Два роки потому

Приємний шелест дощу з великими бульбашками на асфальті приховує швидкі кроки двох пар ніг, що прямують до будинку червоною брукованою доріжкою. Якщо задерти голову і подивитися крізь вологу завісу, дім Мейсонів виглядає так, ніби в ньому живе ціла династія, а не власник крамниці з матрацами. Кірбі подумки зауважує, що минулого разу ця невідповідність бентежила його значно менше. Тоді він був радше стурбований зв'язаними кінцівками і загрозливим тоном здорованя.

Зараз це місце зовсім не схоже на пустелю, в якій загублені душі знаходять останній притулок. За парканом вишикувався цілий автопарк, а гомін голосів лунає з-за дверей, ніби запрошуючи всередину. І ось він знову стоїть на порозі й гіпнотизує поглядом позолочену кнопку дзвінка, поки в голові відлунюють думки дворічної давнини. Тоді він і гадки не мав, що чекає на нього далі. Щоправда, Кірбі й зараз слабко уявляє, у що встряє. Зліва лунає нетерпляче позіхання, і тепло чужої долоні, що легко стискає його руку, повертає в реальність.

Дочекавшись його реакції, Крістін вдавлює відполіровану кнопку. Тієї ж миті широкі дерев'яні двері розтуляються, нагадуючи хлопцеві пащу міфічного дракона. Та замість полум’я й сірки на залиту дощем вулицю вириваються лише теплі відблиски різдвяних гірлянд.

— Привіт, Кірбі, — каже Мейсон, широко посміхаючись.

«А ось і дракон».

Механічний дзвін усе ще стоїть у вухах, коли чоловік відступає, запрошуючи гостей до будинку. Він не надто змінився за той час, що вони не бачилися. Хіба що сивого волосся побільшало.

— Зайдеш?

Усе сталося так швидко, що Кірбі запідозрив, ніби Мейсон уже якийсь час роздивлявся його крізь вічко.

— Не думав, що у вас буде пишна вечірка, — каже він, опинившись усередині.

— Я ніби теж не надто розраховував. Напевно, варто бути менш комунікабельним, — хмикає Мейсон, задоволений власним жартом.

Крістін перехоплює його в свої обійми, і щебече балакучою пташкою, цілком поглинаючи батька цікавою розповіддю. Кірбі не чує, про що вони розмовляють, бо його увагу раптово привертає гучний оклик.

— Які ж ми раді тебе бачити! — усмішка Джуді промениться теплом, і вона простягає руки, щоб укласти Кірбі у свої ніжні обійми. — Маєш чудовий вигляд, любий.

Він знову киває, ледь чутно дякуючи, та почувається дерев'яною маріонеткою. Комплімент у відповідь уже готовий зірватися з язика, от тільки губи зрадницьки тремтять.

— У вас так людно, — натомість зауважує він, разюче спокійно. Місіс Гаррінгтон точно б наголосила на цій його звичній спробі емоційної втечі від хвилюючих подій.

Місіс Прістлі натомість лише зацікавлено обводить ціпким поглядом залу, ніби тільки зараз помічає, який барвистий натовп зібрався в їхньому домі.

— О так… — погоджується вона, трохи задумливо ковзаючи очима по вітальні. — Я б хотіла з усіма привітатися, але потім ми з тобою маємо трохи поспілкуватися. Зробиш мені таку ласку? 

З язика готові зірватися безглузді жарти на кшталт: «Чур сьогодні ви будете зв'язані» або «Сподіваюся, це не остання наша бесіда», але він насилу стримується і видихає тихе «звичайно», отримуючи ще одну схвальну посмішку.

Кірбі рухається в бік зали, і тепло вдячності розливається в його грудях, коли він помічає, що Крістін усе ще поруч і крокує прямо за ним.

