Порожня кімната

— Слухай сюди, хлопче, — дід подається вперед, переходячи на шепіт. — Не дрейфуй.

— Я й не збирався, — храбриться Кірбі, поправляючи куртку й кожні пару хвилин зиркає у дзеркало.

Старий повільно кліпає і вдає, ніби втратив до онука будь-який інтерес. Знімає окуляри й починає витирати їх спеціальною серветкою.

— А мені тут пташки наспівали, що ти збираєшся з кимось у кіно.

Кірбі хмуриться й опускає голову, невдоволено позіхаючи: — Ви з батьком що, шпигуєте за мною?

— Вельми треба, — скептично піднімає брови дід. — Я щосереди дзвоню Біллі. Ти ж знаєш, між процедурами йому зручно зі мною базікати. Так-от, уяви моє здивування: беру слухавку, а на тому кінці — дівчина. Спочатку вона вихилялася, уточнювала, чи не зайнята, і скільки вам слід прочитати за шкільною програмою… А потім візьми й бовкни, що згодна піти зі мною в кіно.

Кірбі лиш сопе, болісно приймаючи власну поразку.

— Я спочатку зрадів. — Веде далі старий, скоса позираючи на збентеженого онука. — Погодься, давно прекрасні леді не цікавилися моєю скромною персоною.

«Ну вже годі прибіднятися», — думає Кірбі. Він бачив, як на барбекю навколо діда вилися поважні панянки. Старий хитрун виблискував посмішкою, і обдаровував увагою кожну пересічну красуню: від щербатої трирічки до статечної пані з кисневим балоном на кріслі колісному.

— Так я і зметикував, у чому справа. Але, було ще дещо... — тягне він, пощипуючи сиву борідку. — Я добре чув твої переможні танці нагорі. А враховуючи, що перед тим, як відпроситися, ти ідеально виголив галявину під вікнами… Нескладно було зібрати всі яйця в один кошик. Ти справді сподівався обвести свого старого навколо пальця?

Кірбі заривається п'ятірнею в темне волосся, що спадає на очі, і колір забарвлює його щоки червоними плямами.

— Ні, сер, — витискає він, помічаючи задоволену дідову посмішку.

— Тому й кажу: не дрейфуй. Хочеш, такий володар жіночих сердець, як я, поділиться таємним секретом?

— Яким ще секретом? — Кірбі миттєво оживає.

Дивлячись на нього, дід згадує слова покійної дружини: неважливо, чи тобі шість, тринадцять чи шістдесят чотири — хлопчисько залишається хлопчиськом.

— Як зробити так, щоб після сеансу твоя мила супутниця захотіла поїсти з тобою морозива в «Мері».

Дід нагадує старого лиса, змовницьки підморгуючи, а Кірбі застигає, як сурикат, готовий ловити кожне його слово.

— То як, цікаво?

— Так, сер! — випалює малий.

Перш ніж почати, дід по-діловому прокашлюється:

— Головне — не намагайся бути кимось іншим. Це важливо, Кірбі. Говори правду, — повчально продовжує він. — Будь ввічливим. Уважно слухай, що вона розповідає, і обов'язково зроби комплімент.

— Комплімент? — обличчя хлопця забарвлюється кольором стиглого томату.

— Саме так. Тільки не мели дурниць. Я тут нещодавно підслухав одну парочку… Звісно, випадково! — каже дід, і його голос переходить на довірчий шепіт. — Хлопець каже: «Ти навряд чи зможеш встояти переді мною».

Жах! Кірбі не знає, куди подіти очі… Звучить як репліка з аматорського кіно, де актори намагаються грати аж надто серйозно, щоб їх помітили, а виходить повна дурня.

— «Ти красивіша за всіх, кого я знав раніше», — каже дід із придихом, пародіюючи самовпевнений тон, — «тож ти мені пасуватимеш».

Діда аж пересмикнуло, наче в передсмертній агонії. Кірбі скривився від огиди. Яким же треба бути йолопом, щоб це казати?

