Нічна розмова

Стрілки годинника на стіні відраховують мірні, нервуючі удари. Вони  нагадують йому про одну просту істину: він — труп. А як інакше? Його ліжко ніби вкрадене з божевільні, і він лежить у ньому, перетягнутий шкіряними ременями, немов муха, що потрапила в пастку. Невже вони так і живуть, ці хворі виродки? Крадуть суїцидників із мосту, привозять додому. Готують прощальну вечерю, проводять сповідь і залишають до ранку в очікуванні страти. 

Найрізноманітніші припущення зжирають його, доки дрімота нарешті не забирає свідомість далеко за межі клятого будинку, який незабаром стане його могилою. 

Пробудження настає миттєво, як клацання пальців над вухом. 

— І навіщо тобі стрибати? 

Отже, йому не наснилося. Її несподівана поява змушує його здригнутися й знову відчути болючу тяжкість ременів.

— Га? — тягне Кірбі, сонно кліпаючи в темряву, намагаючись розгледіти джерело звуку. 

— Навіщо стрибати? — повторює дівчисько, буравлячи поглядом хлопця, прикутого до ліжка.

— Яка тобі різниця?

— Справді, — в'їдливо каже вона, підіймаючись з підлоги. — Забула, що мені начхати. 

Раптово, прориваючись крізь завісу сну, його запалений мозок народжує ідею. Він має спробувати натиснути на її емоції. Перед ним усього лише школярка, що йому варто її розчулити? До того ж не дарма її мати прогризла йому тім’я запевненнями: «Спробуй звільнитися, ти навіть не намагався втекти».

Тихий голос Кірбі наздоганяє її в ту мить, коли вона вже торкається прохолодного металу дверної клямки.

— Стривай… я розповім. Я можу. 

— Навіщо?

— Що навіщо? — губиться Кірбі.

Дівчина роздратовано зітхає.

— Навіщо тобі це потрібно?

— Але ж ти сама запитала! — обурено шепоче він, раптом сердячись на весь світ.

— Я не стану тебе розв'язувати, — відрізає вона і дивиться на нього, як на шматок коров'ячого лайна. Принаймні в темряві, судячи з її інтонації, її погляд мав би бути саме таким.

— Дідько! Клята сімейка! Якого біса тобі тут треба? Навіщо ти прийшла?! — Кірбі смикається так сильно, що ліжко ходить ходором, але вона немов і не чує його зриву.

— Я не знаю, трясця, — гарячково шепоче Крістін. — Я прийшла, бо мусила, ось і все! Йди до біса! — люто кидає на ходу, вибігаючи з кімнати.

Час знову починає тягнутися, як туга гумова стрічка. Світло з вулиці обрамляє щільну штору, перетворюючи її на ширяючий прямокутник синьої тканини, під пологом якого ховається велике вікно. Кірбі немов похований живцем у цій тісній коробці.

На якусь мить йому здається, ніби в кутку хтось є, але це всього лиш галюцинація. Гра збожеволілої уяви.

— Навіщо тобі стрибати? — знову лунає її голос.

Кірбі розуміє, що відключався. Запалений мозок відмовляється захищатися, язик ліниво ворушиться в роті, вихлюпуючи назовні те, про що він волів би мовчати.

— У мене нікого не залишилося.

Пауза триває так довго, що хлопцеві здається, ніби він знову заснув. Але наступне питання знову висмикує його з марень.

— А як же батько?

— Отже, підслуховувала? — криво усміхається Кірбі, уявляючи, як червоніє в темряві її обличчя, бо він спіймав її на гарячому. 

— І що? Ти що, пастор? Що станеш робити, заборониш мені ходити до вашої церкви?

— Ви всі тут хворі, — бурмоче він, але без роздратування. — Мій батько... загинув в аварії. Рік тому. Їхав додому, у водія на зустрічній смузі щось закоротило… Лобове зіткнення, смерть на місці. — Кірбі відчуває гіркоту. Ці слова, сказані наче чужим голосом, у чужій, несправедливій реальності, де він, прив'язаний божевільним, сповідається його клятій доньці… Очі пече. Не вистачало ще, щоб вона побачила його сльози. 

