Імітація життя
Жар літньої спеки тане на язиці нудотно-солодкою газованою водою. Кірбі зминає порожню бляшанку, жбурляє її в смітник і стрибає на заднє сидіння жовтого кабріолета, щоб нарешті вирушити додому.
Друзі завалилися до нього вранці без жодного попередження. Коли виявилося, що він вирубив мобільний, вони сигналили під вікнами доти, доки хтось із сусідів не висунувся, обсипаючи їх прокльонами й погрожуючи викликати поліцію.
— Поїхали за місто, — запропонував Дейв. — Трохи морепродуктів, хайкінгу і свіжого океанського бризу тобі не зашкодять.
Що ж, Дейв мав рацію — день видався майже стерпним. У сімейному ресторанчику на пірсі їх нагодували чудовими крабами, хлопці обговорювали останню гру «Доджерс», а океан шумів так розслабляююче, поки пес Райана гавкав на хвилі, намагаючись хапнути зубами кучеряву піну, що Кірбі навіть не хотілося втекти.
Щоправда, Метт до них так і не приєднався.
— І що, йому це так просто минеться? — запитує Кірбі, поки машина огинає пагорб, схожий на порослий охристою шерстю верблюжий горб.
— Дейв уже пообіцяв розправитися з ним у барі, — хмикнув Райан.
— Як? Знову збираєшся напоїти його?
— Минулого разу це спрацювало.
— Налагодити контакт із тією офіціанткою? Він тепер позбавлений найсмачніших бургерів у місті.
— Він сам себе їх позбавляє. Дорота вже кілька разів запитувала, куди зник її темношкірий Адоніс.
Хлопці розреготалися, а Кірбі, згадавши, що на вечір у них справді є плани, подумки завив. Йому до чортиків хотілося залишитися вдома. Всі сили пішли на сьогоднішню спробу влитися в соціум. Найімовірніше, він пошлеться на втому, або кілька неймовірно термінових робочих завдань. Хлопці засмутяться, але він і так провів з ними цілий день.
— Щось ти замовк. Думаєш, як відмазатися? — кидає Райан.
— Взагалі-то, я пам'ятаю, що ти сьогодні граєш, — усміхається Кірбі, радіючи, що пам'ять послужливо підкинула йому щось корисне. — Думаєш, я б таке пропустив?
Дейв мовчки хмикає, спостерігаючи за другом у дзеркало заднього виду.
— Готовий поставити сотню, що ти згадав про це хвилину тому.
— Але доказів у тебе немає.
Пес Райана коситься на Кірбі, і той підморгує йому, скуйовджуючи шерсть.
Дорога тягнеться ще довгих сорок хвилин. Коли машина гальмує біля будинку, Кірбі майже спить. Різка зупинка вибиває його з напівдрімоти, і він одразу ж натикається на загрозливий погляд Дейва. Той обернувся всім тілом, ніби пришпилюючи Кірбі до сидіння:
— Тільки спробуй прикинутися мертвим, — каже він, загрозливо наставляючи дуло уявного пістолета.
І чому Кірбі не встиг утекти до того, як про нього згадали? Усе, що йому залишається — втомлено кивнути й підняти руки на знак капітуляції.
— Окей, здаюся. Міг би не турбуватися, я й сам хотів піти.
— Ну так, я майже повірив. Ти йому віриш? — коситься Дейв на Райана. Але замість нього відповідає пес — гучним і вагомим гавканням.
— Навіть Шадоу тобі не вірить, — регоче Райан.
— Гаразд хлопці, — посміюється Кірбі, вилазячи з авто. — Я буду. І не забудьте заїхати за Метью.
— Точно, треба витягати його, поки остаточно не перетворився на хікі. До вечора!
Дейв махає рукою. Тачка рушає з місця і невдовзі ховається за рогом.
Кірбі знесилено ввалюється у квартиру, стягує з себе одяг, і розкидає його по підлозі. Зазвичай він любить порядок. Розкладати все по поличках, створювати акуратну систему зі шкарпеток і сорочок. Ось тільки не зараз. Він присягається собі, що збере все це потім, після душу. Але, найімовірніше, сьогодні, як і останні пару місяців, до цього так і не дійде.
