Сповідь

Його крісло схоже на сипучі піски. Варто тільки сісти, як воно повільно пожирає тебе з тельбухами, а потім врубає режим сауни з наміром остаточно виварити у своїх обіймах. Так, щоб м'ясо легко відокремлювалося від кістки.

Люди називають це «поролон із пам'яттю», але Кірбі ніколи не розумів, у чому сіль. Коли матрац набуває «пам'яті» у вигляді продавленого силуету, його зазвичай замінюють на щось інше, «не затьмарене спогадами». До того ж йому зовсім не хочеться, щоб крісло в цьому будинку пам'ятало його зад, тоді як сам він у найближчому майбутньому залишиться лиш парою кривих рукописних рядків на аркуші, висмикнутому із записника.

Кірбі думає: коли руки з ногами зв'язані, а товста мотузка натягнута між ними, не даючи простору для маневру, ти навіть не дотягнешся до порцелянової філіжанки з гарячим чаєм. Який ідіотизм — запрошувати його «на чай», коли він не здатен зробити жодного клятого ковтка. Можна, звісно, попросити про допомогу, але від самої думки про це нудить. Це все одно, що риба, насаджена на гак, попросила б не так сильно смикати волосінь перед тим, як рибалка зробить підсічку.

Мейсон назвав це сповіддю.

Якщо розуміти під цим усвідомлення деякої неприємної правди про себе, яку довіряєш чужій людині, то вперше він сповідався тій жінці з заміського будинку… Софі. Вона тоді забезпечила Кірбі «тривожною валізкою» практик, щоб триматися на плаву. І, треба визнати, це допомагало йому довгий час, навіть зараз. Він не зомлів, дихає, навіть може розмовляти.

Цікаво, що б на її місці запропонував священик?

Сама назва «сповідь» змушує його чинити опір. Він не вірить, що розповідь про гріхи врятує душу і принесе полегшення. До того ж, звинуватити його можна лише в зневірі та гніві. На хіть ніколи не залишалося часу, на заздрість — сил. Жадібність і обжерливість він переріс у дитинстві, а гординя... Хто знає, що це взагалі таке.

Йому здається — є дещо неправильне в самій концепції гріха. Як можна не відчувати гніву? Відректися від емоцій — все одно, що сказати еволюції: «Оце лайно ти вигадала для виживання. Краще вже ікла розлюченого динозавра, ніж стати юшкою в пекельному казані». Емоції не перекриєш, як воду в крані (він намагався, вийшло кепсько). Але можна якось поратися з ними. Так Софі показала йому, що гнів це не страшно. Він не зруйнує. Особливо якщо дихати, зганяти лють на тренуваннях, знімати тремтіння напруженням м’язів і все таке інше. Напевно, тому він і не вірив у сповідь священикам. Те, що вони проповідували: всепрощення, безумовна любов, щоки які чомусь треба підставляти коли тебе вже вгатили — наче для якоїсь ідеальної версії себе, а отже, неіснуючої. Інша справа — такі як Софі: звичайні люди, які розуміють людей та життя, навчають, як вивозити реальність.

Правду кажучи, Кірбі і в храмі був лиш раз. Прийшов туди після лекції з філософії. Хотів перевірити: чи сколихне якісь почуття постать матері, що схилилася над своєю дитиною, яку небеса подарували світові, щоб той мав шанс на порятунок. Тоді, в тиші кам'яних склепінь пропахлого полірованим деревом собору, він несміливо наблизився до заставленого свічками вівтаря. Погляд ковзав по багатству прикрашених позолотою статуй, дихаючим мармуром в архаїчному сюжеті. І ось Він, вирізьблений з дерева в мільярдах копій у всякій християнізованій країні. Нетямуще немовля на руках у Матері. Винагороджений локальними расовими рисами, щоб кожен впізнавав у ньому «свого».

В такі моменти Кірбі іронічно уявляв собі азійську Марію в криваво червоному кімоно. Саме через це релігія здавалася йому різновидом поп-культури.

Відкинувши їдкі домисли, він залишився наодинці з Ісусом та Марією. Для Кірбі сенс історії зводився до жертовної матері, яка, незважаючи на всі випробування, не покинула сина в його болю. Вона супроводжувала його до самого кінця, як би тяжко й неправильно не було те, що їй довелося оплакувати його смерть, а не навпаки. Всупереч того, саме син залишив її заради вищого покликання.

