Золоті Копита
У дитинстві батько часто брав Кірбі до університету, де той проводив час у планетарії, або блукав музеєм, поки тато був зайнятий. Хлопчиськом він вважав батька найрозумнішою людиною на планеті. Одразу після мами, звісно. Батько був астрофізиком, і малому подобалося, як зачаровано студенти слухали його лекції про зорі.
Дорослі рідко звертали на нього увагу, хіба що частували яблуком чи цукеркою і відпускали кілька «сміховинно кумедних» жартів про вік сучасної професури. Кірбі це не зачіпало. Головне — він був свідком чогось по-справжньому величного. У довгих лекціях він розумів мало, але саме перебування у стінах, просочених історією, здавалося йому дивом.
Увечері батько дозволяв йому зазирнути у величезний телескоп і поспостерігати за рухом небесних тіл. Тоді Кірбі був упевнений, що розуміє зорі значно краще за тих студентів. Він хвалився цим у школі, а друзі допитувалися, чи не бачив він космічного монстра або прибульців.
Спочатку він казав правду, але вона була нудною. Тож згодом його розповіді перетворювалися на космічну одіссею, серцем якої став корабель «Арго». У цих вигадках батько був агентом таємної міжпланетної розвідки в класичному костюмі. Звісно, це зробило Кірбі неймовірно популярним, і дітлахи з нетерпінням чекали нагоди розпитати про ці шалені пригоди.
Кірбі боявся, що батько дізнається про його вигадки і почне бурчати, мовляв наука — не дурні ігри. Або ще гірше — влаштує друзям лекцію про університетські реалії, і ті зрозуміють, що всі його історії — суцільна брехня. Адже кому цікаві формули?
Він мріяв, щоб батько частіше залишав свого «нудного професора» за порогом і ставав таким, як Кірбі: фантазером. Мрійником, для якого нескінченність — не межа. Адже літніми вечорами, коли вони вдвох дивилися на зорі, тато перетворювався на такого ж хлопчиська. Тому Кірбі казав друзям, що батько надто зайнятий, і підлаштовував усе так, щоб їх зустрічала мама. Вона вміла розгулятися й вигадати такі пригоди, на які Кірбі не вистачало духу. Хлопці їй вірили — вона ж доросла. А Кірбі тим часом старанно читав підручник або стриг газон.
Дивлячись сьогодні на молодшу сестру, він розуміє, що був ідеальним сином. Інша річ — вона. Колись ця мала нагадувала квасолину в персиковій ковдрі, а тепер сидить поруч і наполегливо смикає його за рукав.
Її звуть Айлін, але Кірбі кличе її Ленні, або Лінивцем. Хоча коли їй треба, вона вміє бути надзвичайно завзятою. Торік вона закінчила перший клас і тепер вдає, що розуміє життя краще за інших. Може, й не за всіх, але точно краще за Кірбі.
Ленні — бліда й щупла, як і він сам. З розсипом ластовиння на кирпатому носі і пронизливими блакитними очима. Хоч би як він заперечував їхню спорідненість, вони мали надто багато спільного. Щоправда, хотілося вірити, що він ніколи не був таким нахабним. Її каштанове волосся заплетене у дві кіски, кожної нової зустрічі було прикрашено різними пластиковими квітами. Сьогодні це соняшники. Поки Ленні мовчала — була схожа на маленького лісового ельфа. Але зараз ця настирлива дзига ледь не вилізла йому на голову, й усоте смикає за клятий рукав, на всі лади повторюючи його ім'я. Батько не стає на заваді її розваг. Здається, весь світ радий спихнути на нього цю нав’язливу комашку. У відповідь, Кірбі люб’язно ігнорує її, намагаючись дочитати робочу пошту.
— Ти обіцяв! — обурюється вона й несподівано щипає його крихітними пальчиками з гострими, як у гарпії, кігтиками.
Кірбі пощастило, бо цей злочин швидко викриває Мелісса. Вона наказує доньці не заважати, і це, як чарівна сопілка, миттю приборкує маленьку змію, збиваючи бойовий настрій.
