Зіткнення
Раптовий зблиск висмикує Кірбі з думок, повертаючи на заднє сидіння. Він витягується, наскільки дозволяють мотузки, і сонно вдивляється в далечінь.
Попереду крізь темряву виблискують фари. Вони нагадують космічний корабель зі старих фільмів про прибульців, що йде назустріч, аби викрасти їхні тіла для експериментів. Але світло зникає за пагорбом, і ілюзія розсіюється.
У тиші Кірбі відчуває, як машина летить. Мчить уперед, за межі всесвіту, туди, звідки не здатні вибратися навіть частинки світла.
Чи вибереться звідти він — жертва фастфуду і хибних переконань Чака Паланіка? Любитель локшини швидкого приготування, добірки з десяти книжок, щоб «згаяти життя», і непотрібного мотлоху, яким набитий його будинок. Людина майбутнього, яку злегка замінять алгоритми машин, коли вона втратить продуктивну привабливість.
Мейсон справив на нього незабутнє враження. Але не своєю промовою. Кірбі й сам знав, що у світі мільйони людей готові розповісти йому, хто він такий. Розкласти його по поличках, навіть не знаючи імені.
Усім начхати.
Тобі ввітруть «істину» за датою народження, буквами імені або картами таро. Яка нісенітниця. Хто взагалі може знати, ким ти є «насправді», особливо якщо ти сам ані біса про себе не знаєш?
А головне, ось це нарочите «насправді». Можна подумати, ти живеш своє звичайне життя, але насправді ти великий мислитель, просто поки нічого такого не вигадав. Успішний, але в зародку. Твій лотос просто не розкрився вчасно. Бідний як церковна миша, але насправді — багатий, просто духовно.
Кірбі хмикає, відвертаючись до вікна.
Він заздрив тим, кому це підходило без зайвих питань. Він намагався таким стати, навіть вліз у безглуздий експеримент. Його подруга Леслі давно просила побути піддослідним для її нового захоплення. Він довго відмовлявся (знайти причину, щоб кудись не йти, для Кірбі було як клацнути пальцями). Але одного разу, під виглядом дружніх посиденьок, Леслі влаштувала йому вечір містичних передбачень.
На вході у вітальню висіли штори з переливчастих намистин, а на підлозі валялися кольорові подушки. І звідки в неї стільки… Програвач крутив медитативну музику, а на низькому столику стояли дві пляшки вина, келихи, та купа мотлоху: кілька книжок, колода карт, блокнот у шкіряній обкладинці, чек із піцерії, а ще безліч маленьких скляних кульок.
— Ну як? — запитала вона.
— Приголомшує, — кисло відповів Кірбі, кидаючи на диван світловий меч. План був у тому, щоб переглянути його улюблений, п'ятий епізод зоряної саги, але Леслі обожнювала все змінювати в останній момент. Він почав підозрювати щось через її смс повідомлення про долю. Вона надсилала їх щодня на протязі тижня, і не зупинилася навіть після погроз що він занесе її до чорного списку.
Леслі завжди такою була. З першого дня їх знайомства. Вона жила за натхненням: сьогодні — ашрам, завтра — Тибет, післязавтра — духовні практики в долині вогняних гейзерів. Навіть обряд власного поховання. І все це за перший місяць після випуску з університету. Вона була його власним задзеркаллям, у яке він волів заглядати здалеку, щоб не затягнуло первісним хаосом. Кірбі ж більш схилявся до відсторонених філософських бесід і словесних суперечок. Так безпечніше.
Того вечора вона була в ударі. Пов'язала на голову квітчасту хустку і оголосила, що почне з зодіакального гороскопу. Лямка її комбінезона сповзла по плечу, обтягнутому тканиною білої футболки. Так, що вона нагадувала Кірбі шибеника з казки про Аладдіна.