І от, гадав Кірбі, може, в цьому і була головна різниця між ним та Ісусом? Звісно, ще в тому, що він — син професора, і скидається на нього так сильно, що те зачаття точно не було непорочним. Плюс Ісус був старшим за нього. Коли тобі дев'ять, і твоє покликання — смажити яєчню з беконом, поки батьки сваряться, ти й гадки не маєш, що зробити, щоб мама не втекла крізь дурні вхідні двері.

Загалом, він більше не звинувачував її в усіх гріхах. Але того дня, стоячи на кам'яних плитах церкви, поцяткованих мармуровими фресками, йому хотілося, щоб Бог, у якого він не вірив, знав правду. Що це саме матір покинула сина, чим позбавила усе людство шансу на порятунок.

Кірбі фиркнув. Нічого в ньому не сколихнулося. Може, проблема була в науковому підході із яким він зростав, а ще в переконанні, що винагороджуються саме власні зусилля і важка праця. Ще у звичці забивати на емоційні проблеми і рухатися далі (так-так, він знав, що емоції треба проживати. Просто не хотів). Можливо, тому він і опинився на тому мосту.

Як би там не було, говорити про почуття йому завжди було важко. Він вважав, що вчинки кажуть більше за розмови. В чому сенс говорити «люблю», і напиватися до нестями. Знати, що твої рідні страждають, і нічого не змінювати — розмірковував він, думаючи про те, як це переживав його батько. Дивно, що з Кірбі дід не базікав зайвого. Він просто саджав онука в машину і віз до терапевта, щоб той витрусив із нього все лайно і навчив дихати без панічної гіпервентиляції.

Про все це він думає, мляво відповідаючи на запитання Джуді. 

Сором змішується з роздратуванням від власної реакції, бо виходить так, ніби сказати йому нічого. Звичайна річ: коли треба виговоритися, потрібні слова ніяк не йдуть у голову. А може, йому й не варто нічого говорити? Іноді люди йдуть без зайвих розшаркувань. Щоправда, якби це був його варіант, він би зараз лежав на дні затоки, а не тонув у чортовому кріслі.

Джуді вириває його з роздумів, коли запитує, що він написав у прощальній записці. Але кілька рядків у дусі «мені шкода» не прояснюють для неї ситуації.

За той час, що вони проводять в кабінеті, Кірбі розповідає їй головний секрет. Таємниця в тому, що саме цього дня, рік тому, загинув його батько. І поки він згадує вголос, як Мелісса накривала святковий стіл, а він допомагав їй готувати індичку, тато затримувався. Вони дзвонили йому, але телефон не відповідав, а потім абонент опинився поза зоною досяжності. Ленні, зазвичай сміхотлива й зухвала, тоді вперше на його пам'яті стиснулася в грудочку, нервово шкрябаючи зелені сердечка з помаранчевих нігтів, ніби передчувала крах їхнього життя.

Говорячи це, Кірбі помічає, що Джуді слухає його надто уважно. Вона завмерла. Її пальці судомно мнуть край вовняної шалі, ніби ця історія не про нього, а про неї. Немов вона із затамованим подихом приміряє кожне його слово на себе.

— Я не розумію, — раптом переривається він, — який сенс вам це слухати? Чому ви так зі мною чините?

Жінка здригається. Вона відводить погляд і розсіяно, нервово посміхається. Кірбі добряче втомився від думок, що вона, як і всі в цьому домі, серйозно хвора, але нічого іншого на думку не спадає.

— Кожен із нас шукає від життя прощення, — її голос ледь тремтить, видаючи напругу, яку вона намагається приховати за філософським тоном. — Ти хотів покинути цей світ, але просто піти — не вихід.

Ну, звісно.

— Чому?

— Якби твій батько був зараз із тобою, чи було б щось іще, що відправило б тебе на той міст? — різко перемикається Джуді, впиваючись у хлопця поглядом.

Кірбі задумливо мовчить, але відповідь, здається, була готова задовго до запитання.

— Нудьга. — Він хмуриться, не цілком упевнений у щойно озвученому. Слово звучить жалюгідно, але для нього воно вміщує всю ту безнадійну тяжкість на душі і відсутність будь якого інтересу. Таку сильну, ніби груди стиснуло лещатами і неможливо зробити вдих. — Не те щоб мені не було чим зайнятися, — хмикає він. — Навпаки. Просто все це було... не тим, чим потрібно.

— А що ж тобі потрібно?

Кірбі закушує губу.