— Хоч мені й дещо спокійніше тут бути, бачачи стільки людей — і, зауваж, я навіть не злюся, що ти мене не попередила, — але, може, тобі вистачить совісті втамувати мою цікавість? Звідки вони? — не чекаючи дозволу, питає Кірбі, озираючись напівоберта. — Невже всі з тієї терапевтичної групи твого батька?

— Е-е-е, бачиш, не зовсім. — Крістін махає комусь рукою і веде його до столу з закусками. — Взагалі, це довга історія, — тягне вона, чи то виправдовуючись, чи то не бажаючи розповідати.

— Ти ж знаєш, ми нікуди не поспішаємо.

Крістін киває, і коли вони нарешті зупиняються, вона кілька разів кліпає очима, зморщивщи лоба.

— Коли Дейв загинув, мій батько, взагалі-то, доволі серйозно підійшов до проблеми самогубств.

— Вирішив не делегувати це питання іншим?

Болючий щипок обпік шкіру, і Кірбі засичав, немов кіт, подумки визнавши, що отримав за діло.

— Я можу й не продовжувати. Впевнений, що тобі й досі цікаво?

— Я не міг не пожартувати, ти ж знаєш. Ти й сама інколи кажеш щось подібне.

— Бо я маю на це право, я його дочка!

— А я міг би бути його жертвою.

— Але зрештою станеш моєю. То що, мені закінчувати? — суворо питає вона.

— Ти нестерпна.

— Ще один жарт, і ти нічого не дізнаєшся. А ми обидва розуміємо, що з твоєю допитливістю це фатально. Тож, — підбиває підсумок Крістін, лишаючи фразу висіти у повітрі. — Окрім групи, про яку ти дізнався в суді, батько ходив на різні курси, спілкувався з тими, хто втратив дітей чи батьків, вивчав тему горювання. Комусь допомагав знайти потрібних фахівців, для когось просто ставав другом. Він навіть листувався з тими, хто мав намір... вийти у вікно або щось подібне, — вона зморщилася. — У нього з'явився приятель у центрі реабілітації, ти міг бачити його... Доктор Фостер.

Кірбі відчув себе трохи зрадженим. Доктор Фостер був одним із тих, з ким він легко знайшов спільну мову в лікарні. І тепер ця його близька дружба з Мейсоном здавалася Кірбі чимось нечесним, непрофесійним. Невже цей так званий друг-лікар не усвідомлював, по краю якої прірви ходить його приятель? І якщо так, то чи не мізерна ціна такому знавцеві чужих душ?

— Іноді батько привозив людей у наш будинок, — перериває його роздуми Крістін.

Кірбі відчуває, як на шиї виступають мурашки.

— Нічого спільного з тим, що сталося з тобою, — наспіх запевняє вона.

— Н-ну так, це саме тому в тій кімнаті стоїть ліжко зі шкіряними ременями?

Вона смурнішає, задумливо пожовуючи губу.

— Це все через один випадок. Не хотіла, щоб ти дізнався, бо не впевнена, чи зможу знову витримувати твій осуд... Але, гадаю, ти маєш право знати.

Кірбі лише хмикнув. Наче через два роки їхнього знайомства вже можна було розщедритися на відвертість.

— Річ у тім, — продовжує Крістін, дивлячись куди завгодно, окрім його очей, — що одного разу батько привіз до нас жінку. Він зустрів її в місті, коли вона йшла повз його магазин і відчайдушно плакала. Він не викрадав її або щось подібне, — різко заперечує дівчина, ніби захищаючись від можливих нападок. — Усього лише запропонував їй допомогу. Казав, вона сіла до нього в машину без жодних сумнівів. Так, ніби навіть сподівалася, що він її прикінчить. І ні, їй не пощастило, — трохи отруйно каже вона, помічаючи неприємний посміх на обличчі Кірбі. — Одразу після загибелі Дейва ми всі були сповнені рішучості допомагати, незважаючи на наш… не цілком адекватний стан, — додає Крістін, закушуючи губу. — Ми дали тій жінці можливість виговоритися, напоїли лимонадом, мама тоді спекла якісь неймовірні круасани. Вечір був дуже спокійним, домашнім. Сімейним, знаєш? Вона нарешті перестала лити сльози, і в глибині її очей ніби з’явилась надія… Розумію, що звучить не дуже переконливо. Але нам справді так здалося. Їй виділили ту саму кімнату... А вночі вона порізала собі вени.