Зробивши добрячий ковток вина і побрязкуючи тонкими браслетами, Леслі повідомила, що для неї це «просто розвага». На її думку, таро і все інше — лише милиці на шляху до пізнання «істинного Я». Але для нього підійде. Виявилося, що як Овен, Кірбі — працьовита, пристрасна та імпульсивна натура, яка готова пірнати у вир життя стрімголов. Її шкіряний блокнот на застібці тут же поповнився трьома пунктами, які вона охоче оголосила: віддається роботі, готовий відкривати нові межі своєї особистості, конкурує з іншими.
— Це точно ти! — вигукнула вона, ледь не перевернувши келих. Кучерявий локон вибився з її імпровізованого головного убору. Вона пригадала йому історію про похід у парк секвой, де він «кинув усіх і помчав уперед», щоб бути першим.
— Що це, як не конкуренція? — тріумфувала вона. — Ти — трудоголік. Може, ти не базікаєш про успіхи, але твоя конкуруюча натура знаходить де їй проявити себе. Крім того, ти ходиш зі мною на різні заходи і вивчаєш грані своєї душі. Хіба це не про пошуки істинного себе, а, Кірбі?
Кірбі промовчав. Він не став казати, що у парку в нього просто скрутило живіт і він побіг до туалету на базі. Що ще йому залишалося робити після повернення групи, окрім як жартувати, що він прийшов першим.
Далі була нумерологія. Леслі кілька разів складала якісь числа і зрештою скористалася калькулятором: «А що такого? Магія — наука точна, а келих вина збиває мені приціл». Зрештою виявилося, що його число — шість. Це означало схильність до самопожертви і пасивність.
— Бачу, живеш заради схвалення інших… — У блокноті з'явилися записи: «шукає схвалення батька», «мріє про особливу дівчину», «любить зірки». Все сходилося. — Добрий, м'який, підтримуючий. Ще мрійливий та романтичний. Хм… Ну так, у цьому весь ти! — зазначила Леслі, виплескуючи трохи вина на підлогу.
Кірбі пирснув.
— Ти сповнений протиріч. Пристрасний і трудоголічний, — говорить вона, стираючи пляму, — та водночас наївний романтик. Бачу тебе наскрізь! — зухвало завершила і відставила бокал. Потім дістала карти, і запалила ароматичну паличку, від запаху якої Кірбі замутило. Поки вона перемішувала колоду, вони ще випили по бокалу і Кірбі зловив себе на думці, що схвалює її вибір напою. Вино розкривалося незвичайним поєднанням смаків: кислувате й водночас терпке. Червоне. Віддавало смородиною і трохи гірчило в роті. Загубившись у смакових відчуттях, він не одразу помітив перед собою карту.
— Це що за Гендальф у золотій касці? — реготнув Кірбі.
— Це Імператор, дурню. Така карта, — пояснила вона, насилу стримуючи позіхання. — Означає, що твій... Раціоналізм (це слово вона вимовила рази з третього), допоможе тобі досягти мети. У тебе ж є мета?
— Не знаю, — протягнув він. — Йому хотілося спати. І якби він встав і пішов втілювати своє бажання, можна було б сказати, що раціоналізм справді допоміг в досягненні його мети.
— Вона точно є. — Мотнула головою Леслі, спустошуючи свій келих. — Ця карта — добрий знак. На тебе чекає успіх, беззаперечно!
«І ось я тут», — думає Кірбі, дивлячись на свої зв'язані руки. — «Успіх стовідсотковий». Він і досі заздрить людям, яким достатньо магічних прогнозів, щоб усе про себе з'ясувати. Як шкода, що він не один із них.
Дивлячись у ніч, він розуміє лише одне: він — людина. Крихка, слабка і смертна. Як і всі інші. Тому й наважився піти на міст. І досі був певен, що не дарма.
Тут, у буденності, все б скінчилося, але Там… Там чекає Корабель Арго й оксамитова темрява, що розчинить його бунтівний розум у тиші всесвіту. Позбутися б нарешті цієї життєвої метушні…
Ніхто не питав, чи хоче він народжуватися, зате кожен готовий розповідати, як йому слід існувати. То чому він не може хоча б вирішити, коли піти? Так, смерть не буває гарною, вона завжди потворна. Але це — його вибір. Особистий. Відвертий і чесний.