— І... — Крістін цинічно тягне слова, — ти вирішив, що кинутися з мосту — це надійний спосіб з ним побачитися?

Це звучить настільки жорстоко, що Кірбі морщиться, як від зубного болю. Маленька холера. Він такого не очікував.

— Стеж за язиком, — цідить він, і ліжко знову рипить від його спроб вивільнитися.

— Не смикайся, нічого не вийде. — Вона плюхається на стілець, обхопивши коліна руками. — Вважаєш, батько був би радий бачити тебе там?

Кірбі мовчить. Його жахає сама спроба замислитися над її словами. Батько ніколи б не побажав йому такої долі. Він любив його, справді любив. Раптова хвиля пекучого сорому розливається під ребрами, змушуючи щоки горіти.

— Ти язика відкусив? Якщо надумав мовчки стікати кров'ю, я пішла спати, — бурчить дівчисько.

Він раптом розуміє, що лишитися наодинці зараз — найстрашніше. Йому зовсім цього не хочеться.

— Стій! — її силует рухається до дверей. — Та стій же ти! — відчайдушно шепоче Кірбі і безсило б'ється потилицею об подушку.

— Говориш правду, або я йду.

Він дивується її нахабству, але здається. 

— Що тебе цікавить?

— Стрибати з мосту… Напевно, удар об воду — це дико боляче.

Її безпосередність вибиває його з колії.

— Думаєш, больовий шок дав би це відчути? Якби я стрибнув, про біль хвилювався б в останню чергу.

— Ну так, коли летиш із мосту, розумієш, що в тебе тільки одна проблема — ти летиш із мосту, — пирскає дівчина. — Можна подумати, автор цієї цитати знав, про що меле.

— Може, робив пробний стрибок? Коли там винайшли роуп-джампінг?

Вона знову тихо сміється, і Кірбі раптом ловить себе на думці, що хоче продовжувати її смішити.

— Хочеш, випущу тебе?

Він підозріло мружиться в просторі кімнати, починаючи розрізняти риси її обличчя в нічній блакиті.

— І яка ціна? — а він точно знає, що чек уже вибито.

— Відповідаєш на всі мої запитання. Тільки чесно.

— І ти точно мене розв’яжеш?

Вона чує недовіру і хмикає.

— Можна подумати, у тебе є вибір. Згоден?

— Згоден.

— У тебе зовсім нікого не залишилося?

Він закушує губу, вдивляючись у темряву. Минає кілька секунд, перш ніж він дає відповідь. 

— Мачуха... і сестричка.

— Вау, — розчаровано видихає вона. — І чому, чорт забирай, так відбувається? Це... не знаю, якийсь довбаний чоловічий ген?

— У чому справа?

— В тебе є маленька сестричка, а ти вирішив стрибнути з мосту?! Маленька, чорт забирай, дівчинка, яка вже втратила тата, а тепер ти вирішив позбавити її ще й брата?

Кірбі хмуриться, збитий з пантелику її напором.

— Але ж це моє рішення… І стосується тільки мене… 

— Ти просто придурок Кірбі, — шморгає носом Крістін. — Як взагалі можна додуматися до самогубства, коли в тебе є сестра? Ти хоч уявляв, як їй буде?

— Частково, — виправдовується він. — Я залишив свої накопичення на її освіту...

Вона мовчить, і Кірбі ніяковіє.

— У Ленні своє насичене життя, друзі, школа. Ми й бачилися рідко. Не думаю, що вона сильно сумуватиме.

У темряві чути тихий шелест. Довге волосся Крістін чіпляє кінцями краї стільця, ніби вона розчаровано хитає головою.

— Рахунки — це, звісно, круто. Особливо за коледж, — задумливо каже вона, витираючи щоки. — Але невже ти погодився б знову втратити батька, якби він… не знаю, залишив тобі будинок у передмісті чи купу грошей на подорожі?

