Ласкаво просимо в пекло

— Знаєш, чому ти зв'язаний, Кірбі? — запитує Мейсон, щойно авто звертає з шосе на другорядну дорогу.

— Версій у мене безліч, — сухо відказує той.

— Як і в мене, — хмикає Мейсон. — Я все думав: на біса тобі той міст? Ще й у свято.

— І що придумали? — втомлено запитує Кірбі.

— Може, ти не без підстав вирішив розв'язати всі проблеми одним стрибком? На дурня ти не схожий. Принаймні, на перший погляд.

Кірбі лише хмикає.

— Може, ти вбив когось, — продовжує Мейсон і стежить у дзеркало заднього виду за тим, як витягується обличчя його пасажира. — Або наворотив справ, і тепер тебе шукають люди, з якими жартувати — погана ідея.

— Щось іще? — хрипко видавлює Кірбі, заціпенівши від припущень водія.

— Може, тобі просто кепсько? Здається, що світ звалився на голову. Таке буває, — каже Мейсон, поглядаючи, як хлопець кам'яніє, перетворюючись на завмерлу статую. — Це тимчасово, але ж слова не допоможуть, правда?

Мейсону здається, ніби Кірбі пробурмотів щось у відповідь.

— Як на мене, ти щасливчик. За кілька годин вижив двічі. Головне пам'ятай: Бог любить трійцю, — хмикає він. — Думаєш, я навіжений, хлопче?

Кірбі мовчить.

— Міг би й відповісти щось, поскиглити. Що ж, думай так. Не скажу, що ти помилився. Якщо питаєш себе, навіщо я везу тебе до своєї дружини й дітей, відповім чесно: не знаю. Найімовірніше, я справді з’їхав з глузду.

— І що далі? — знову закипає Кірбі. — Привезете, познайомите з родиною, а потім? — його слова звучать сухо. Нагадують батькові інтонації, коли тому не подобалася розмова. — Запроторите в психушку?

— Знаєш, — задумливо тягне Мейсон, — коли я приклав тебе шокером на мосту, особливо не думав нащо мені це треба.

Кірбі невдоволено фиркає, хитаючи головою. Чого варто було очікувати…

— Зв'язати тебе було неважко. Але поки ти бовтався позаду непритомним, я згадав одну гру. Таку собі ментальну жуйку. Вона заповнює голову, і ти вже не можеш перестати надувати бульбашки. — Каже Мейсон, дістаючи зі спорожнілої пачки ще одну сигарету. — Уяви: їду я за кермом — тисну на педалі, кручу руль. А позаду мене якийсь нездара. Але варто йому відкрити очі, і я бачу те саме, що бачить він. Це цікаво, бути тим хто тягне сюжет вперед і водночас тим, хто лежить позаду. І знати, що головний герой тут я. На жаль, саме той, що позаду.

Кірбі відриває голову від шкіряного сидіння, підозрюючи в попутника параноїдну шизофренію, але продовжує слухати. Що йому лишається...

— А потім здається, що може, та частина на пасажирському — і є моїм справжнім «я». Бо що, як саме я намагався втекти з довбаного мосту від усіх живих цього світу? — міркує Мейсон, розмахуючи запаленою сигаретою. — Я б міг опинитися там, повір. У мене були всі шанси. Я міг тупотіти на одному місці, щоб якось зняти напругу і перелізти через огорожу. Піти вперед, і завершити почате. Я навіть трохи ненавиджу тих, хто досяг у цьому успіху, бо сам так і не наважився… Але ось ти починаєш борсатися, і я знову зливаюся воєдино, стаю самим собою. Твої спроби боротися мене дивно втішають. Якщо людина сіпається, значить, хоче жити, я так вважаю. — Каже він, роблячи глибоку затяжку, і неквапливо випускає дим із легень. — Не знаю кого везу. Може, ти хворий. Через ревнощі зарізав кохану і намагаєшся втекти від тягаря відповідальності, а може, міркую, ти лише мчав на своїх ста двадцяти темною трасою, і життя розбило тобі дещо дорожче за фару у п'ять сотень баксів — не знаю...

— Чому тоді я досі тут, якщо можу бути таким небезпечним?

— Гарне питання, — бурмоче Мейсон, залишаючи Кірбі ні з чим. — Дуже гарне...

Автомобіль під'їжджає до будинку за пів години.

Кірбі уявляв що завгодно: від покинутого сараю з пилками і підвішеними тушами тварин, до затишного таунхауса. Але те, що він бачить — не просто будинок. Це ідеальна картинка з клятого буклету: «Маєток у стилі ранчо».