Втомлює…
Він так часто про це думав, що ці роздуми потроху відгризали від нього шматки, поки життя не втратило смак. Стало тьмяним, нудотно логічним. Передбачувано безглуздим.
Іноді відчайдушно хотілося дізнатися: може такі, як дід, мають іншу біологію? Що, як вони прокидаються бадьорими і одразу відчувають любов до життя? Не занепадають духом, бо мають вроджений запас міцності і вірять у себе? Що, якби він сам відчував емоції яскравіше? Уявити було складно.
Може, треба було спробувати екстрим? Щось особливе, що не виходить за межі дозволеного, але тримається десь на кордоні? Кейв-дайвінг? Костюм білки-летяги? Одягнути і промайнути над гострими піками гір. Кірбі гірко всміхається. Він боягуз. Застрягти у вузькій печері під водою — його кошмар. Якби він був сміливішим — інша справа. А так, це не для нього.
Навряд любителі кидатися в божевільні пригоди користуються критичним розумом. Певно, вони живуть почуттями (потайки він вважав їх шаленими дурнями). Він зовсім не такий. Для стрибків треба тренуватися, а це може вбити страх і, не дай Боже, зробити його більш активним та життєрадісним. Ні, це не для нього.
Усе життя він вважав себе розсудливим. Так довго переконував себе в цьому, що майже повірив. А потім пішов на міст. Кірбі подумки усміхнувся.
Глибоко в душі він вважав, що заповіді мають рацію — просто він неправильний. Людина має бути вдячна за можливість жити. Ця подорож дивовижна й унікальна і все в такому дусі. Хто ж знав, що всього за рік слово «подяка», набуде для нього смаку попелу.
Машина підскакує на купині. Вереск гальм доноситься до вух.
Чужа тачка вистрибує з-за повороту, летить просто на них.
Кірбі витягується вгору й миттю сліпне у яскравому мареві кольорових мошок, що стрибають перед очима. І нічого окрім розчарування.
Удар.
Нутрощі підстрибують, в очах темніє. Він мав померти на мосту, а не тут...
Скрегіт металу вмикає секундомір, розтягуючи час як жуйку, а в голові стається землетрус магнітудою сім нуль.
Адреналін змушує Мейсона вчепитися в кермо. Він як капітан Дрейк — веде своє корито крізь бурю.
Перед очима Кірбі проноситься набір кадрів, ніби хтось клацає затвором фотокамери. У вухах дзвенить, і це стає єдиним саундтреком, що його супроводжує. Бо реальність почала програватися в часі сповільненим відео.
Зіткнення було миттєвим. Їм пошкодили ліве крило, розбили фару і майнули геть, а вони з'їхали з дороги і застигли десь у заростях.
Тиша.
Мейсон відчиняє двері, але сидить нерухомо. Надто напружений, щоб підвестися. Ніби він тільки починає усвідомлювати, як шумить його мотор.
У світлі однієї вцілілої фари танцює пил. Голова Кірбі гуде, як чавунний циліндр. Звук серцебиття віддається у вуха, шалено розштовхує кров по судинах, прагнучи привести до тями кожну клітину в його тілі. Кірбі задивляється на танець частинок, і згадує сцену з фільму, який дивився в дитинстві. Там вітер підхоплював пакет. Крутив його, такий легкий і напівпрозорий. Немов грався. Красиво.
Мейсон дістає сигарету. Руки тремтять.
Різкий дзвінок мобільного розриває тишу. Мейсон дивиться на екран, і кілька секунд споглядає в одну точку, поки не піднімає слухавку.
Кірбі чує стривожений жіночий голос. Мейсон стискає кулаки насилу стримуючи тремтіння, але бреше впевнено: зупинився на перекур, скоро буду вдома. А потім він відходить так далеко, і говорить так тихо і швидко, що Кірбі втрачає суть.
Поклавши слухавку, він починає реготати. Сміятися до сліз. І повертається до авто.