Штиль у його голові, змінюється бурею. Подолати нудьгу було до болю важливо, щоб утекти від остогидлої самотності. Забути нескінченний біль від втрати дорогих йому людей. Викреслити зраду і втечу матері, а ще придушити відчуття неправильності того, що з ним відбувається. Що він сам якийсь поламаний і ледь рухається.

Йому було некомфортно наодинці із самим собою, а серед інших він відчував тривожну відчуженість. Ні, у Кірбі завжди вистачало приятелів. Він мав добрі стосунки з колегами, жодна людина у світі не змогла б назвати його нетовариським або замкнутим. Тільки от, ніхто й ніколи не знав його по-справжньому. І це несподівано наштовхує на думку, що він і сам мало що про себе знає.

 — Це не важливо, — видавлює він, вмить знецінюючи власні думки.

— Звісно ж важливо, — опирається Джуді. Її голос стає гучнішим, майже відчайдушним.

— Але я ж тут.

— Саме тому, що ти тут, Кірбі. Це важливо, — відповідає вона м'яко, дивлячись на нього так лагідно, що груди стискає болем від почуттів, ниючих усередині. Їй ніби вдається на мить переступити через паніку у власних очах, щоб дати йому щось справді потрібне.

— Моя мама покинула нас із батьком, коли я був дитиною. Просто пішла, і відтоді жодної звістки. Скільки б я не намагався дізнатися причину, батько мовчав. — Він не знає, навіщо це каже. Просто, зараз він на сповіді, хіба ні?

— Ти намагався розшукати її?

— О, — глузливо протягує Кірбі, дивлячись кудись убік. — Авжеж намагався. І не знайшов зовсім нічого. Так, ніби її ніколи й не існувало. Усе, що я пам'ятаю з того останнього дня — звук ляпаса.

— Ти наймав детектива? — раптом запитує Джуді.

Кірбі до болю кусає губу. Клята Джуді.

Він хмуриться, згадуючи, як перелопатив усі пошукові системи, купу часу витратив на розпити, витряс душу з сусіда, але не знайшов жодної зачіпки. Він шукав її і за дівочим прізвищем, і за батьковим. Вона немов розчинилася в порожнечі. Чому ж, чорт забирай, він не найняв детектива?

— Послухай, — м'яко, але наполегливо продовжує вона. — Це нормально, що така можливість не спала тобі на думку. Батько підтримував тебе в пошуках?

Кірбі заперечно мотає головою, глузливо видихаючи.

— Він займався б цим в останню чергу...

— У такому разі мені здається, що твої розшуки як мінімум не зробили б його щасливішим.

Вона навіть не здогадується, наскільки має рацію. Батько влаштував справжній скандал, коли дізнався про розпитування сусідів. Була така велика сварка, що вони помирилися, лише коли Мелісса повернулася додому з ще крихітною Ленні.

— Ти просто не хотів засмучувати його, адже так?

Нісенітниця. Йому було начхати на почуття батька, він просто не збагнув… Чорт, найняти детектива. Ця думка, яку вона йому щойно підкинула,  врізається під ребра скам'янілою горошиною. Вона означає незакінчену справу. Не те, щоб він боявся стати примарою і лякати людей доскону, але ця справа народжує надію, яка тепер отруйно шепоче, що він міг би дізнатися правду. І може, тоді б йому б не захотілося йти на той міст.

Кірбі заплющує очі.

— Це жорстоко, — каже він глухо. — Я доживав своє вкрадене вами сьогодення з відчуттям, що зробив усе, що міг. А тепер ви ніби прирекли мене з'являтися до вас зеленим гидким привидом до кінця днів.

Джуді видає нервовий, здавлений смішок.

— У тебе буде час, щоб пожуритися через це.

— І ви навіть не відчуваєте провини? — вражено видихає Кірбі.

— Кірбі, любий, я не маю завдання вирішувати твої проблеми — її обличчя на мить кам'яніє, ніби вона нагадує це самій собі. — Але я хочу, щоб ти йшов без ілюзій. Ти не все передбачив — це факт.

І цей грьобаний факт тепер розриває його зсередини.

— Тобі допомогти з чаєм?

— Не варто, я не хочу пити, — відрізає Кірбі, відчуваючи шалену спрагу.

— Як знаєш. Ти сьогодні вирішив покінчити з життям, але справ у тебе багацько: робота, Мелісса, маленька сестра. Тобі дійсно здається, що життя не має сенсу? 

Кірбі лише кліпає очима. Брови самі повзуть догори. 

— На вашу думку, з мосту кидаються тільки ті, кому немає сенсу жити?