— Чортівня, — вирвалося в Кірбі. Йому здалося, ніби Крістін зблідла.

— Там було стільки крові у тій маленькій ванній... Її дивом врятували, але… відтоді ми всі ніби зрозуміли, наскільки серйозно те, що відбувається. Усі, крім батька. Він не відмовився від ідеї надавати ночівлю нужденним, яких рятував. Та все ж зрештою обладнав спальне місце так, щоб у разі чого проблем не виникало. Правду кажучи, люди рідко наважувалися лишатися. Варто було їм побачити це чудо-ліжко — і вони одразу телефонували рідним. А коли за ними приїздили, батько розповідав історію нашої сім'ї і пояснював, наскільки все серйозно, надавав контакти клінік, розповідав про кола допомоги, спрямовував до Фостера.

У думках Кірбі промайнуло, що на цьому можна було б зробити непоганий бізнес, якби Мейсон був поганою людиною. Але насправді він не був поганим, він був... загнаним. Так, намагався вирішити свої проблеми. Як міг. Гнав трасою на повній швидкості, щоб заглушити біль у своїй душі.

Він і сам був таким лише два роки тому.

— Я не став би засуджувати вас, Крістін. Кожен порається з горем як тільки може. Ви допомагали, і це круто, хоча особисто мені не всі ваші методи до вподоби.

— Але ти — окремий випадок, і перед тобою я вибачень більше не проситиму.

Кірбі невдоволено зиркнув на дівчину і вирішив змінити тему.

— Мейсон казав, ви жили в місті, коли твій брат... Вибач, мені просто цікаво, цей будинок такий величезний… Зовсім не схоже, що людина, яка має один магазин у місті, може дозволити собі щось подібне. Якщо ви маєте відношення до мафії, лише блимни оком, отак, — промовив Кірбі, кліпнувши.

Крістін розсміялася, злегка тицьнувши його в плече.

— Загалом, так і було. В місті ми жили в таунхаусі, а цей будинок колись належав родині моєї мами.

— Хіба не дивно, що за два роки ми ніколи про це не говорили? — задумливо тягне Кірбі.

— Я просто не люблю базікати. На відміну від тебе, — в’їдливо відказує вона, але обидва чудово розуміють, що це не правда. — Коли людям стає зрозуміло, що в мене за сім'я і скільки вони мають грошей, це зазвичай відштовхує тих, з ким мені цікаво спілкуватися, і притягує якихось лицемірів.

— То ти мажорка? — піддіває Кірбі.

У відповідь на це Крістін кривиться так, ніби з’їла шматок лимону.

— Мої батьки познайомилися в університеті, обидва вивчали економіку. Батько був талановитим і небагатим, а сім'я мами володіла виноградниками та мала успішне винне виробництво. Звісно ж, вони були проти союзу моїх батьків, але зрештою все вирішилося. Дядько, який уже працював у сімейному бізнесі, допоміг батькові з грошима потайки від сім'ї, і тато стартував свій бізнес. Поступово він обзавівся мережею магазинів і продавав матраци по всьому штату. У нього навіть з'явилося своє виробництво.

— А що з твоєю матір'ю?

— Ну, як бачиш, ми зараз перебуваємо в будинку її батьків. Вона володіє більшою частиною активів. Справи йдуть доволі непогано взагалі-то, — говорячи про це, Крістін раптом починає червоніти. — Коли Дейв загинув, батько сильно змінився. Він продав свій бізнес і залишив тільки один магазин. Відвіз нас сюди, довелося змінити школу. Насправді, це було справжнє пекло, — сумно посміхається вона, набираючи пунш до свого келиха. — Будеш? 