Мелісса — його мачуха. Після того, як Кірбі зміг відкрито поговорити з батьком, він вирішив дати їй шанс. І згодом чесно визнав: вона була класною. Милою, товариською й легко викликала прихильність. Але варто було бовкнути зайве, як ця жінка прибивала тебе двома фразами, вмить нагадуючи, що з нею варто рахуватися.
Мелісса викладала філологію, і тільки Богу відомо, як вони з батьком зійшлися. Кірбі недовго прожив із нею під одним дахом перед вступом до університету, але згадував цей час із теплом. Вони часто збиралася родиною, щоб пограти в настільні ігри, і тато навіть примудрявся програвати. Кірбі підозрював, що він піддається, але батько жодного разу себе не видав.
Коли народилася Ленні, Мелісса зосередилася на ній, але якимось дивом встигала підтримувати Кірбі й допомагати йому готуватися до іспитів. Вона не боялася говорити прямо на складні теми, влаштовувала кіновечори, кликала в гості його друзів і навіть грала за тифлінга в «Підземеллях і Драконах». Але головне — вона ніколи не вдавала з себе його матір і не намагалася грати в зайву опіку. Тому її прохання поберегти себе після похорону діда прозвучало так щиро, що він мимоволі відчув: їй справді не байдуже.
Дописуючи відповідь, Кірбі крадькома зиркає на сестру. Її дорослий, сповнений образою погляд, виглядає дуже кумедно на маленькому личку. Розбійниця насупилася, поклала голову на руки і затихла. Хитра миша.
— Ти ж обіцяв, — видавлює вона ледь чутно, картинно шморгаючи носом.
Кірбі важко зітхає. Далі викручуватися нікуди. Він втомлено киває, приймаючи поразку. Сліди горя миттєво зникають. Вона дістає рацію і шепоче туди кодове слово. Тієї ж миті з-за стіни сусіднього будинку, немов угруповання особливого призначення, вискакують двоє хлопчаків та її подруга — Мая, або Мія. Кірбі запам'ятав її лише завдяки сплутаному рудому волоссю і шпильці з кумедною мультяшною жабою.
— Розкажи їм! — шепоче Ленні, змовницьки дивлячись на брата й гордо роздуваючи ніздрі.
Варто йому лише кинути на них погляд, як запитання сипляться градом.
— Це правда, що ти знаєш, як підключитися до суперкомп'ютера і зламати пентагон? — випалює пухкий хлопчик у квадратних окулярах з опуклими лінзами. — Або зону п'ятдесят один? — Захекавшись, продовжує він.
Кірбі широко всміхається.
— Думаєш, якщо ти друг моєї сестри, я тобі все так і викладу? — Він міряє хлопця суворим поглядом, ніби випробовує. — Охолонь, хлопче. За мною стежать, тож говоримо шифром.
Хлопчисько блідне й злякано озирається.
— Не так очевидно, — шикає Кірбі. — Навіть не знаю, чи варто мати з вами справу... Як мені знати, що ви надійні?
Дітвора хмуриться, а Ленні непомітно складає долоні молитовною пірамідкою.
— Випробуйте нас! — жваво каже темношкірий хлопчик.
— З ким маю честь?
— Джейден, сер, однокласник Лі!
— Я не маю права влаштовувати випробування, — безжально відрізає Кірбі.
Ленні беззвучно благає: «Ну будь ласка». Кірбі хмуриться, і бачить на її личку посмішку переможця. Домоглася свого! Вона занадто добре знає вираз, коли він захопився грою, і намагається придумати щось цікаве.
— Гаразд, є дещо, — примирливо каже Кірбі, оглядаючи дітей підозрілим поглядом. — Але запам’ятайте: все почуте — суворо конфіденційно. — Каже і переходить на шепіт. Так, щоб малі дослухалися. — Як тебе звати? — питає він хлопчика в окулярах.
— Я Віззі… тобто Вінстон, — ніяковіє той, густо червоніючи.
— Отже, містере Вінстон, — продовжує Кірбі, — що б сказали мої колеги, якби я вибовтував державні таємниці? — Вінстон панічно намагається вигадати відповідь, і Кірбі додає: — Це риторичне запитання. Я працюю з найсуворішими секретами і відповідаю за їх збереження.