Звучить абсурдно. Він розуміє, до чого вона хилить. Лише секунду тому подібна думка щодо сестри здавалася йому логічною, адже він, ніби,  зробив усе, що міг.

— Те, що в неї є своє життя і друзі — це круто. Але що, як їй буде погано, і поруч не опиниться нікого, хто міг би її захистити? Друзі не рахуються, — різко відрубує вона. Ніби відмахується від не озвученої ним пропозиції. — Судячи з того, який ти заучка, сумніваюся, що вона надто відрізняється. У таких дівчат друзі — це або купка ґіків, або зграйка мрійливих дуреп. На них не можна перекладати турботу про неї.

Її голос звучить категорично, але Кірбі чує в ньому відчай. Вона ніби говорить про себе. Він важко зітхає.

— Розумієш, ти ж її старший брат, — Крістін говорить повільно, ніби пояснює очевидне цілковитому бовдуру. — Без батька ти єдиний, хто може розібратися з виродком, який до неї чіплятиметься. Поряд із такими завжди вистачає покидьків, які гадають, що вона — легка здобич. Або ти міг би бути тим, до кого вона могла б втекти у свої шістнадцять, а ти б потайки дзвонив мачусі і казав, що з нею все гаразд.

Кірбі довго мовчить. Коли він нарешті наважується щось сказати, груди болісно стискає. Хочеться розплакатись, як хлопчиську. Розридатися вголос.

— Я б дуже хотів бути тим братом, про якого ти розповідаєш. Але... — він думає, як же часом складно буває збирати слова в речення. Особливо коли стрілки годинника відраховують удари до світанку, а тобі доводиться говорити про свої справжні почуття людині, яку бачиш вдруге в житті. — Іноді мені просто не хотілося вставати з ліжка. Не те, щоб я міг зважитися на щось більше... У мене просто не було для цього сил.

— І що, так було завжди? — м'яко запитує вона.

— Не скажу, що вирізняюся життєрадісністю, але бували різні часи.

— Але звести рахунки з життям ти вирішив саме в річницю смерті батька.

Кірбі різко втягує повітря. Хвиля жару обпалює з ніг до голови, залишаючи після себе неприємний лоскіт під шкірою.

— Коли мама пішла… мені було дев’ять. Я думав: з ким не буває. Намагався якось це пояснити. Потім багато злився, і мене витягував дід. З батьком ми довго не ладнали. А коли дід помер, він ніби забрав із собою все, що допомагало мені вивозити це щоденне божевілля.

— Але ж ти вибрався з цієї ями?

— І так, і ні... Робота рятувала. Але після аварії батька, чим би я не займався — усе ніби не мало жодного сенсу.

— То може, — тягне Крістін, — тобі треба знайти щось нове?

Кірбі втомлено видихає.

— Розумієш, це непросто. Непросто шукати, коли ти не знаєш що саме. І головне — навіщо. Я розплющую очі за будильником і роблю все, щоб вписуватися в буденність, але здається, ніби я все спробував. Ніби життя огидно зрозуміле. І там далі немає нічого, за що варто було б чіплятися.

Дівчина голосно фиркає.

— Не розумію, чому ти не рятуєш себе? Чому чекаєш, що хтось прийде і витягне тебе з калюжі твого ж лайна.

— Я не чекаю!

— Тоді чому за весь цей час, ти жодного разу собі не допоміг?! Не пішов до мозкоправа, не найняв детектива шукати матір? Ти навіть із сестрою не поговорив! Хоча б вислухав її! Ти хоч розумієш, що тобі самому могло б стати легше?

— Не знаю, — глухо відповідає він, відчуваючи, як тягар відповідальності навалюється всією вагою. — Я не розумів, що мені це потрібно. Чорт, ще вранці я був упевнений, що нарешті роблю хоч щось правильно.

— Це самообман, — відрізає Крістін.

— Тобі-то звідки знати? Це мій досвід.

Вона на мить замовкає, і Кірбі гостро відчуває свою самотність.