Мініатюрна жінка стоїть на порозі, кутаючись у вовняну шаль. Побачивши машину, вона швиденько крокує сходами, тривожно оглядаючи авто. Щойно Мейсон виходить, вона опиняється в його обіймах, але її очі, як рентгенівські сканери, обшукують Мейсона немов валізу, набиту незрозумілим барахлом.

— Ти цілий? — запитує, і в її голосі чуються панічні нотки.

— Як бачиш, рідна, — немов хлопчисько. — Жодної подряпини, — виправдовується Мейсон.

Жінка злиться, і він цілує її в маківку, на мить прикриваючи очі.

— Пахнеш, як яблучний пиріг, — шепоче він.

Ну чому він так близько, і мусить все це слухати… 

— Точно краще за тебе, містере Тютюнова Люлька. Йди в дім, усі вже зібралися. Я люблю тебе, ти знаєш? — каже вона.

Кірбі не бачить погляду, але її голос змушує уявляти людей, що досі кохають одне одного. Ніби дивлячись на дружину Мейсон відчуває, що роки її не зіпсували. Що ці зморшки навколо очей — найдорожче, що він коли-небудь бачив. Нащо Кірбі про те фантазує…

З незворушною усмішкою Мейсон розвертається і відчиняє задні двері. Спочатку Джуді дивиться на незнайомця лише з подивом. Але варто Мейсону витягнути хлопця на вулицю, її погляд падає на мотузки, що впиваються в його тіло. Невіра. Шок. Жінка ціпеніє, ніби паралізована.

Дихання Кірбі обпікає холодна свіжість остигаючої долини. Хвиля тремтіння охоплює тіло, стискаючи його м'язи болісними судомами. Він волів би лишитися в шкіряній пащі авто, бо куди б його не потягли, все це не обіцяє нічого хорошого. Він був затиснутий ременями безпеки, наче муха, дбайливо загорнута в павутиння, і куди тепер потягне його цей павук.

— Гей, з чого така реакція? — Ошелешено запитує Мейсон, трохи послаблюючи мотузки. — Подумаєш, проїхався в гості трохи зв'язаним.

— Мейсоне… — голос жінки здригається. — Що це? Хто це?

— Це Кірбі, люба. Він — наш гість, — весело відгукується чоловік. — Давай, хлопче, воруши ногами.

— Мейсоне, він зв’язаний! — Джуді відступає на крок, дивлячись на чоловіка так, ніби бачить його вперше. — Ти що накоїв?

Він мовчки тягне Кірбі до хати і завмирає, уважно роздивляючись свого попутника перед тим, як увійти.

— Скуйовджене волосся, дохлий і блідий, — виглядаєш ти кепсько.

«І звідки такі беруться?» — читається в погляді його мучителя.

— Мейсоне… нам треба поговорити, — дружина хапає чоловіка за плече.

Кірбі вперше бачить таку злість в очах його викрадача. Мускули на його обличчі напружуються, а щелепа затискається так, ніби зараз трісне.

— В нас є правила, люба. І рекомендую тобі їх дотримуватися.

Її пальці одразу ж розтискаються і вона злякано відступає.

— До речі, вони стосуються і тебе, хлопче. Правила все спрощують, пам'ятаєш?

Кірбі киває. Він страшенно втомлений. Це тисне на його плечі, з кожним словом Мейсона віддаючись слабкістю в зомлілих ногах.

— І тобі доведеться їх дотримуватися.

Звучить нудотно. Що ще від нього потрібно? Він точно зможе мити руки перед їжею, почистити зуби перед сном, і сказати «добраніч» аби звалити якомога раніше. Ну що він за невдаха… не зміг навіть вкоротити собі віку як слід.

— Я готовий.

Обличчям Мейсона розповзається жорстка усмішка.

— Ні чорта ти не готовий, — каже, розсіяно посміхаючись, коли його погляд пробігає білими балками далекої огорожі, наполовину з'їденої нічним мороком. — Але й вибору в тебе немає. Тож тягнути не буду. Щойно ти увійдеш у дім, — каже, сперши хлопця об стіну. — Тобі доведеться гарненько мене слухатися, зрозумів? — Його тон напрочуд доброзичливий для всієї цієї ситуації. — Повір, краще не виводити мене з себе, інакше буде штраф.

Кірбі хмикає, немов не вірячи.

— На світанку, — продовжує Мейсон, і зазирає в пачку з єдиною цигаркою всередині, — я вирішу, що з тобою робити, — закінчує і заштовхує пачку в кишеню.