Бажання освіжитися схоже на спрагу. Здається, варто йому торкнутись води, і він вбере її всю, як губка. Він відтягує кран. Холодні струмені до тремтіння обпікають, стікаючи по розпаленій літньою спекою шкірі. Вони повільно нагріваються, даруючи достатньо часу, щоб замерзнути, а потім опинитися в теплому паровому коконі.
Мильна піна стікає в злив. Кірбі упирається маківкою в кахлі із насолодою прикриваючи очі. Щоб відчути, як вода барабанить по потилиці. Вологе і гаряче повітря забиває легені, але йому це подобається. Дивним чином це заспокоює. Шершава губка ковзає по ребрах, масажує плечі та спину, спускається на сідниці. Чому не можна найняти спеціальну людину, яка просто чухатиме тобі спинку у ванній?
Мимохідь Кірбі відзначає м'який рельєф преса і те, як наливаються кров'ю біцепси, коли він стискає кулаки. Незрозуміло навіщо — просто звичка стежити за тілом. Колись він вважав себе занадто худим, потрібно було попрацювати над м'язами, він навіть набрав трохи, але зараз йому на все це байдуже.
Він задирає голову, дозволяючи воді стікати по обличчю, тож він знову заплющує очі, і намагається вигадати відмазку на вечір.
Що пішло не так?
Він виконував усі чортові рекомендації з інтернету. «Урізноманітніть життя», — згадує він кілька невдалих спроб знайти хобі. Як підсумок: пара нудних вечорів за заняттями, які він терпіти не може, а ще вивих правої щиколотки. У гончарній майстерні. Він ніколи не був незграбним, але Леслі, яка потягла його туди всупереч усім відмовкам, — справжнє стихійне лихо. Вона протягнула ногу саме тоді, коли він ніс клятого глечика на сушку. Вся увага сконцентрувалася на якості, тому політ був неочікуваним та незабутнім.
«Зустрічатися з друзями». Хм. Він бачиться з ними на роботі й зависає в барі. Не проводити ж усі вечори, теревенячи по телефону, як школярка. Тож, вважай, «зроблено», — думає він і ставить уявний зелений прапорець.
«Віддаватися печалі, і не боятися плакати». З цим складніше, але ж він не раз думав про батька після похорону. Отже давав собі шанс на скорботу.
«Намагатися жити далі».
Дрібне розчароване зітхання губиться в шумі води.
Він намагався і продовжує намагатися.
«Просто докладіть зусиль, щоб висипатися, додайте спорт і правильне харчування. Не вимагайте від себе багато», — згадується рядок із якоїсь статті про те, як пережити кризу.
По-перше, чому ніхто не пише, що усього переліченого вже занадто багато? Іноді він ходить у зал. Не заради кубиків, а щоб підтримувати тіло в стані, придатному для висиджування офісних годин. Правильне харчування? Нічого екзотичного, просто стандартний раціон, як у інших. Сон? Ну, може зі сном у нього і є певні ускладнення. А якщо він нічого не придумає, сьогодні сну не передбачається аж до самого ранку.
Але, правду кажучи, він так нічого й не придумав.
Брехати — надто енерговитратно. Набагато простіше здатися і піти в бар. Можна вважати, що він приніс сон у жертву інтернет-мудрецям. Зате він зустрінеться з друзями.
І все ж, так не хочеться нікуди йти. Не тому, що він міг би наперед розписати вечір за репліками, мов сценарій. Така передбачуваність йому навіть подобалася. Радше тому, що легше від цього не стане.
М'який рушник обтягує стегна. Пора б його випрати. Він зробить це. Коли повернеться. І речі з підлоги збере. Витре пил і повикидає зіпсовану їжу… Раніше йому не потрібно було нагадувати собі, але зараз… Певно, такий період.
Шафа знехотя віддає йому передостанню чисту пару джинсів і більш-менш свіжу сорочку. Попри нав'язливі думки, йому вдається привести себе до ладу й навіть викликати таксі.
Так, він офіційно відрізав собі шляхи до відступу.
Ідіот.
Машина приїжджає за кілька хвилин. За цей час він встигає перевірити пошту і мессенджер.
Нудно.
Салон таксі огортає прохолодою й штучним ароматом освіжувача. Такого солодкого, що аж сльозяться очі. Він би волів відчинити вікна. Нехай краще останній жар остигаючої долини краплями поту стікає по скронях. Зараз долина саме така, якою він любив її в дитинстві: розпечена теплом, але вже пронизана першими нотками вечірньої прохолоди.