— Сподіваюся, ти зрозумів. Говори як є і не будь блазнем.

— Звучить жахливо, — видавлює Кірбі.

— Ще б пак! А уяви, як було мені! Адже довелося все це підслуховувати. Ледве втримався, щоб нічого не бовкнути.

Кірбі співчутливо киває, помічаючи, що дід хоче додати дещо.

Старий клацнув пальцями:

— І головне: якщо тобі справді подобається, як вона надуває бульбашки з жуйки, як блищить її волосся на сонці чи як вона сміється — скажи про це, не соромся. Дівчатка таке люблять.

— А це не виявиться… ну... тупо? Раптом вона почне дражнитися? — запитує Кірбі, збентежено смикаючи край футболки.

— Тоді не витрачай на неї час, але й не давай себе образити. Повага у стосунках — це важливо, навіть якщо все пішло трохи не за планом. Саме тому, якщо почуєш про себе щось неприємне — не роби дзеркальних люб'язностей. Просто скажи, що тобі це не до вподоби.

Кірбі ствердно киває, а потім уперше за день посміхається і голосно, з полегшенням видихає. Коли він сідає на велосипед, дід усе ще визирає у вікно, набираючи номер приятеля, щоб жартівливо поскаржитися на онука, який щойно намагався його обдурити.

Кірбі пам'ятає, як летів на те побачення — немов його несли найшвидші крила у світі. Він ніби точно знав — усе вийде. Повернувшись, малий захлинаючись розповідав дідові про фільм, про неймовірно смачне морозиво в «Мері», і про те, як проводжав свою супутницю додому. Як вона сміялася з його жартів, а потім… на цьому місці розповідь заглухла, а рука Кірбі потягнулася до почервонілої щоки.

Дід миттєво все зрозумів. Прикинувся, ніби його відволікло щось за вікном, а потім просто потріпав онука по маківці:

— Славний ти малий, — він клацнув хлопця по носі. — Пишаюся тобою.

З дідусем завжди було легко. Тільки-но ти замислюєшся, як було б чудово зловити найбільшу рибу в річці, а він уже тягне вудки. Хоча вклинитися в його графік було непросто: дід вічно десь пропадав. То тренував дітлахів зі стрибків у висоту, то грав у покер, то випивав у барі з хлопцями, навіть трохи молодшими за батька Кірбі.

Одного разу він завів рудого кота з огидним характером. Назвав його Стівен. Було в ньому щось моторошне — манера заглядати в душу, ніби він бачить там привидів твого минулого. Стівен був однооким та обороняв дім не гірше за собаку. Кожен знав: якщо між лопатками пробігає холодок — озирнися, бо позаду обов’язково виявиться цей рудий мерзотник, що втупився тобі в потилицю.

Але з дідом вони любили одне одного. Стівен не був прив'язаний до миски, часто приносив здобич і чекав на ґанку, поки дід розкурить свою сигару, щоб залізти йому на коліна.

Коли старий помер, кіт увесь день просидів біля ліжка, дивлячись на продавлений матрац. А потім зник. Наче його головне завдання — бути компаньйоном для людини, якій не гріх довірити свою котячу душу — було виконано. З іншими ж Стівен не ладнав: шипів, хапав за п'яти, якщо дивитись на нього довше п’яти секунд, крав їжу, варто лиш відвернутися. Ніколи не чекав, поки про нього подбають, а коли дід помер — ніби відразу зрозумів, що життя вже не стане таким, як раніше. Прийняв нову реальність і пішов. Зовсім як старий.

Кірбі обожнював дідуся. Не за подарунки на Різдво, чи подорожі на все літо, з маршмеллоу на вогнищі та стрільбою по бляшанкам. За прості та правильні слова. З його мудрістю життя ставало зрозумілішим, у ньому ніби загорався теплий вогник сенсу.