Він опускає голову і втомлено дивиться на візерунок гобелена.

— Тобі так не здається? 

— Може, ви й маєте рацію. Чи є сенс це обговорювати, якщо мене все одно вб'ють. 

— Як знаєш. Щоправда, якби мені випала нагода виговоритися незнайомцеві, я б нею скористалася, повір.

— І що б ви розповіли? — мляво цікавиться Кірбі. — Як вам набридло вислуховувати скарги тих, кого вранці вбиває ваш чоловік? Чи вам усе це подобається? — він криво усміхається. — Може, це ваша сексуальна забавка?

Джуді різко кривить губи. Її очі спалахують страхом і образою.

— Тебе має хвилювати зовсім не це, любий. Довірся мені, і я подумаю, що можна для тебе зробити.

— А сенс? Тільки мусолити все це... — каже він, розуміючи, що максимум його можливостей — перекинути чашку і впасти обличчям у килим. Гарячий і мокрий. А потім прийде Мейсон і пристрелить його просто тут.

— Здається, я розумію, чому ти не найняв детектива, — повільно тягне Джуді.

— Тільки не треба зараз вдаватися в деталі моєї логіки і розповідати, який я непередбачливий егоїст.

— Навпаки. Схоже весь цей час ти був дуже хорошою дитиною, Кірбі. Навіть занадто. Слухняною і спокійною. І може, ти й гнівався на батька, але хотів залишатися хорошим сином, чи не так?

— Не лізьте мені в голову, — гарячкує він.

— Ти й досі залишаєшся хорошим хлопцем. Тому продовжуєш слідувати якимось вигаданим твоєю головою правилам.

— Що за нісенітницю ви несете!?

— Ось цікаво, чому ти не намагаєшся втекти? — запитує Джуді. Здається, вона точно знає, як вибити кисень із його грудей.

— Ви не в собі? — вражено видихає він. — Уся ваша сімейка! Як мені втекти? Ці кляті мотузки стягують мої руки і ноги!

— Мейсон казав, що ти не просив звільнити тебе.

— Принцип номер один — не вести перемовин із терористами.

— Але ти не жертва смертника! — резонує Джуді. — Що як ти справді міг виявитися божевільним, але ти навіть не спробував переконати мого чоловіка. Ти не просився на свободу, не обурювався. А коли опинився тут, знаєш, скільки в тебе було шансів?

Усе нутро Кірбі протестує. Вона несе дурниці, що він міг зробити проти озброєного… У Мейсона був лише шокер… Тобто, Джуді може мати рацію?

Сука!

— Ти міг кричати на вулиці. Сусіди почули б і викликали поліцію.

— Сусіди нічого не зроблять, — автоматично відкидає її слова Кірбі.

— Це тобі мій чоловік сказав? Пф! Ти міг би переконати мою доньку! Вона б розв’язала мотузки!

— Ваша донька — копія її недоумкуватого татуся! — обороняється Кірбі. — Вона б не допомогла!

— Але ти ніколи не дізнаєшся, адже так і не спробував! Ти навіть зараз не просиш мене розв'язати мотузки! — Джуді раптом зривається. Вона злісно вичитує його, як хлопчиська, але по її щоках раптом починають котитися сльози. — Ти хочеш пити, але робиш вигляд, ніби тобі байдуже! Чому ти не просиш клятої допомоги, Кірбі?! Чому не кажеш, що з тобою щось не так?!

Кірбі рвучко ковтає слину. Вона майже кричить, її прориває істерика, яка, здається, зовсім його не стосується.

— Тому що я, трясця, ні на йоту вам не вірю! Не вірю, чорт забирай, — зривається в відповідь Кірбі. — Навіщо красти людину з мосту? Бо вашому чоловікові це подобається, — киває він у бік виходу, — а ви йому допомагаєте! Які, на вашу думку, я маю зробити висновки? Якщо сім'я не викликає поліцію, коли батько приводить додому зв'язану людину, і продовжує їсти святкову вечерю... то ви всі заодно! Ось що я думаю!

Поки Кірбі обурено роздуває ніздрі, Джуді вже не приховує сліз, що стрімко ллються по її щоках. Напевне, щоб хоч якось опанувати себе, її тремтячі руки беруть чашку з чаєм, і підносить до його губ. Порцеляна дзвінко стукає об його зуби. Деякий час вони борються: він відвертається, вона наполегливо намагається його напоїти. Зрештою Кірбі здається — він дійсно хоче пити.