Кірбі прикриває повіки. Хочеться спати. Він міг би відключитися просто тут, але позіхатиме потім весь вечір, друзі вирішать, що він знову не в гуморі й засмутяться. До чого їм його невдоволене обличчя. Таке можна побачити й у дзеркалі.
Чужі фото миготять у стрічці, як безкінечний конвеєр пластикових листівок. Сестра зліпила кислотно-малинову полуницю з полімерної глини. Лайк, інакше образиться. Леслі написала простирадло про те, що згадала своє минуле втілення на Землі. Лайк за завзятість. Колишня Дейва виклала фото з симпатичними подругами — лайк, бо чому б ні. Його лід запостив трирічного сина зі стейком «томагавк», перемазаного соусом — лайк. Пост друга, який опанував нову мову всього за п'ять місяців — що ж, лайк цьому панові за гідний успіх.
Усе це здається найбезглуздішим ритуалом у світі. Кому є щире діло до життя інших? Полуниця — крива й потворна. Одного разу вона опиниться на смітнику, але сьогодні Ленні зухвало демонструє її світові. Навіщо? Їй так необхідне чуже схвалення? Внутрішній голос шепоче: «Як і всім нам», але Кірбі відмахується від нього.
Теорії про нескінченні втілення — просто результат забитого інфосміттям мозку. Коли ти помираєш — ти, чорт забирай, помираєш. Тебе не існує. Він мимоволі стискає в кулаці оббивку шкіряного сидіння.
Стовідсотково вона була під грибами. У крайньому разі — після гіпнозу. І що, Метт теж це лайкнув? Метт, найприземленіша людина на планеті? Він хоче сказати, що вірить у це?
Пф. Він або хоче залізти їй під спідницю, або тицьнув на автоматі. Адже якщо не лайкнеш божевільну подругу Кірбі, вона неодмінно винесе мозок при зустрічі.
Людина може не сидіти в соціальних мережах тілько якщо живе реальним життям, задоволена партнером або просто не має потреби вимолювати схвалення за кожен свій пук. Звісно, хтось робить на цьому гроші. Декому це чудово вдається. І тільки ідіоти роблять це просто заради друзів, — міркує Кірбі, бездумно гортаючи стрічку.
Йому, чорт забирай, не подобається. Він просто роздивляється картинки чужого життя, намагаючись не почуватися таким самотнім. У таксі, що везе його в бар, у величезному місті, повному людей, у своєму власному нікчемному житті.
Ще пара лайків старим шкільним знайомим, яких він не бачив роками, і ось пости які він бачив вчора. Таксист гальмує біля бару, і дивне розчарування спадає прозорою вуаллю.
Кірбі відкидає зайві думки, як настирливу муху, коли заходить в бар. Там повно людей. Внутрішнє роздратування зростає з кожним кроком і лопається в спалаху фальшивої бадьорості, коли Дейв ляскає його по плечу, запрошуючи до їх столика.
— Де Метью?
— Має підійти. Він дзвонив і казав, що йому треба допиляти шматок коду.
Кірбі посміхається.
— Він так і не забив на ту ідею?
Райан хитає головою.
— Між нами, він натякнув, що в нього вже є покупець.
— От же везучий мерзотник! Це круто! — Дейв, що підслуховував їх розмову, жестом показує офіціантові принести ще пива.
— Не розумію, що дивує більше, — тягне Кірбі. — Твоє щире небажання визнати, що важка праця дає результати, чи те, як ти з таким підходом примудрився влаштуватися в нашу компанію.
— Та годі, я просто чарівний, тому мене й взяли.
— Тебе взяли, бо ти клятий Бред Пітт і можеш впарити що завгодно, — бурчить Райан.
— Кажу ж, я чарівний.
— І такий же самовдоволений, — додає Кірбі, салютуючи келихом Райанові.
Загалом Дейв непоганий хлопець. Самовпевнений як чорт, але йому і справді за це платять. Вилитий каліфорнійський серфер: вигоріле на сонці світле волосся, блакитні очі та вічна засмага. Ще б підкачатися — і готовий містер Голлівуд. Кірбі раптом стає страшенно цікаво, чи пробувався той на кастингах, але він прикушує язика, щоб не давати Райану приводу для жартів.