— Я не курив десять років. До сьогодні, — видавлює він. — Цю пачку купив колись… для особливого випадку. Обіцяв собі викурити тільки якщо станеться щось неординарне. Тягав із собою, а тут — ти.
Телефон дзвонить знову. Дружина, мабуть, відчула неладне. Мейсон виходить, бурмоче щось заспокійливе, бо до Кірбі раз у раз долинають уривки фраз «так, люба», «їхатиму повільніше», «скоро буду вдома». Здається, цьому божевільному справді важливо, щоб вона не турбувалася. І крізь скло на мить здається, що цей «маніяк» перетворюється на звичайного чоловіка, який боїться засмутити кохану. Це дивно заспокоює. Може, він і не повний псих, а лише наполовину...
Кірбі видихає, дивуючись яким напруженим було його тіло увесь цей час. М’язи розслабляються через біль, і все ніби починає гудіти. Кірбі випускає повітря і відчуває полегшення, а ще злість. Цей ідіот міг їх убити, а Кірбі навіть не мав шансу врятуватися.
Мейсон повертається, витирає рукавом піт, пальцями змахуючи з очей залишки вологи. Знімає машину з ручника (дивно, що встиг поставити) і рушає.
— Ми живі, хлопче. Уявляєш? — його голос злегка тремтить, але навіть так примудряється звучати досить упевнено.
— Ага, — бурчить Кірбі. Йому заздрісно, що Мейсон може дістати хустку щоб промокнути лоба і обтерти скроні, а він ні.
— Знаєш, що скажу? Брехати не буду, а часу на красиві фрази не вистачило, тож буде як буде. Готовий до мудрості?
Кірбі дивиться в дзеркало на почервоніле обличчя водія.
— Ти і є той, хто ти є. — Мейсон сяє, немов розкрив таємницю всесвіту.
— Серйозно? — груди Кірбі здригаються від коротких смішків.
— Звучить круто, правда? Офігіти як! — Мейсон, здається, збожеволів від щастя. Розчепірив пальці так, немов хоче обійняти кермо. Він струшує попіл у вікно і Кірбі здається, що суха трава зараз спалахне. Усі ці пагорби запалають як свічки, і вони поїдуть крізь вогняний коридор. Якщо в мейсона грала пісня про мрії, то Кірбі почулися ноти Highway to hell.
— Уяви! З усім твоїм мотлохом, з лайном, що ти їси, з думками, що роз'їдають твою голову, страхами і проблемами, — каже Мейсон і робить глибоку затяжку. — І це нічого не визначає. Анічогісінько! Ти не станеш кращим або гіршим, чогось досягнеш, чогось ні. Десь змиришся, десь розчаруєшся, а щось стане для тебе принциповим. Але в цьому увесь ти, такий як є.
Кірбі киває, хоча ні чорта не розуміє.
— Тож тисни на газ і їдь,— веде далі Мейсон, вказуючи на дорогу. — Їдь додому. Тягнися на своїй колимазі, щоб пошматувати копчених сосисок до хімічної локшини з первинного бульйону. Їдь, — каже він, розстібаючи верхній ґудзик сорочки. — І не здумай зупинятися. Навіть якщо лишилася тільки одна фара. Красиво, еге ж? — каже він і обертається назад, щоб м'якою хусткою витерти Кірбі обличчя.
— Що, — питає хлопець, — ось так просто?
Мейсон усміхається.
— Так, хлопче. Просто береш своє життя і тягнеш його по всіх купинах вибоїстої дороги. Бо тобі так хочеться.
— А якщо остогидло?
Мейсон ховає хустку, думає секунду.
— Тоді з'їжджаєш на узбіччя і спиш. Жереш хот-доги від пуза, дрімаєш у мотелі, напиваєшся в барі й розповідаєш кожному свою біду. Та хоч влаштовуєш день-спа, чорт знає які там у тебе методи. А потім, коли відчув, що готовий — стрибаєш у тачку і знову в дорогу. — Відповідає він, вдавлюючи педаль газу, і рев мотора заглушає всі думки.