Пробудження

Небо над головою — немов перламутрова мушля: розтікається райдужним переливом від блідо-рожевого до світло-блакитного. Так гарно, що хочеться плакати, і груди здригаються від спазму, що схожий на кашель. Крізь тугий купол тиші, що стягнув голову металевим обручем, починає проступати сюрчання коників і далекі трелі птахів, які сповіщають про прихід ранку.

Перед ним постає знайоме чоловіче обличчя, і великі сльози котяться щоками, заливаючи повні губи. Вони ворушаться так, ніби чоловік щось говорить, але Кірбі його не розуміє. Так, наче цей здоровань — прибулець, що спілкується з ним чужою мовою.

Чоловік усе промовляє, бурмоче щось до нього, і допомагає встати, а потім тягне його до себе й обіймає ведмежою хваткою. Тільки зараз Кірбі усвідомлює, що кашель, який йому так дошкуляв, — це сльози, що рвуться назовні. Невже він живий? Невже не загинув? Чи все це лиш згасаючий розум, що віхорить фантазію і не більше? Але якщо так, чому тоді він не відчуває свого тіла… або ж… навпаки, відчуває?

Варто поворухнути пальцем, і усвідомлення того, що він живий, із тріском розбиває скляну стіну, яка ще секунду тому відділяла його від світу. Щось надламується всередині, й одночасно з цим із грудей виривається крик. Дике, пригнічене виття, що переходить у страшні хрипкі ридання, які знаходять прихисток на чужих грудях.

Мейсон тре очі кулаком і гладить хлопця по спині, але той із незрозуміло звідки взятою силою відштовхує його, осідаючи на землю.

Кірбі відчуває, як чужі руки намагаються підняти його, але він лише виривається. Волає, як божевільний, і лупить кулаками по розм'яклому від роси ґрунту, збиваючи кісточки до дрібних ран.

Мейсон щось каже йому, але гул його слів відбивається гуркотом громових розломів. 

Кірбі не чує, він виє, немов поранений звір. Смикається, намагаючись скинути чужу руку, відповзає вбік, і його нудить. Вивертає яєчнею з беконом, тостами з цільнозернового хліба й апельсиновим соком від Оушен Спрей. Він витирає рота тильною стороною долоні, розкриває його — і блює далі, але вже потоками слів і скарг, хворобливим виттям упереміш зі стражданням і ненавистю. Він говорить, говорить і говорить. Так багато, що жодна бісова книжка не вмістила б стільки болю на своїх сторінках.

Про те, як він зрозумів, що страшнішим за звістку про аварію і загибель батька було усвідомлення: вони більше ніколи не запечуть разом індичку на День подяки.

Як відчув, що залишився сам проти величезного світу. Як ходив на роботу, день у день посміхаючись колегам, а потім повертався додому, стягував штани до колін, сідав на диван і, дивлячись у стіну, переконував себе, що все гаразд, що він добре справляється.

Як відправляв звіт, а потім ловив себе на тому, що стоїть біля вікна і вираховує, з якою швидкістю треба вмазатися в асфальт, щоб переламати всі кістки одразу. І як дешево здаватимуть його квартиру, коли по сусідами поповзе чутка, що тут хтось повісився на гачку для рушників.

Він думав, що справляється, що все добре. Готував тости й уявляв, що відчуває людина, коли куля пробиває кістку, який від цього звук. Сміявся з себе, розуміючи, що ніколи б не купив зброю, і поглядав на стелю, жартома оцінюючи, чи витримає люстра його вагу. Такий от він комік.

Ні, він не хотів усе закінчувати. Просто впорядковував деякі фінансові справи, підтримував удома ідеальну чистоту, чого не робив уже давно. «Про всяк випадок» — як він вважав, не до кінця усвідомлюючи справжніх причин. Розплатився за трактор, відклав гроші на навчання Ленні, написав записку і навіть розібрав завали файлів на ноуті. Чорт, він уже давно не був таким зібраним — усі навколо твердили, що йому ніби покращало, що він повеселішав.

А потім він знайшов себе на мосту, і все стало правильним, завершеним. Рівно таким, як мало бути. Тільки от далі все пішло не за планом, і це вщент розтрощило його ретельно вибудовувану картину.

Йому було важливо піти з цього світу саме так, як він того хотів. А тепер він мало того, що більше не хоче, так у нього ще й з'явилися незакінчені справи, і йому до чортиків огидна сама думка залишитися тут клятим привидом! — Випльовуючи ці слова, він нервово посміюється, дедалі повільніше перебираючи мокрими від роси пальцями стебла чагарників.