Чай охолов, але на смак — це рятівний еліксир. І тільки зробивши кілька глибоких ковтків Кірбі усвідомлює, як сильно пересохло його горло.

Вони напружено свердлять одне одного поглядами. Обидва розуміють, що в кожного своя правда. Кірбі відчуває гострий укол жалю, усвідомлюючи: він настільки впертий, що навіть коли на кону життя, він залишається огидно принциповим. Навіть тепер він не зможе переступити через себе, щоб попросити цю жінку розв'язати його руки.

Виходить, він такий само впертий як батько. Вау! Його передсмертний інсайт номер два.

— Він хоче вбити мене? Ваш чоловік, — злітає з його губ, перш ніж він встигає подумати. 

У відповідь Джуді лише сумно, зламано посміхається. Вона промокає очі серветкою.

— Я не знаю, що в нього на думці. І я вдячна тобі за розмову, Кірбі, — глухо відповідає місіс Прістлі, і швидко виходить, залишаючи його на самоті.

Яка ж маячня. Він як Аліса в кролячій норі.

Якщо отаке вони звуть сповіддю, що ж тоді чекає на нього клятого ранку?

Коли двері розчиняються знову, на порозі з'являється Мейсон. Кірбі все ще злиться на себе. Поки велетень підхоплює його і тягне на другий поверх, хлопець усе думає: чому не сказати «дай мені спокій, звільни мене, стягни мотузки»? Ці слова дзвенять у вухах, застрягають у горлянці, але не знаходять виходу. І він дійсно не розуміє чому.

Його заводять у спальню і кидають на ліжко.

Мейсон подовжує мотузку, що стягує руки й ноги. Коли хлопець лягає на весь зріст, маніяк застібає важкі шкіряні ремені на його тілі, а потім вкриває товстою ковдрою.

— Так-то краще. Відіспися як слід, день завтра важкий. — глухо кидає Мейсон і йде.

За гуркотом власних думок Кірбі майже не чує тихих кроків. Тепла долоня м'яко лягає на його холодний лоб. Ніжні губи торкаються скроні, залишаючи в повітрі тонкий аромат квіткового мила. Він злякано здригається.

— Ти ж, насправді, не хочеш помирати, — шепоче Джуді в темряві. — Ти стільки міг би зробити. Полюбити, багато чого досягти.

— Кохання — це завжди боляче, — хрипить Кірбі. Ця істина зависає в повітрі, і він вперше відчуває її вагу. — Усі, кого я любив — покинули мене. І ті, кого полюблю — теж покинуть.

— Як твоя мати? — обережно запитує вона, перебираючи його темне волосся.

— Як вона.

По його щоці зісковзує велика сльоза, вмить зриваючись вниз.

— Чому ти так думаєш?

Кірбі кривиться. Розвів би руками, якби вони не були пристебнуті до ліжка. Чи то темрява так на нього діє, чи приглушений голос, але зараз йому хочеться сказати правду.

— Я боюся, що моєї любові буде так багато, що вона почне вбивати. Стане задушливою, важкою, як кисневе голодування.

— Зовсім ні, любий.

— Ви не можете цього знати, — тихо шмигає носом він, — Кому потрібен нудний, самотній хлопець, який почувається живим лише кілька годин на день під час дороги до свого офісу і назад. Я втомився. Не хочу мучити когось своєю нав’язливою присутністю.

— Ти не правий Кірбі, — палко шепоче вона, лагідно перебираючи його волосся. — Я говорила з тобою весь вечір, і те, що ти говориш зараз, — лише твій страх, і аж ніяк не реальна картина. Ти чудовий хлопець, хороша людина. І ти маєш жити. Чуєш?

Він не вірить її словам. Він не повинен вірити дружині свого ката.

— Повинен, Кірбі, — каже вона так, наче читає його думки. — На добраніч, любий. — Шепоче, і віддаляється, залишаючи його на самоті кімнати.

Розчиняється в темряві, залишаючи його прикутим до ліжка.

Кляті думки рояться в черепній коробці, немов скажена мошва.

Що чекає на нього вранці? Смерть? Чи готовий він?

Чи дійсно він міг розшукати маму?

Невже Джуді має рацію, і він і справді занадто слухняний син...

І ці зрадницьки загадки охоплюють нетерплячим тремтінням, розповзаються чорнильними плямами жалю. Чому… ну чому йому було на все це так глибоко начхати в мить, коли він думав: «Чому б сьогодні не зірватися з мосту».