Кірбі хмикає, і безпомічно озирається. Його остання надія на порятунок згасає самотнім вогником у вікні сусіднього дому. Скільки до нього, миля?

— І що це має означати? — його лоб збирається дрібною гармошкою так, немов хтось видер на його голову всі проблеми цього світу, а він утримує їх від падіння.

— Що зараз ти приєднаєшся до нас, і проведеш свою найкращу вечерю з родиною, яка готова тебе прийняти. Вважай нас своєю новою родиною, Кірбі, і ні в чому собі не відмовляй. Ти смачно поїси, поговориш з нами, якщо схочеш, і насолодишся сном на найкращому матраці у своєму житті. А вранці ми попрощаємося.

— Як? — тупо запитує він, відмовляючись сприймати почуте.

— Квитком в один кінець? але я подумаю, як скрасити твій шлях. — Широко посміхається Мейсон.

— Маячня, — випльовує Кірбі, намагаючись відштовхнутися від стіни.

Чоловік на силу утримує його від падіння, зі здивуванням відзначаючи, що з ним не так вже й просто впоратися, але коли все виходить, широка долоня припечатується до рота, який намагається щось висловити.

— Припини, — гарчить Мейсон, кілька разів легко вдавлюючи його потилицю в стіну. — Жартів не буде, тож і ти не ламай комедію. Краще порадій вечері зі мною і моєю сім'єю. Може й не все так погано, може я ще міркую між варіантами посадити тебе на попутку до міста, або втопити в затоці. Не драматизуй.

Кірбі завмирає. Потилиця ниє, а запитань стільки, що мозок шаленіє від думок.

То «Квиток в один кінець», то «Шлях, на якому вони більше не зустрінуться». Це щось типу вбивства? А ще оце «Зі своєю новою сім'єю». Що за грьобаний Чарльз Менсон, чи  тепер його кликати «Татусем»?

— Тож зараз, коли я приберу руку, ти не верещатимеш і не будитимеш сусідів, второпав?.. Киваєш, ну-ну.

Мейсон прибирає долоню, помічаючи внутрішню боротьбу на обличчі Кірбі. Надсадний вдих і він миттю закриває йому рота. Знову.

— Сусіди нічого не зроблять, ти просто їх розбудиш, і ми посваримося. Вони не викличуть поліцію, не розтрублять, що їхній сусід-маніяк з'їхав із котушок. Нічого такого, друже. Ти просто зіпсуєш їм ніч. І навіщо тобі бути таким невихованим юнаком? — спостерігаючи за змінами емоцій на блідому обличчі, Мейсон вирішує дотиснути хлопчину: — Якщо хочеш поїсти, а я знаю, ти хочеш — будь така ласка, не кричи, домовилися?

Тільки зараз Кірбі чує якийсь лепет, і він розуміє що весь цей час Джуді намагалася якось заспокоїти Мейсона, торочила щось до нього. А потім враз стихла.

— Їжа зовсім охолоне, — зітхає вона, і її шкіра здається сірою.

— Пам'ятаєш, як тебе звати? — раптом питає Мейсон.

— Кірбі.

— Кликатимеш мене Містером Мейсоном, — повідомляє тип. — Дружину ти вже знаєш, всередени двоє дітлахів — Крістін і Бенджі. Постарайся їх не злякати.

Кірбі не хоче нікого лякати, йому вкрай потрібен сон.

— Руки не розв'яжу, бо не знаю на що ти здатен. Спориш собі вени, або встромиш в моє око виделку. З усім, що буде потрібно, тобі допоможуть.

— Відливати я також маю з чиєюсь допомогою?

Мейсон лише хмикає.

Будинок пахне деревиною і чимось хвойним. Світлий, просторий дім, який мав би належати щасливій родині. Зберігати пам'ять поколінь, наповнюватися тупотінням маленьких ніжок і відпускати у велике цікаве життя. Але для кірбі тут панує лише холодний жах.

Мейсон підштовхує його всістися на пуф, скидає з занімілих ніг кросівки і замінює їх на теплі домашні капці.

— Вважай це моїм ноу-хау, — підморгує він.

Вони проходять до кухні і Кірбі опиняється в ілюстрації з журналу 50-х: затишок і простір, яскраві деталі, вишиті апельсинами рушники, і звісно, аромат запеченого м’яса. За столом двоє підлітків — Крістін і Бенджі. Побачивши батька, вони почали було усміхатися, але щойно в поле зору потрапив зв’язаний, блідий Кірбі — ті буквально вросли в стільці.