Кірбі кивнув, і його келих теж наповнився рубіновою рідиною з ароматом кориці та цитрусів.

— Коротше кажучи, він зосередив на нас усю свою увагу. Мама була тільки «за», тим паче, сім'я її брата зовсім поруч — у сусідньому будинку.

Кірбі хмикнув, згадавши, як Мейсон тоді твердив йому, що сусіди не стануть викликати поліцію, якщо почують його крики. І справді, найімовірніше, вони не стали б.

— Ось ця дівчина, трохи старша за мене, бачиш? Стоїть біля ялинки в сірому светрі.  Її звуть Кейтлін, але всі тут кличуть її Крихітка Кейт. Вона й тато познайомилися в групі. За її плечима три спроби суїциду, але вона вже чотири роки в ремісії. Каже, що змогла продовжити лікування завдяки можливості спостерігати, як мій батько змінився через загибель сина. Он там, біля стіни з картинами, її батьки. Вона дуже за них переживає.

Кірбі відчуває, ніби у грудях пече, куйовдиться щось, і в голові одразу ж лунає бентежне питання: що станеться, коли Крихітка Кейт залишиться сама? Він добре знав, як це — коли здається, що в житті немає жодного сенсу. Але, поправив він себе, до того часу вона, можливо, знайде інші життєві опори.

— Он там, — продовжує Крістін, вказуючи на сивого старого з густою бородою в кріслі-гойдалці, який зі спортивним інтересом збільшує амплітуду розгойдувань, — Тоні. Він просить називати себе Товстим Тоні — так його колись звав онук. Тих, із ким він балакає, звуть Гаррі та Аліша, вони втратили сина. Десь тут ще блукає Калінда. Їй сімнадцять, і вони з Гаррі та Алішею познайомилися завдяки моєму батькові. Тепер це її названі батьки.

— Вона теж намагалася... покінчити з собою?

— Майже кожен тут має свою сумну історію, бачиш. Рідний батько Калінди покинув сім'ю, коли вона була зовсім маленькою, а її матір убили під час пограбування магазину, де вона працювала. Калінду забрали родичі, але в них багатодітна сім'я, і за їхніми мірками вона була достатньо дорослою, щоб подбати про себе. Їй було всього чотирнадцять, — Крістін хмикнула. — Водночас вона сиділа на якомусь форумі в інтернеті й писала, як їй нудотно. Батько почав листуватися з нею. Не питай, я ж кажу, чого він тільки не робив, щоб відволіктися. Потім він організував їй зустріч з Алішею, і ось — зірки зійшлися, і тепер у неї є нова сім’я.

— Це неймовірно, — бурмоче Кірбі, відчуваючи нестерпний сором за те, що після смерті батька не знайшов у собі сил подбати про тих, хто опинився в подібному становищі. Натомість він просто жалів себе.

Помітивши його загублений вираз обличчя, Крістін потягнулася та обійняла його.

— Гей, що це в тебе на думці?

Кірбі потер потилицю.

— У кожної людини в цій кімнаті після всього, що сталося, по-своєму поїхав дах — це я розумію. Але як ці люди знайшли в собі сили впоратися? Як Аліша і Гаррі прийняли нову людину в сім'ю? Як твій батько зібрав усіх цих людей і став для них опорою? І... натомість я просто методично викреслював кожну людину зі свого життя, кожну незавершену справу, щоб на момент стрибка знати, що все гаразд. Думаючи, що зробив усе, що міг.

— Ти все ще звинувачуєш себе? 

— Це не навмисне, — смикає плечима Кірбі. — Та й питання радше риторичне.

