Останній рекорд

Кірбі перегинається через поручень, що відділяє його від безодні. Промерзлий метал пече шкіру крізь картату сорочку. Він вдивляється у води затоки до різі в очах, аж доки пейзаж не розмивається в чорне марево. Змахує сльози, і продовжує стежити за хвилями — ті важко перевалюються, немов косатки, виставляючи білі боки, перш ніж пожерти одна одну в агонії бризок та піни.

Кірбі все вирішив. Ну, майже... Принаймні, в нього є план. Тільки б зосередитися та пригадати як його дід навчав. Ага! Прогріти зв'язки, розтягнути м'язи до приємно ниючого болю. Потім кілька пружних підскоків, розгін — і легкий стрибок через іржаву огорожу. Спиною вперед. Точнісінько, як Дік Фосбері.

Він, колись, це вже робив, але вперше за життя — з таким несамовитим очікуванням. Тіло здригається, вкриваючись сиротами. Глибокий вдих розтягує ребра. «Щоб надлишок кисню збалансував його нестачу», — цитує пам’ять, коли гаряча пара видиху розсіюється в темряві.

— Один… два… три… чотири…

І знову. Здається, земля під ногами твердішає, а шум у вухах вщухає. Наче тут вони тільки вдвох: він і гуркіт прибою, що кришить охристу скелю десь унизу. Але холод не відступає. Крижане повітря пронизує, повзе м'язами, сковує тіло, зводячи нанівець усі зусилля, і продирається глибше — до самого сонячного сплетіння. 

Навіть серцебиття сповільнюється, з кожним ударом стаючи грубішим, натужнішим, із силою проштовхуючи кров крізь застиглі вени.

Погода невдала. Нельотна.

Кірбі криво всміхається. Можливо, варто було почекати мальовничого заходу сонця? Щоб бузкове небо, теплі попали вогнів і брижі над водами затоки, романтика…

Але замість цього — штормовий вітер, що розганяється в височині пагорбів. Шкіриться й несеться шаленими водами. Хапає рвучко, так, що дихання губиться в спазмі, а зчленування ребер відгукується гучно й порожньо, аж поки напад поступово не вщухає.

Горло дере. Він ковтає слину, вгамовуючи хворобливий лоскот, поки погляд блукає іржавими обрисами мосту, що височіє, нагадуючи склепіння католицького храму.

Відступати нікуди.

Саме час звернутися до Бога, але слова не йдуть. Ніби він точно знає: там, нагорі, від нього вже нічого не чекають. Може, Всевишній так натякає: «Розбирайся сам, хлопче. Тепер ти дорослий». Хтозна… Гірко.

Кірбі ніколи по-справжньому не вірив ні в що, крім науки. Іноді так хотілося, щоб молитва спокутувала увесь тягар за неправильні вчинки. Він, навіть, часом, намагався молитися. Втім, ніякого полегшення чи знаків від всесвіту так і не отримав. Тож усе справедливо: тепер майбутнє визначає тільки він сам, а ще а гравітація. Вона хоча б чесна. Завжди робить те, що обіцяє.

Сіль в’їдається в легені, жалить дихання. Вітер нещадно шарпає темне волосся. План був простим, але сьогодні все не складається. Місце до біса незручне, тіло змерзло. А ще сумніви... Раптом хтось підійде та зіпсує все своїм: «Вибачте, у вас усе гаразд? Може, поспілкуємось?».

Безглуздо дмухаючи на зціплені долоні, він усвідомлює те, що завжди дзижчало десь на підкірці: будь-який план ідеальний тільки на папері. Але він не поступиться — іншого шансу може й не бути. Тож, до біса. Руда огорожа чекає!

Він виходить на позицію. Рішення прийнято.

— Прогріти м'язи, — бурмоче під ніс, як мантру. — Відштовхнутися. Згрупуватися. А потім, — подумки він перелітає огорожу так, щоб останнім кадром в його житті лишилося нескінченне зоряне небо. Ось так він хоче злитися з вічністю, стати останньою падаючою зіркою на небосхилі.

Парадокс. Зазвичай його думки перетікають одна на іншу. Масні, як нафта. А сьогодні — ясно як вдень. Просто, до болю в вилицях.

— Дік Фосбері — бісів геній, клянуся тобі, — казав дід, тицяючи пальцем у вицвілу газетну вирізку. — Цей його стрибок революцію створив, усі почали стрибати через планку як клятий Дік. Твоєму батькові було десять, коли я дізнався про це. І так і не зміг випробувати... — додав, роблячи їдку затяжку, а потім сховався в диму, як втомлений супергерой.

Він обожнював стрибки, а сам Кірбі — зорі, але суть була одна: злітати. Високо. Туди, де живуть мрії. Де емоції розжарюються в надрах, щоб спалахнути чистою ейфорією.

Хтось запускає себе в космос тілом, наче катапультою. Відчуває соковитий і хвилюючий смак буття через шкіру і м’язи, легені і кров, шалений ритм бажаного серцебиття. Такі біжать марафони, дряпаються на скелі, або пірнають так глибоко, що страшно уявити.

Іншим достатньо фантазії: вона лине крізь час, спостерігаючи за народженням цивілізацій, приносить світові шедеври і творить дива. Думаєш про це й шкіра вкривається мурашками без жодного руху.

Вистачає й любителів допінгу. Алкоголь — щоб видихнути після важкого тижня, психоделіки — щоб дотягнутися до зірок усередині себе, секс — до повного спустошення. Кірбі ж був із числа мрійників.