Уесь цей час Мейсон, опустившись поруч, слухає його так уважно, ніби готовий увібрати в себе всі його печалі до єдиної.

Коли сльози вичерпуються, і Кірбі переходить на відчайдушні схлипування, він раптом відчуває, як на плече лягає важка долоня і м'яко притискає його до широких грудей. І крізь штиль, що ледь настав, проступає усвідомлення, що його сорочка огидно липне до тіла, що вона мокра чи то від поту, чи то від бруду, а в роті стоїть гіркота, викликаючи нові напади нудоти.

Тремтіння в тілі м'яко вщухає, і в м'язах з'являється трохи більше сили.

Мабуть, Мейсон також це відчуває, і повільно відпускає Кірбі.

Він просить хлопця підвестися, щойно той знайде в собі сили, але моральне спустошення настільки всеосяжне, що Кірбі почувається просто купою кісток і м'яса. Безвольним вмістилищем життя, не здатним відірватися від землі.

Мейсон бере хлопця за руки, щоб зняти залишки мотузок, і помічає його промоклі штани. Він плескає Кірбі по плечу і відходить убік, обіцяючи повернутися. Хлопець і сам витріщається на свій одяг зі здивуванням, ніби тільки зараз збагнувши, що сталося.

Залишитися наодинці з думками виявляється страшніше, ніж він уявляв. У вухах досі стоїть гул від пострілу, слух ніби прошиває напруга електричного току. Руки зігрілися, поки він лупив землю, але дрібні ранки почали саднити, і ця грязюка на долонях… вона ж могла б якось потрапити туди та забруднити. Він добре розуміє, що живий, але ніяк не збагне, чому так вийшло. А потім перед його обличчям, немов рятувальний круг, з’являється суха білизна і штани.

— Ось, візьми.

Він забирає речі, краєм вуха вловлюючи чуже ім’я. Так, ніби Мейсон назвав його Девідом. Напевно, почулося. Він хрипло шепоче щось у відповідь, і поки Мейсон розрізняє в цьому шепоті «допоможіть», минає щонайменше хвилина.

Спираючись на його руку, Кірбі підводиться, похитуючись і майже осідаючи назад. Зусилля Мейсона виявляються марними, бо м'язи хлопця зводить судомою, а ноги зовсім не хочуть тримати.

Кірбі нахиляється і розтирає їх ослаблими руками, і це дивним чином заспокоює. Коли в рухи повертається сила, Мейсон, ніби вловивши його німе прохання, відвертається, і Кірбі вдається переодягнутися. Щоправда, контролювати руки виходить поганенько. Біль прошиває плечі так, наче хтось добряче вцідив йому кулаком.

— Я тобі збрехав, Кірбі, — раптом каже Мейсон, усе ще стоячи до нього спиною. — Я не зустрічав твого батька.

Від цих слів хлопець завмирає.

— Але ту аварію справді пам'ятаю. Я був на трасі того дня.

— Навіщо... — видавлює Кірбі, в бажанні запитати — «Навіщо ж ви брехали».

Мейсон опускає голову.

— Жоден батько не хотів би, щоб через нього гинув син. Я думав, ти зрозумієш, що це найстрашніший абсурд на світі.

Якби він був у нормі — то віджартувався б, знизав плечима, хмикнув і сказав би, що ідея була ідіотська. Але замість цього він стоїть і тремтячими пальцями намагається влучити ґудзиком джинсів у петлю, щоб, нарешті, застібнути їх.

— Подумай сам, — м'яко продовжує вмовляти його Мейсон. — Хіба робив би він те печиво для Санти, думаючи, що ти стрибнеш у затоку? Хіба читав би тобі нотації, якби не хотів, щоб ти жив?

Кірбі ніколи не дивився на це під таким кутом. Не замислювався, що сказав би батько про його рішення покінчити з усім, адже вважав це тільки своїм рішенням, своїм життям. І що батько більше не частина цього життя. І тільки зараз він усвідомив, як сильно насправді на нього гнівався — саме за це.

— Він любив тебе всім серцем. Адже ти для нього був набагато ціннішим за весь його довгий шлях від народження до самої загибелі, — говорить Мейсон, і Кірбі чує сльози в його голосі. — Я б не став просити тебе відкинути думки про смерть лише як данину поваги до його любові. Але хочу, щоб ти зрозумів: твій батько збожеволів би від горя, якби дізнався, що ти покінчив із цим світом ось так.