Вінстон присоромлено зітхає.
— Усі ви маєте присягнути, що не розголосите будь-яку почуту інформацію, — чеканить Кірбі. Косички Ленні, здається, от-от почнуть пускати іскри від радості.
Діти стривожено переглядаються й кивають. Страшно, але як цікаво!
— Що ми повинні робити? — покірливо запитує руде дівча.
— З ким маю честь? — Кірбі виразно вигинає брову.
— Однокласниця Айлін і сестра Візарда, сер! — рапортує вона, виділяючи «р», наче маленький пірат.
— Ім'я? — він мимоволі порівнює брата і сестру. Здається, крім вогняного волосся, нічого спільного.
— Мія, сер-р-р-р-р! — ще дужче гарчить вона у відповідь, і витріщає очі.
— Так от, Міє, — діловито каже Кірбі, ледь стримуючи сміх, — мені потрібні справжні гарантії вашого мовчання. І тихіше, галас може привернути зайву увагу.
— Але ж… ви агент, — побоюючись тягне вона. — Невже за вами також наглядають?
— А як, думаєш, ми зберігаємо свої таємниці? — резонує Кірбі. Мія закушує губу й намагається непомітно озирнутися. Виходить краще, ніж у її брата.
— Що ж, бачу, публіка ви серйозна, а отже... Обмежимося клятвою на мізинцях.
Серед дітей проноситься полегшене зітхання. Кірбі суворо дивиться на сестру, яка має аж надто самовпевнений вигляд. Вона отримала своє.
Кожен член «Загону Ленні», як Кірбі подумки його охрестив, урочисто складає клятву, пов'язану віковою обітницею священних мізинчиків. Щойно процедура завершується, запитання сипляться, мов з водоспаду.
Кірбі непохитно відповідає, змушуючи дітлахів божеволіти від захвату. Але лавина ідей у цих буйних голівках от-от перекриє джерело його уяви. А він, дурень, гадав колись, що воно невичерпне…
— Це правда, що уряд розпорошує літаками якийсь газ, що робить наш розум більш контрольованим?!
— Тато каже, є план, щоб позбавити нас землі, підірвати інституції! а називається він «План 21». Щось ніби про розвиток, а насправді… Не впевнений, що розумію, про що він...
— А стежать тільки за агентами? Мама каже, ми всі під ковпаком! Буцімто не варто обговорювати телефоном важливі речі… Тільки не кажи нікому…
— Так! Розкажи про Зону 51!
Вони волають навперебій, зовсім забувши про конспірацію. Кірбі навіть заздрить їм, згадуючи своє дитинство.
Раптовий дзвінок мобільного в кишені охоплює дітей панічним вереском. З криком, спотикаючись, вони кидаються врозтіч і шокований Кірбі залишається наодинці з Ленні і самотнім дзижчанням телефону.
— Сміливці вони в тебе, — хмикає він.
— А то, — відказує вона, з абсолютно дорослим посміхом.
Поки Кірбі розмовляє, він бачить, як Ленні дістає рацію і щось надиктовує. Певно, повідомляє, що агенту доведеться залягти на дно до наступного візиту.
— Ти ж пам'ятаєш про нашу угоду? — питає він після короткої розмови. Цілком упевнений, що питання вирішено.
— Я не маю наміру цим займатися, — відрізає мала стрекоза.
— Ми ж домовлялися!
Перед його носом з'являється рука з кострубатими нігтями, вкритими найяскравішим лаком у світі з доволі потворними блискучими зірочками.
— Нє-а, ніяк не зможу. У мене манікюр.
Кірбі намагається контролювати обличчя, але виходить погано. По-перше, це потворно. Тепер він розуміє, чому літнім людям вічно не подобається молодіжна мода. Добре, він старий, шляху назад не буде. Але навіть якщо він готовий терпіти цю п'ятипалу каракатицю біля свого носа, є домовленість!
— Щодо цього… — він обводить поглядом яскраві нігті. — Я не в захваті...
— Гей! Манікюр мені робила Мішель! — перебиває Ленні. — А цей лак — найкрасивіший у класі! Я не працюватиму в саду. Якщо подряпаю, винен будеш ти!