— Сьогодні граєш сам, чи з гуртом? — запитує Кірбі, помітивши лише один гітарний чохол.
— Сам, Зої попросила. Каже, її братові сподобалося як я співав минулого разу. Без гурту більш камерна атмосфера.
— Як у вас із нею?
Райан морщиться і ніяково тре шию.
— Не хочу загадувати, але… вона дійсно мені подобається.
Кірбі невизначено киває. Він намагається зрозуміти, що саме відчуває: заздрість чи тугу від передчуття неминучого розставання з другом, чий час скоро буде безнадійно зайнятий стосунками. Дивно, та всередині порожньо. Просто розуміння, що життя його друзів іде своїм шляхом.
Перший ковток холодного пива розливається по язику приємною пшеничною гіркотою. Кірбі відгороджується від думок, концентруючись на своєму «тут і зараз».
— Ти сам як? Не хочу лізти, але сьогодні ти виглядаєш краще, ніж зазвичай. Хоча мені здалося... Неважливо що, ти й сам знаєш. Мені ж здалося? — тихо питає Райан.
Кірбі робить ковток, відтягуючи відповідь.
— Навіть якщо ні, — задумливо тягне він, — я працюю над цим. — Він усміхається, спостерігаючи за Дейвом, який проштовхується крізь натовп, щоб зустріти Метью.
Райан мовчки киває, і підбадьорливо стискає його плече.
Кірбі впевнений, другу є що сказати. Але оця ввічливість... Вона завжди заважає людям говорити одне одному правду.
«Мені здається, ти по вуха в лайні. Ти виглядаєш так, ніби сидиш на креку, і мені це не подобається». Хороший друг так ніколи не скаже, адже так він все зіпсує. Зробить світ гіршим, бо стане дзеркалом, у якому ти побачиш те, що й так знаєш: усе летить шкереберть. Натомість він буде стурбовано і тактовно дивитися на тебе, аж поки ти не опинишся в могилі.
«Твій хлопець розбив тобі обличчя. Це не нормально. Біжи від нього, поки його кулак не вкарбувався в тебе знову». Паршиво звучить, так? Та навіть почувши таке, людина може не дослухатися, бо вже засліплена страхом, або сліпою вірою в найкращі людські якості, долю та інші нісенітниці. Але страшно уявити що буде, як навіть не спробувати достукатися. Як воно буде, коли одного дня замість знайомого голосу почуєш довгі гудки, а потім чужа людина в слухавці скаже, що твоєї подруги більше немає серед живих?
Як ти з цим житимеш?
Досить ввічливо для тебе?
«Твій батько помер, і ти не можеш бути в порядку». Хороший друг так не скаже. Він скаже: «Я глибоко співчуваю твоїй втраті. Це, мабуть, так складно — переживати таке. Не уявляю, як ти тримаєшся. Я поруч».
Дуже мило.
Насправді — це найгірша допомога, яку можна запропонувати близькій людині: красиві завчені фрази і брехливі співчуття.
Скажи йому те, що бачиш: він у лайні. Що це не мине швидко. Що буде боліти. До біса довго. Що він прокинеться і буде вити. Ридатиме в подушку, ридатиме без подушки, у вагоні метро під улюблену пісню. І цих сліз ніхто не побачить, бо горе стиснеться до розміру кулі, яку не витягли вчасно, і почне гноїтися. На погоду, на випадково почуті слова, знайдену ненароком річ, а ще порожнечу, в якій більше не буде знайомого сміху, слів, що в'їлися в мозок, і звичних дотиків.
Потім стане легше. Навіть почне здаватися, ніби все окей. Аж поки одного сонячного дня, коли він раптом подумає, що нарешті навчився жити, його не зламає почута несподівано фраза, щось із минулого. Старий жарт, що пролунає схожим голосом, чи новий жарт, біс його знає…
Потім біль стане тупим. Ніби тіло змирилося з цією безглуздою кулею всередині. Тоді почнеться найдовша в житті ревізія: доконаних і недоконаних вчинків, минулого і майбутнього, того, що вже можна відпустити за закінченням терміну дії, або через втрату актуальності. А ще своєї поведінки, і поведінки всіх людей у цьому світі.