Він міг би посперечатися з Мейсоном про сенс життя і про те, наскільки був цінним для батька. Але зараз слова цього чоловіка здаються настільки важливими, що губи шепочуть беззвучне «Дякую», а душа заходиться у вдячному трепеті. Все, що йому зараз кажуть — звучить до біса правдиво. Йому так давно бракувало цих простих і мудрих батьківських слів, які його власний тато, можливо, просто не встиг проговорити наодинці, вважаючи їх надто очевидними, щоб бути озвученими.

Вони розвертаються і дивляться один на одного так, немов зустрілися вперше. Кірбі бачить, що Мейсон тремтить — наче його власне дзеркальне відображення.

— Дозволь сказати тобі ще дещо, — додає чоловік, і його рука злітає на півслові, безвольно падаючи вздовж тіла. — Я справді думаю, що тобі пощастило. Може, навіть завдяки тому, що я повівся як останній кретин і не дав тобі впасти з мосту. І зараз я щасливий, Кірбі. Я відчуваю це життя так яскраво, як не відчував уже кілька довгих років.

Кірбі нудить від пережитої напруги, але він стоїть нерухомо, ловлячи кожне його слово.

— Нехай я і не правий, але ти маєш жити, розумієш? Заради мене, заради себе, заради Крістін і Бенджаміна, своєї сестри Ленні. Ти потрібен нам, — каже Мейсон, дивлячись кудись крізь Кірбі.

Його нижня губа тремтить, на очах знову виступають сльози. Велика  важка долоня тягнеться до хлопця, й міцно стискає його плече, по-батьківськи куйовдить волосся на потилиці.

І вони завмирають посеред поля вдвох, немов дурні в очікуванні дива. Їхнє мовчання тягнеться так довго, що досвітній холод пронизує до кісток, і Кірбі вже не може відрізнити, від чого саме його тіло здригається з кожним вдихом.

— Дивись, — каже Мейсон, і вказує пальцем на пагорби. 

І він дивиться. 

Як займається ранкова зоря, забарвлюючі пурпуровими ірисами небо, що повільно світлішає. Як яскраве сонце розтікається небесним полотном насиченою позолотою, немов жовток звареного некруто яйця. Ніби хтось проколов його виделкою, а воно узяло й розтеклося по верхівках пагорбів, вкритих жорсткою, мов верблюжа шерсть, травою. 

А потім це величезне «яйце-пашот» заливає долину сяючим золотом сонячного світла, і соковита густа роса висихає, здіймаючись вологим туманним серпанком. 

Так народжується новий день.

І Кірбі раптом починає чути, як десь удалині шумить океан. Велично й об'ємно. Як гігантські холодні хвилі накочуються на піщаний берег і розбиваються скелями.

Чому він не чув цього раніше? Де блукав його слух? 

Невже потонув в оглушливому відлунанні власного горя? Чи у віддзеркаленні пострілу, що заповнив вуха в'язким дзвоном тиші, в якій він втратив останні сили стримуватися? 

Він не знає.

Міцна рука стискає його плече — достатньо сильно, щоб нагадати: він живий.

— З днем народження, Кірбі.

Лунає праворуч від нього. І він відчуває, як напруга, що досі сковувала тіло, раптом відпускає свою залізну хватку, і розімліле тепло розливається всередині, гарячими струменями пульсуючи у венах.

— Послухай, — каже Мейсон, і його голос здається Кірбі ще напруженішим, ніж раніше. — Сьогодні помер старий ти, і більше немає потреби стрибати з мосту. Обіцяй, що подумаєш про це. Сьогодні новий Кірбі з'явився на світ, і це твій шанс продовжити з іншої відправної точки.

Кірбі киває, ніби щось для себе збагнувши. Слова Мейсона здаються правильними, але якимись віддаленими. Наче пливуть крізь воду, втрачаючи сенс, перш ніж сягають його слуху.

— Кірбі, ти мене чуєш? — запитує Мейсон. Його зіниці розширюються, бо він помічає червону пляму, що розповзається рукавом картатої сорочки. — Гей, хлопче, зможеш дійти до машини? — в паніці кидає Мейсон.

Кірбі киває, і на його губах з'являється легка усмішка. Йому страшенно хочеться спати. Природа заколисує його, немов сина, приймаючи у свої обійми, і в цій тиші стає так спокійно.

Голоси зовні здаються гучнішими, але хлопець їх уже не слухає. Він мляво вихоплює сенс окремих фраз: хтось благає його не засинати, не відключатися, і десь поруч хтось інший знову помилився, називаючи його Девідом. 

«Цікаво було б дізнатися, хто це», — встигає подумати Кірбі, перш ніж непритомніє на руках у Мейсона.