Кірбі хоче заперечити, але мала піднімає ставки:
— А ти в курсі, що твоя заборгованість за різдвяні подарунки зростає?
Оце так…
— Якщо ми з татом подарували тобі однакове, це не означає...
— Ще й як означає! — вона тупотить ногами.
Нажаль для обох, перепалку зупиняє Мелісса, коли запрошує всіх до святкового столу. Страви мають чудовий вигляд. Поки батько нарізає індичку, Кірбі смакує в уяві, як ніжне м'ясо поєднуватиметься з кисло-солодким журавлинним соусом і м'яким вершковим пюре. Здається, вони перевершили самих себе, бо на столі їх чекає безліч смачнючих страв. А в центрі — його улюблений пекановий пиріг.
Коли всі сідають, Кірбі помічає, як акуратно і дбайливо Мелісса стискає татову долоню у своїй. Її посмішка тепла й любляча, а коротка промова до Дня Подяки присвячена сім’ї. В цей момент Кірбі розуміє, що дійсно радий за батька, бо у його житті нарешті є та особлива людина, яка любить його і піклується.
— Мені шкода, що з нами немає Френка, — додає вона.
Знаючи, якими складними були батькові стосунки з дідом, Кірбі з тривогою поглядає на нього, але той киває — все гаразд.
— Міллі, мій батько і свята — речі несумісні. Є багато речей, у яких він був хорошим, але ця не одна з них.
— Нізащо не повірю, що Френк псував веселощі.
— Скоріше він був у цьому невдахою. Одного разу дідусь вирішив влаштувати салют, — згадує Кірбі, — і підпалив навіс із квітами.
— А коли народився Кірбі, — підхоплює батько, — він замовив нам доставку кульок. Хотів, щоб вони вистеляли підлогу, як хмари.
— Звучить дуже мило.
— Так, Мел, але їх було занадто багато, — зітхає батько. — І там був якийсь брак. Варто було зачепити бодай одну — і вона вибухала з моторошним тріском. Сама розумієш, зі сном у малого тоді не складалося.
— Я пам'ятаю, як його пес прокусив надувний басейн на святі в Карлі, і вода розтеклася. Відтоді мене туди не кличуть... — сумно додає Ленні.
— У Френка ж не було пса, — дивується Мелісса.
— Може, взяв на вигул. Але, був ще випадок… Не знаю, чи варто розповідати, — Кірбі ніяковіє. — Одного разу він зіпсував татів день народження.
Батько хмуриться, намагаючись щось таке пригадати.
— Мені здається, чи я відчуваю присмак божевільної історії? — Мелісса допитливо вигинає брову. — Якщо так, то мені страшенно цікаво про все дізнатися!
— Тобі виповнилося вісім, — Кірбі дивиться на батька. — Бабуся спекла торт. Пам'ятаю, дід казав — вона намалювала машину глазур'ю. — Продовжує, накладаючи в тарілку соковитий шматочок індички. — Не знаю, яка модель тобі подобалася, але вона точно була синьою.
— Синій кабріолет, — усміхається батько. — Але я не пам'ятаю його. — Ти зараз таке дізнаєшся... Дід хотів, щоб привезли коня. Але не для того, щоб він стояв і гадив на газон, поки ти їси торт. Він хотів покататися з тобою за містом, гадав, може коні тобі сподобаються і врешті з’явиться хоч одне спортивне хобі. Дідусеві тоді було складно зрозуміти, як у нього — спортсмена, міг народитися майбутній професор, — пояснив він родичам. — Тож татові довелося несолодко.
— Це все чудово, але коня я чогось не пригадую.
— Не поспішай, — посміхається Кірбі. — Дістати коня не було проблемою, якщо б він зробив це заздалегідь, або просто відвіз сина на ферму. Але він захотів влаштувати сюрприз і ця ідея вхопила його перед самим святом. Тому він попросив про допомогу друга, який тримав циркових тварин.
— О, щодо корисних знайомств він був майстром, — хмикає батько.