Колись він відчує, що в ньому народжується почуття. Примарне, безіменне почуття, яке триматиме на плаву. Навіть у поганий день. Повірити складно, але воно вже не відпустить. І коли воно розкриється, немов квітка, він зрозуміє, що ось він — його шанс жити далі. Що тепер йому вистачить сил. Можливо, їх стане навіть більше, ніж колись було.
Але для цього потрібен час. А ще злість, біль, кров і сльози. І ніяк інакше.
Не працює усе це лайно про «прийми, зрозумій, відпусти». Від таких порад хочеться лізти на стіну.
Але Кірбі — хороший друг. Ввічливий. Тому він лише робить глибокий ковток і уважно слухає Райана.
— Слухай, Зої сьогодні запросила подруг. Там буде Ембер. Вона давно хотіла познайомитися ближче.
Кірбі хмикає.
— Дякую за турботу, але я пас.
— Ей, так не чесно. Годі будувати барикади.
— Може, я будую їх виключно проти Ембер?
— Просто розслабся, — хмуриться Райан. — Не заради мене чи Ембер. Спробуй розвіятися, отримати від вечора максимум. Тільки не натягуй маску надто щасливого ідіота. Як тобі така ідея?
— Звучить як виклик, — усміхається Кірбі. — Від нуля до десяти: наскільки я зараз виглядаю щасливим?
— На трієчку, — сміється Райан. — Може тому й варто спробувати хоч на один вечір не накручуватися? Не всі хочуть глобально вплинути на твою долю. Це тільки твої загони. Просто дозволь людям побути поруч із твоїм життям, і сам спробуй, для різноманіття.
— Ти або Ісус, або Юда.
— Знову тебе потягнуло на біблійні мотиви.
Кірбі розводить руками. Цікаво, куди поділися хлопці, і чи не почав Дейв споювати Метью. За мить він помічає їх поруч із дівчатами, про яких вони щойно згадували.
— О ні, — усміхається Кірбі. — Здається, Ембер зараз поцупить нашого Адоніса і та офіціантки з космічної бургерної лишиться ні з чим. — Яке нещастя, — фальшиво зітхає він.
— Думаєш, спокусить її розповідями про алгоритми? — Райан сміється, але його погляд теплішає, щойно він помічає Зої.
— Покличу їх сюди, поки цього не сталося.
Кірбі махає друзям. Ембер дивиться на нього, ледь усміхається куточками губ, але одразу відводить погляд, вдаючи байдужість. У її світлому волоссі плутаються відблиски барних ламп. У теплому жовтому світлі вона здається йому нереальною. Занадто сонячною. Дівчиськом зі старшої школи, що поклала на нього око, але грає в байдужість. Що ж, якщо вона не звертатиме на нього уваги — так навіть краще. Менше проблем.
До їхньої компанії приєднуються нові люди, і час пролітає стрімко й непомітно. За кілька годин Кірбі виявляє себе біля барної стійки з келихом віскі. Поруч Дейв палко доводить, що їхній новий проєкт порве ринок. Ще за годину Кірбі бачить, як Райан підіймається на сцену.
Він поправляє мікрофон сідає на високий стілець. Зручніше перехоплює інструмент, щоб врешті розпочати.
Гітарні струни затягують перший акорд, і запах тютюну розтікається в повітрі, розмазуючи нікотиновий дим візерунками білої фарби.
Кірбі п’яний. Цей стан огортає його напрочуд комфортними обіймами. Зазвичай він до чортиків любить усе контролювати, але сьогодні хочеться розтиснути пальці й відпустити пульт управління. Нехай усе летить під три чорти.
У Райана класний голос. Низький, з легкою хрипотою. У житті — нічого особливого, але в поєднанні з гітарою, до біса круто. Хотів би і він так — розкрити рота і заспівати про те, що не прийнято говорити вголос. Щось ліричне про кохання та екзистенційну кризу. Або якусь дурню в стилі Ела Янковича (хоч Кірбі ніколи б не зізнався, що слухає таке).
Поки Райан співає, здається, що в залі існує тільки одна людина — Зої. І Кірбі нарешті визнає: він заздрить. Це почуття не зловиш, коли тільки чуєш, що в когось із твоїх друзів стосунки. Адже це просто слова. Інша річ — ці погляди. Коли бачиш на власні очі, що двоє людей стали цілим світом одне для одного.