— Просто... так кажуть усі самогубці. І це більше схоже на депресію, ніж на обдумане рішення.

— Дякую за діагноз, док.

— Ти повний бовдур, — беззлобно кидає вона.

Кірбі здригається, коли її рука заривається в його волосся і скуйовджує його. Що за фамільярні звички в цієї сімейки?Але не встигає він обуритися, як лунає питання:

— Ти казав, тобі було дев’ять, коли мати пішла?

— Так.

— Ого, — хмикає вона, — мабуть, ти був жахливою дитиною, якщо вона не витримала.

— Відчепися, — здається, йому навіть подобатися їхня розмова.

— Якою вона була? Твоя мати? Вона була красивою?

Незважаючи на те, що спогади про неї нагадували вицвілу плівку,  обличчя замазалося так, що оживити його риси було до болю складно. Але він пам’ятав, якою неймовірною вона здавалася. Трохи нижча за батька, пишне темне волосся, тепла широка усмішка. Він навіть не був певен, чи користувалася вона косметикою. Але парфуми пам'ятав: теплі, з м'якою квітковою нотою. І крихітні ямочки на щоках.

— Найкрасивішою у світі, — ледь чутно шепоче він. Місячне сяйво вихоплює мокру доріжку на його щоці.

— А ти... ти кохав коли-небудь, Кірбі? 

Йому до нестями подобається, як звучить його ім'я з її вуст. М'яко, по-домашньому. Немов молодша сестричка просить брата розповісти свою найбільшу таємницю. 

— Я був закоханий у старшій школі. Правда, вона про це так і не дізналася. Звісно, зустрічався з дівчатами в універі, але після випуску все ж наважився запросити першу любов на побачення. 

— То ти той ще боягуз, еге ж? — посміюється вона. — І як пройшло?

— Ну… нам практично не було про що говорити, але я познайомив її зі своїм другом. Тепер у них щось накльовується. А як щодо тебе? Уже знайшла телепня, за яким будеш лити сльози в коледжі?

— Ще чого! Я ж не якийсь слинько, щоб відкладати перше побачення так надовго. Просто зрозуміла, що в моєму оточенні немає нікого нормального.

— Якби не ремені, я б помстився тобі за слинька.

Крістін хихикає.

— Якщо відпущу ремені, обіцяєш завдати мені непоправної шкоди? — знущається.

— Я б навіть пожертвував свободою, і пішов до твого батька, аби розповісти, яка ти нестерпна. 

Вона тихо сміється.

— Якщо відпущу… поводитимешся добре? 

— Я завжди поводився тільки добре, — гірко усміхається він, на мить вловивши п'янке відчуття легкості.

— Якщо я тебе відпущу, — її голос раптом здригається і стає серйозним. — Обіцяєш, що більше не спробуєш себе вбити?

Питання зависає в повітрі. Він не хоче їй брехати. Справді не хоче. 

— Я буду жити, — видихає він.

— І як довго?

Напруга в її голосі ранить.  Хочеться наплести їй що завгодно, аби не чути цього розчарування. Але він надто звик грати за довбаними правилами, а ще повівся на крихкий місток довіри між ними. 

— Як пощастить, — намагається віджартуватися він.

Мовчання душить.

— Ти брешеш, Кірбі. — Голос Крістін звучить зовсім глухо, надтріснуто.

Радше не договорює. Йому хочеться, відчайдушно хочеться їй збрехати. Аби не розчаровувати, але він не з таких.

Її м'які губи раптом торкаються його чола. У цьому жесті стільки гіркого прощання, що Кірбі кидає в холод.

— Залишся, — відчайдушно благає він, розуміючи свою жалюгідність. Йому раптом стає по-справжньому страшно. Коли вона піде, лишиться тільки чекати смерті на самоті. Від думки, що завтра все скінчиться, накриває паніка. Здається, йому стає важко дихати, і серце гримає у вухах, відраховуючи удари.