— Ти тоді був у школі, тому багато пропустив. — Продовжує Кірбі у відповідь на скептичну усмішку. — Так от. Приятель під'їхав до вашого дому, відкрив вольєр і... Вгадайте, хто там був?
— М-м-м, порося?
— Гарна спроба, Мелісса, але мимо.
— Невже кінь? — удавано дивується батько.
— Ого, та ти вгадав! Ще варіанти? — сміється Кірбі.
— Пітон? — голос Мелісси звучить скептично, — Зебра?
— Тепліше!
— Жираф! — випалює Мелісса, — Це точно був жираф!
Кірбі ловить глузливий погляд батька.
— На жаль, ні, це був інший звір.
— Кірбі, ми хочемо їсти, а не грати в шаради! Кажи вже!
Кірбі розуміє, що його батькові вкрай цікаво, і він примирливо схиляє голову.
— Це був верблюд.
— О-о-о-го-о-о! — вигукує Ленні. До цього вона лиш мовчки поглинала солодку кукурудзу, що з її криком розлетілася з рота в різні боки. Батько зніяковіло простягає їй серветку, а Кірбі користується паузою, щоб полити індичку журавлинним соусом і насолодитися смаком пюре.
— Справжній двогорбий верблюд, — киває Кірбі. — Дід сторопів. Розсердився, волав: «Якого біса ти привіз це? Це, по-твоєму, схоже на коня?!»
— А друг? — питає Мелісса.
— Показав середній палець і поїхав.
— Чому ж я його не бачив коли повернувся зі школи?
— Середній палець? А що це? — хитро жмуриться Ленні.
Очікує, що зараз його почнуть сварити.
— Емоційний жест, — Кірбі не сіпає оком. — Той друг був італійцем і я знаю точно, що тільки чистокровні італійці можуть показувати його без образи, — переконливо каже Кірбі, розуміючи, що сестричка залишилася ні з чим.
— А ми італійці? — з надією питає мала.
— На жаль, ні, — розводить руками Мелісса, ховаючи усмішку.
— А що з верблюдом? — питає батько. — Знаю, ти не будеш брехати, але це звучить як вигадка.
— Дід відвів його на задній двір. Той витоптав бабусині квіти, потім зжер газон, а на десерт зазирнув у відчинене вікно і злизав увесь синій крем із твого святкового торта.
— Не віриться, — видихає батько.
— Я так і сказав, а дід відповів, що якби це було вигадкою, бідоласі верблюду не стало б зле. Але йому стало. Він забруднив синьою фарбою весь двір, а наостанок обгадив бабусині троянди. Тож дід і справді був не найкращим організатором вечірок. Напевне, це була його супергеройська ахіллесова п’ята.
— Троянди, — батько явно вражений. — Я пам'ятаю! Я повернувся, а мама сказала, що ми з нею йдемо в ресторан. Двір смердів до сліз, а кущів не було. Мама сказала, їй набрид їхній аромат, і що вона готова посадити там хоч кактуси, аби вони не мали жодного запаху.
— А дід не прийшов, бо до ночі відмивав доріжку.
Батько мовчить. Погляд його сірих очей ковзає по столу так, ніби він перемотує спогади, як стару чорно-білу плівку.
— Я тоді страшенно образився, — зітхає він. Мелісса стискає його руку. Певне, зараз він би все віддав, щоб просто поприбирати той гній разом із татом.
Кірбі мав надію, що намір діда влаштувати татові свято, подарує відчуття, що дід думав про нього, хотів бути кращим батьком для свого сина…
— У мене є тост, — Мелісса піднімає келих із содовою, висмикуючи Кірбі з думок. — Давайте вип'ємо за верблюда, адже в цій історії йому дісталося найбільше. До речі, як його звали?
— Здається, Золоті Копита, — морщиться Кірбі, намагаючись згадати.
— За Золоті Копита! — скандує Мелісса і всі за столом приєднуються до її слів.
Кірбі різко піднімає келих, і газована солодка вода вихлюпується просто на Ленні.
В напруженій тиші звучить розчарований дитячий видих.
— Ми точно зовсім-зовсім не італійці? — сумно питає вона і зиркає на брата, а кімната вибухає нестримним реготом.