Не те що з татом. Батько то зникав на роботі, то не міг знайти слів, щоб склеїти осколки їхніх стосунків. Звісно, в дитинстві все було інакше. Тато часто розповідав щось про космос, а Кірбі із захватом його слухав. Але життя — не самісінькі зорі, і Кірбі помічав, як батько страждав через від’їзд мами, як не ладнав, чомусь, з дідом. І ніколи не казав чому. З кожним роком тиша між ними ставала ще гучнішою. Все остаточно рухнуло, коли Кірбі виповнилося шістнадцять: батько познайомив його з жінкою.

Для Кірбі це була зрада. Це означало, що батько перестав чекати Емілі. Переступив через щось надважливе. Кірбі відчайдушно хотів вірити, що мама повернеться. Потайки фантазія малювала, як батько пише їй таємні листи або дзвонить ночами.

Його розважали байки про те, що зниклий батько його однокласника — пілот, який загинув на складній місії, або чийсь хом’як зібрав валізку та вирушив на пошуки зіркової долі до Голлівуду. Але несправедливе та загадкове зникнення Емілі зводило з розуму. Йому потрібно було знати, що у неї була справжня, поважна причина піти. Тому іноді хотілося, щоб батько хоча б вигадав для неї якусь легенду.

Подумки він називав її на ім’я. Було легше думати, що пішла «якась там Емілі», а не його мати. Але ж як її не називай, правда не змінювалася: йому було до біса самотньо.

Друзі відволікали, витягували з трясовини, проводили разом час, але вдома думки вертались, і Кірбі не знав куди йому втекти. Іноді відчувалася така безвихідь, що в його грудях ніби розверзалася компостна яма, повна в'язкого відчаю, від якого віяло гнильною тугою.

Одного вечора він почув гудок. Щось смикнуло його визирнути у вікно й оторопіти. Біля знайомого авто стояв дід. Він з'явився немов за помахом чарівної палички, у найпотрібнішу мить. Кірбі кинувся вниз, у «ведмежі» обійми, де нарешті відчув бажану тишу.

Вони базікали про дрібниці, і це допомагало, поки розмова не звернула на батька. Кулаки Кірбі стиснулися так, що нігті вп’ялися в долоні. Дід запитав, як він почувається — і Кірбі заклинило. Подих перехопило, наче легені стягнуло сталевим дротом. Він просто витріщився на свої тремтячі пальці. Розгублений та наляканий. І це розповіло більше за будь-які слова.

Замість прогулянки містом вони поїхали до Софі — дружини одного з дідових приятелів, яка, за його словами, «дещо тямила в житті й розумілася на людських душах».

Того вечора Кірбі дізнався про дихальні вправи, про те, як випускати гнів назовні, і з подивом відкрив, що він, насправді, люто ображений на батька. Він навіть не підозрював цього! Просто батько страшенно бісив. Так, що всередині все вибухало і зводило з розуму. Емоцій було надто багато, вони спліталося в такий тугий вузол, що за цим хаосом він просто не помічав звичайної, але такої болючої образи.

Раніше він гадав, що вони з батьком — просто карти різного розміру, з яких нізащо не складеш картковий будиночок. А виявилося, що без сторонньої допомоги він просто не міг відрізнити реальність від власних похмурих думок.

Тієї ночі він плакав навзрид перед майже чужою людиною і вперше не соромився. Було ніяково перед дідом за власний зрив, але той лише потріпав його по потилиці: «Нема про що вибачатись, ти, головне, звертайся, коли важко».

З часом, пригадати що він наговорив Софі, Кірбі так і не зміг. Пам’ятав тільки, що відчув себе комусь небайдужим, а ще теплий трав'яний чай і своє дихання: вперше спокійне й глибоке.

— Чому ти розумієш мене краще за батька? — йому давно було цікаво, що дід скаже. — Чому ти говориш зі мною про маму, а він — ні?

— Знаєш, малий, свого часу я сам був тим батьком, який ні біса не розумів, що казати синові. — чесно відповів старий. — Повір, хлопче, бути батьком — це як постійно здавати екзамен, до якого ніколи не підготуєшся. Твій тато занадто тямущий — це головна проблема. Потрібне велике й добре серце поруч, щоб його розум не загубився в холоді далеких галактик. Він збігає в науку за першої нагоди, як миша на запах сиру.