Двері скриплять, і відчуття невагомості придавлює його задушливою хвилею до ліжка з ременями, розмазує по матрацу. Він шкірою відчуває її кроки, що віддаляються, і застигле самотнє мовчання заповнює кімнату надокучливим дзвоном. Він помре. Помре, і більше нічого не буде. Хіба не цього він жадав?

Сльози котяться по щоках, і він більше не намагається їх стримувати.

Він мав залишитися там, із сестрою. Мав піти до бісового терапевта. Найняти детектива. Дати собі час розібратися з цим лайном. Але все, що він собі дав — це квиток в один кінець на іржавому мосту.

І саме зараз, йому до крику не хочеться вмирати. Він більше не рахує, не намагається дихати правильно. Із грудей рветься гаряче, мов розплавлена сталь, почуття жалю, від якого неможливо сховатися. Воно застеляє повіки, випалює зсередини до засліплюючої білизни.

Як же сильно йому бракує матері. Як потрібен дід. Тато… його завжди спокійний, урівноважений батько. Йому так відчайдушно хочеться запитати в нього, як зберегти розум, коли все котиться під три чорти. Дізнатися в діда, як він впорався зі смертю бабусі, з якою розділив ціле життя. Врешті, дізнатися в матері, чому вона пішла. Поговорити з маленькою Ленні, яка потребувала, щоб він був поряд.

Сон провалює його в темряву, розмиваючи реальність знайомими голосами і безглуздими фантазіями, де він вибирається з цього будинку і їде до сестри.

Коли Кірбі розплющує очі, здається, ніби між темрявою і світлом минула лише мить.

Може, так воно й було.

Що ж. Ніякого відпочинку перед смертю.

— Час прокидатися, любий, — шепоче м'який голос Джуді. Її теплі долоні м’яко стискають його плечі. — Сніданок готовий.

Жінка по черзі розстібає ремені. Перед останнім вона на мить завмирає.

— Ти ж розумієш, що тікати більше немає сенсу?

Крива, приречена посмішка спотворює його обличчя. Він дійсно це розуміє.

— Звичайно.

Вони спускаються вниз і Кірбі відчуває запах смаженого бекону. За вікном усе ще темно. На столі його чекають гаряча яєчня, склянка апельсинового соку, тости... Від цього запаху клубок підступає до горла, болісно стискаючи груди. Здається, його зараз знудить.

Але він їсть. І ця їжа — мабуть, найсмачніше з усього, що він куштував за останній рік. Він вгризається в неї, ніби намагаючись запам'ятати кожен відтінок смаку перед тим, як пірнути в небуття.

Нічна розмова з Крістін не йде з голови. Кірбі блукає поглядом по стінах, натикаючись на фотографії. Ось Джуді і Мейсон. Вона у старомодній весільній сукні, він у смокінгу — серйозний і водночас безглуздий. Поруч знімок, де Джуді тримає на руках немовля, загорнуте в ковдрочку. Дивиться на нього з такою любов'ю, що в Кірбі щемить серце.

Цікаво, це Крістін чи її брат?

Ось вони вдвох у костюмах бджілок, обнялися так, ніби між ними розлили банку меду. Напевно, це Ґеловін. Здається, Бенджаміну не більше трьох років. А ось якась вечірка: Джуді з друзями, молоді, безтурботні, п'ють пиво, усміхаються в камеру. Хтось регоче до сліз, а хлопець зліва тримає в руках гітару…

Кірбі здригається. Крізь власні роздуми він помічає погляд Джуді. Вона дивиться на нього з такою ж лагідною, сумною усмішкою, як і на дитину на старому фото. Як би йому хотілося в цю останню годину уявити, що це його мати. Що в його останній день — вона поруч.

Непомітно зникає останній шматочок бекону. Тепла куртка м'яко лягає йому на плечі. Чужі руки дбайливо розправляють комір. Джуді допомагає йому встати. Коли вона виводить Кірбі на заднє подвір'я, у ранкові сутінки, він бачить що її очі повні сліз.

І від цього йому стає по-справжньому моторошно.