Усе почалося років у шість, коли він спитав діда: — Чи можна стрибнути так високо, щоб торкнутися зірок?

Батько, що саме проходив повз, не втримався від коментаря: — Зірки величезні, а відстань до них — мільйони миль, Кірбі.

Отак, мимохідь, він взяв і відкрив для сина всесвіт. Батько був астрофізиком і ніби на тому розумівся, але ж дід знав про високі стрибки все на світі. Тому хто тут мав більший авторитет було очевидно.

Кірбі тоді так і застиг. Кількораз перепитавши, він записав відстань до Сонця, а потім запитав у діда як високо стрибнув Фосбері. Після цього, до самого ранку він зачаївся за дверима своєї кімнати, поки мати не почала наполегливо стукати.

Сонний та розпатланий, загорнутий у синю ковдру, як у мантію, він вийшов на ґанок, коли дід зав’язував шнурки.

— Які вітаміни треба їсти, щоб м’язи стали сталевими?

— Нащо тобі? — здивувався старий та почухав скроню.

— Щоб дістатися Сонця, треба стрибнути як шістдесят сім мільйонів Діків Фосбері. Де мені взяти таку супер силу?

Кірбі жалівся, а дід гладив його по маківці й кивав. Він зрозумів: росте не спортсмен, а бісів розумник. Стане професором, як батько. Боронь Боже.

Всупереч здогадкам, вченим Кірбі не виріс, та й спортсмена з нього не вийшло. Але щоразу, дивлячись на зірки, він відчував зв'язок із чимось незбагненно спорідненим.

Різко спалахує спогад: в будинку гамірно, а вони з батьком лежать в заростях високої трави. Ковзають пальцем по небу, і розгадують сузір'я.

— Бачиш он ті зірки? — запитує тато, збираючи кілька яскравих цяток в одну фігуру.

Кірбі ствердно мукає у відповідь, та відриває зубами шматок пастили.

— Це кіль! — пояснює він синові, а той так і застигає з розтягнутою цукеркою в зубах.

— Але ж не схоже! — обурюється малий, і як на зло, шматок цукерки відвалюється і падає на його футболку. Кірбі незворушно підхоплює його і знову суне до рота.

— А на що воно схоже?

Малий примружується і впивається зубами в солодку масу, що тягнеться, ніби жуйка.

— М-м-м..., — його чоло зморщується, через що він скидається на старченя, — на зігнуту скріпку.

— Значить, тепер це сузір'я зігнутої скріпки! — посміхається батько.

Він часто повторював, що Кіль — лиш частина небесного судна на ім'я «Корабель Арго», приховуючи в цьому метафору, буцімто світ не такий простий.

— Якщо думаєш, ніби все зрозумів, синку, скоріше за все бачиш лише крихту.

Тепер це сузір’я — остання нитка, що пов’язує його з батьком.

І ось він тут. Стоїть на мосту, що стягує береги ревучої затоки. Задирає голову, щоб востаннє побачити знайомий  «корабель», а там… хмари. І жодної зірки. Жодної клятої точки, що світилася б нагорі.

Він гірко усміхається та розтирає тонку шкіру повік. Хочеться заплакати, і, немов лякаючись цього, він тре очі ще дужче, викликаючи мерехтливі крапки — крихітні торнадо, що вихоряться перед внутрішнім поглядом.

Далі зволікати не можна — йому час. Давно він не відчував такого пекучого натхнення.

Кірбі відходить, щоб узяти розбіг. Тупцює на місці, перескакує з ноги на ногу, і його бліда шкіра червоніє нерівними плямами. Він здійснить мрію свого діда. Зробить найкращий стрибок в стилі Фосбері, а потім зазирне до старого на вогник.

— Привіт, діду, як вважаєш, непогано я впорався? — а дід кивне та обійме його. Так, як умів тільки він.

У шумі вітру ввижається знайомий рев стадіону. Він більше не один. За ним спостерігають: випадкові вболівальники, його живі та вже померлі рідні. Справжні фанати, які чекають на рекорд. Його останній рекорд у житті.

Нехай небо затягнуте хмарами, прожектори мосту цілком зійдуть за розсип зірок. Світло в них — ті ж фотони. Кванти електромагнітного випромінювання. Давнього, як сам світ.

Кірбі нахиляється зав’язати шнурок, а коли підводиться, розуміє: вперше за рік він відчуває. Гіркота, жах і дрібка дивного тріумфу,  — усе змішалося в соковитий коктейль.

Як же йому цього бракувало.

Здається, ніби сама його шкіра здатна чути, як океан виплескується на узбережжя, закидаючи те щільною перламутровою піною. Як там, над високими пагорбами де виє вітер, хмари розривають небесне полотно. І нескінченні міріади зірок над ними світять мільярди років. Вони там. Навіть якщо їх не видно. І ось воно, гаряче як сонце, здіймається в душі.

Щастя.

М’язи натягаються, коли Кірбі починає розбіг. Він готовий, готовий як ніколи до того, що зараз станеться.

Стопа пружинить. Він із силою вдавлює її в асфальт, щоб зробити перший стрибок назустріч своєму рекорду. Світло прожекторів стає яскравим. Таким соковитим, що навіть боляче дивитися. Неправильним. Воно розгорається що є сили, і лупить по сітківці барвистою мозаїкою різнокольорових бризок.

Спалах.

Біль, гіллястою блискавицею мчить тунелями вен, щоб глухо згубитися в серці.

І ось вона. Сліпуча. Оксамитова.

Чорнота.