Хлопець скривився.

— Колись в нього вже було так серце! І що з того? — спалахнув Кірбі. — Він дав мамі ляпаса того дня і досі не має мужності визнати свою провину! Так і не сказав, чому вона пішла. Усе твердить, що не знає. Але ж це повна маячня! Хіба можна жити з людиною і не розуміти, чому вона йде від тебе?

Дід зітхнув так важко, що Кірбі вперше відчув його вік.

— Мені він теж нічого не розповів. Але я знав Емілі. Вона б не покинула тебе без причини. Вона любила тебе. І батько любить. Просто він береже почуття, як секретний агент — державні таємниці. Ти — інший. Твій біль такий сильний, бо ти любиш їх усіх. Інколи, Кірбі, любов може боліти гірше за рану. Але саме тому ти й маєш дозволити батькові жити своїм життям. Скоро ти поїдеш — університет, нові приятелі, вечірки, кохання... А з чим лишиться він, окрім своїх безглуздих зірок?

Щось у ньому бунтувало. Частина, що хотіла, аби батько відчув такий самий біль. Це було несправедливо, бо коли мати пішла — паршиво було обом. Проте чесно. І Кірбі був радий, що хоч раз не збрехав собі. А ще після розмови з дідом, він уперше зміг спокійно поговорити з татом про його нову жінку.

Він був сповнений щирої вдячності за той вечір. Дідові слова часто спливали в пам'яті й допомогали триматися. Напевно тому, що до нього чи не вперше поставилися по-дорослому. Дали поринути до суті речей самому, але з підтримкою.

Дід помер спокійно. Просто вирішив не прокидатися.

Щоранку сусідка, місіс Блюм, віталася з ним, коли він виходив на ґанок, щоб викурити свою сигару. Вона ж попивала каву і ділилася свіжими плітками. Це був їхній мовчазний звичай, який додавав родзинку нескінченній і одноманітній приміській буденності.

Коли Френк не вийшов, вона завагалася, та все ж пішла до його будинку. «Про всяк випадок». Машина застигла на під'їзній доріжці, цвірінькали цикади, вулиця жила звичним для неї життям. Перш ніж увійти, жінка постукала, потім ще раз, і раптом відсмикнула руку, піддавшись миттєвій паніці. Так, немов щось уже знала. На мить вона замислилася, чи хоче взагалі знати ту правду. Можливо, варто було піти й не лізти в це... Але вона не могла так вчинити з Френком. Рішуче рушивши вперед, сходами нагору її питання знайшли свою скорботну відповідь у хазяйській спальні.

У день похорону Кірбі почувався так, ніби з-під ніг вибили фундамент. Наче ті душевні опори, що він так старанно відбудовував, ось-ось заваляться.

Він зайшов у дідову спальню. Шпалери з розсипом квіток, знайомі з дитинства. Певне, були тут відтоді, як цю кімнату ділили двоє. На тумбочці — запилені окуляри у відкритому футлярі. Дід заборонив класти їх у труну — казав, остогидли ще за життя. За дверцятами шафи — одяг. Потягнеш носом і почуєш знайомий парфум із домішкою тютюну. Так, ніби той, хто його носив, десь поруч.

На мить здалося: зараз дід вийде з ванної, вдягне ці сірі штани, розкурить терпку сигару... Розум любить себе дурити, грається з фантазією так і сяк. Реальність була іншою. Порожня кімната, речі-сироти й одноокий кіт на пухкій світлій подушці.

Кірбі дивився на кота, а той витріщався на продавлений матрац, не відводячи свого єдиного смарагдового ока. Так пильно, немов досі бачив там господаря.

Та вони обидва надто добре знали єдину можливу правду: нікого там більше немає. І тоді компостна яма Кірбі розверзлася знову, затягуючи в гнильну тугу самотності.