— Ти питаєш, як їм це вдалося. Але, думаю, справа в тому, що вони просто не могли нічого не робити. Всі ми різні, Кірбі. Для когось діяти — єдиний спосіб вижити, а ти готувався до зовсім іншого... — Крістін ненадовго замовкає, ніби зважуючи наступні слова. — І ще мені здається, що у цих людей був хтось поряд. Не просто випадковий знайомий, а саме та людина, яка мала ключ до їхнього серця і змогла достукатися. — Вона задумливо відпиває пунш, і її обличчя миттєво кривиться, а губи зморщуються, ніби в старої бабці. — Ну й кислятина!

Кірбі подобається, як легко вона перестрибує зі складних тем до якихось абсолютно безглуздих речей. Насправді, вже давно йому здається, що саме в неї був той самий ключик. Ще з того часу, як вони познайомилися в цьому будинку.

Він непомітно відставляє пунш, а потім тягне Крістін на себе, наїрошуючи її волосся, перетворюючи його на вороняче гніздо.

— Гей! Ну ж бо припини! Ти привертаєш зайву увагу.

Кірбі озирається і, про всяк випадок, пригладжує її зачіску назад, але виходить жахливо. Скориставшись його затримкою, Крістін вивертається і раптом хапає його за ніс.

— Це ти, — гундосо бурмоче Кірбі.

Від несподіванки вона розтискає пальці й недовірливо дивиться на нього.

— Що я?

— Ти допомогла мені зрозуміти, що я ще потрібен комусь. Саме твої слова часто крутяться в моїй голові. Тож... дякую тобі, Крістін.

— Не згодна, — вистрілює вона. — Я нічого такого не зробила. Слова — це всього лише слова. Ти починаєш допомагати собі сам, коли відкриваєшся, щоб почути. 

Кірбі заперечливо хитає головою.

— Знаєш, не щодня трапляється хтось, хто справді хоче дізнатися, що в тебе на думці. «Як справи?» — зазвичай формальна фраза, обмін ввічливістю. Ти часто кажеш, що твій брат підтримував тебе. Але ось у хлопчаків нерідко все інакше — підтримки їм чекати не доводиться. Я зараз не кажу, ніби нам складніше, ніж вам, — усміхається він. — Просто з нами доволі рідко говорять по душах і не пояснюють якісь речі, які мали б пояснити. Якщо тебе штовхають, ти одразу почуваєшся невдахою, і єдиний спосіб захиститися — штовхнути у відповідь. Тому коли тебе штовхає життя, а ти до того ж не знаєш, у кого і як просити про допомогу, дуже важко відкалібрувати власний датчик стійкості.

— І де ж у всьому цьому моя частка?

— Ти постійно говориш зі мною про різні речі. Часто даєш таку точку зору, якої я раніше не помічав. До того ж, тобі легко довіряти: ти не принижуєш і не насміхаєшся, коли я почуваюся слабкішим, ніж мені б хотілося. Хоча могла б зробити це сотню разів. Почуття гумору в тебе, звісно, жахливе, — додає він, помічаючи, як у куточках її очей скупчилися сльози.

— Ох, — сміється вона, потягнувшись за хустинкою. — Іди до біса, Кірбі.

— Ти хороший друг, Крістін.

Вона раптом відводить погляд. Їй ніби хочеться сказати щось, що вона воліла б заховати глибоко всередині, але не витримує і вимовляє це вголос:

— Ні, це не так. Просто іноді я ніби забуваю, що ти — не він.

Звучить винувато.

— Знаю, що ти не мій брат, але поводжуся так, ніби ти зобов'язаний допомагати мені, вислуховувати мої жарти, готувати Бенджі до вступу. Я не хочу сказати, що замінила тобою Девіда. Але з тобою ця порожнеча ніби стала не такою... лякаючою. І завдяки нашим розмовам я почала розуміти його набагато краще, навіть поважати його вибір піти. Попри те, що досі це так до біса важко, Кірбі. — Сльози течуть прозорими доріжками по її щоках. — Тож не смій нікуди зникати з мого життя, ти, негіднику!

Кірбі посміхається і цілує її в маківку. В його серці ніби спалахує сотня різдвяних лампочок, а на душі стає легко і спокійно.