Він відпиває з келиха, і прокочує віскі по язику. Так, щоб аромат розкрився. Кажучи відверто, він ніколи не розумів усіх цих нюансів: димний, фруктовий чи горіховий відтінок додали, щоб зробити напій особливим. Для нього алкоголь завжди був просто «по-різному гірким».
Поки він роздивляється масляні розводи на склі гранованого келиха, Ембер опиняється поруч. Тихо, як кішка, що прокралася до своєї здобичі.
Він помічає її лише тоді, коли вона нахиляється так близько, що її шепіт лоскоче вухо. Хочеться ткнути себе пальцем в груди і запитати: «Це ти точно до мене?».
Вона каже, що втомилася і хоче піти. Що в барі занадто шумно, а вона страшенно хоче тиші. Ембер стоїть так близько, що він відчуває тепло її шкіри. Від неї пахне чимось солодким.
Чорт, Райан навряд чи встиг дограти другу пісню.
Кірбі здається, він був сміливішим у підлітковому віці. Чомусь згадується, як він розквасив ніс клятому Оллі, а потім за кілька років запросив на побачення дівчину з милими ямочками на щоках. Вона посміхалася йому так щиро, що він почувався кращим за всіх.
У Ембер теж є ямочки… Дивлячись на них він думає, для чого вона взагалі підійшла до нього? Чи хоче вона, щоб він проводив її? Або просто не стала підходити до Зої, щоб не відволікати, і зараз попросить передати їй якесь повідомлення. Чорт, він занадто багато думає...
— Концерт тільки почався. Не хочеш послухати ще пару пісень? — Кірбі шкода зусиль Райана. Він пам'ятає, як сам викладався в дитинстві, тренуючи стрибки з дідом, і як хотів, щоб це помітили. Але правда в тому, що цей простий флірт дається йому зараз важче за будь-які фізичні навантаження і концерт лише відмовка щоб узяти тайм-аут.
Ембер застрибує на барний стілець поруч.
— Твій друг занадто ідеальний для моєї Зої. Вона прокинеться через п’ять років у пляжному будиночку з парою лабрадорів і трьома дітьми. Їй це ідеально підходить, тож я не проти.
Подумки він із нею згоден. Це важливо, збігатися у виборі життєвих труднощів. Як у них із дідом: старий не змушував Кірбі йти своїми стопами всупереч багатьом, хто залишав спорт через травму. Їм обом подобалося проводити час одне з одним. Дід ділився тим, що любив, а Кірбі подобалося вчитися і проводити разом час. Це був його ідеальний дитячий метч.
— А що підходить тобі? — запитує він. Райан закінчує пісню, і бар вибухає оплесками.
Період дитинства здається Кірбі затягнутим золотим пилком. Ніби чаклун, наворожив його і зник, залишивши за собою запах морозива і солодкої вати. З-під цієї туманної поволоки проступає Ембер. Тепла, сексуальна, із засмаглою шкірою і світлим хвилястим волоссям. У легкому блискучому топі, що, немов плівка, охоплює її тіло зі спокусливо виступаючими сосками.
— Трохи віскі і хороша компанія на вечір.
— Так просто? — виривається в нього швидше, ніж він встигає це обміркувати.
Вона забирає його келих і робить ковток, поки голос Райана розмазує його по барній стійці.
— А чому ні? Чув про гедонізм? Особисто мені подобається.
Кірбі потворно гальмує, загіпнотизований її губами.
— Відвезеш мене додому? — невинно запитує вона, злизуючи краплі віскі зі своїх губ.
— Але я без машини, я на таксі, — відповідає він, як ідіот. Хочеться дати собі ляпаса.
— Відвезеш мене на таксі? — вона легко торкається його зап’ястя. — Батьки поїхали до родичів і я залишилася наглядати за їх будинком. Мені потрібно, щоб ти наглянув за мною. А то я, — вона прикушує губу, — боюся, що нароблю дурниць.
Кірбі відставляє келих і кидає бармену кілька купюр.
— Я схожий на твій запобіжник?
Її брова іронічно повзе вгору.
— А раптом ти накоїш набагато більше дурниць, якщо я буду поруч? — питає він, заправляючи світле пасмо їй за вухо.
— Обіцяєш? — вона усміхається так відверто, що йому не залишається нічого іншого, окрім як дістати мобільний та викликати таксі.