«Дітлахи»…

— Сім'я, знайомтеся, — урочисто проголошує Мейсон. — Це Кірбі. Сьогодні він житиме з нами.

Джуді, яка зайшла слідом і одразу підійшла до столу, з поспіхом бере черпак і тієї ж миті впускає його у супницю. Жовті краплі бризкають на білосніжну скатертину, вкриваючи її дрібним ластовинням.

Дівчина різко видихає і тепер не зводить очей з тарілки, а її брат витріщається на свого батька.

— Тату? — голос Бенджі трохи хрипне. — Навіщо він зв’язаний? Він... він небезпечний?

Джуді закушує губу так сильно, що та біліє. Її руки тремтять, а очі дивляться на Мейсона, ледь стримуючи тисячі питань. Ще трохи і станеться істерика. Схоже все це не «звичайний дивний вчинок тата». Це щось, що руйнує їхній світ просто зараз.

— Мейсоне, я тебе прошу... розв’яжи його, — шепотить Джуді, озираючись на дітей.

— Потім, люба. Спочатку вечеря. Кірбі, сідай.

Джуді на мить зависає у власних думках, але варто їй дійти певних висновків і вона починає розливати ароматну вечерю по великих тарілках. Її очі шоковано блукають по мотузках, що стягують стопи і зап'ястя Кірбі, і вона лякливо поглядає на Мейсона. Її рука кілька разів сіпається, так, ніби силкується піднятися вгору в бажанні запитати: що, чорт забирай, усе це означає?

Загалом, як для жінки навіженого, вона виглядає доволі вишукано. Фарбоване біле волосся, сережки, що сподобалися б Меліссі, зелений фартук, домашній костюм. Але її пальці впиваються в краї супниці з такою силою, що кісточки біліють від напруги.

Мейсон підштовхує хлопця до стільця біля стіни. Підлітки сидять навпроти, не наважуючись навіть підняти виделки.

— І часто у вас такі гості? — запитує Кірбі, дивлячись на Бенджі.

Хлопець лише кліпає очима, не в силах вимовити й слова.

— Не говори з ним! — сварить його Крістін. Але в її голосі немає звичної підліткової агресії — лише чистий, дистильований страх. Вона дивиться на батька, чекаючи виправдань. Може він скаже зараз, що це жарт і кошмар скінчиться. Але Мейсон продовжує спокійно накладати собі м’ясо.

Тремтячим голосом Джуді запрошує всіх починати вечерю, а потім поспіхом виходить з кімнати, кивком вказавши Мейсону слідувати за нею.

Кірбі блукає поглядом по кімнаті, відзначає візерунок на білих фіранках з апельсиновою вишивкою, відтінок фарби на кухонних шафах і підлітків, які сидять через стіл від нього.

— То як там ваше затишне кладовище за віконцем?

— Що ти мелеш?

— Що ще мені казати?

— Навіть не намагайся, — Крістін шипить мов кішка,  але її очі загнано озираються, немов у пошуку виходу. — Просто мовчи. Стули пельку і роби, що тобі кажуть.

Кірбі розуміє: вона не захищає збожеволілого татуся. Скоріше намагається не спровокувати монстра. Але що як… вони бачать монстра в самому Кірбі? Злість неконтрольовано вибухає всередині.

— Ти просто психопатка, як і він, — випльовує він, намагаючись підвестися. Він хотів дістатися поверхні, на якій лежить ніж, але ноги, зв’язані мотузкою, підводять. Кірбі небезпечно хилиться вперед, як Мейсон підхоплює його ззаду.

Джуді підбігає до них. Рвучко оглядає руки, шию, заглядає в обличчя з погано прихованою тривогою. У її погляді немає рішучості — лише розгубленість і жаль. І Кірбі розуміє, що вона не допоможе.

— Кірбі... любий, ти маєш вимити руки, — каже механічно, ніби чіпляється за незначні побутові ритуали, щоб не збожеволіти. — Я допоможу. — Вона підводить його до крана. Мило «Лаванда» вспінюється між їх пальцями. Його руки крижані, і м’які дотики здаються йому болючими. Від хімічного аромату нудить.

Кірбі дивився, як брудна вода стікає у злив. Він розуміє: ніхто в цьому домі не прийде йому на допомогу. Хотілося б сказати, що вони злі, божевільні. Маніяки, яким байдуже до інших. Але він не може. Тому що бачить: вони налякані так само, як і він.