Терапія

«Знаєш, що найгірше в депресії?» — пише Кірбі в щоденник, який завів під час терапії.  «Вона не минає за одну ніч — це раз. Два — вона робить усе, щоб від тебе сховатися». Трохи подумавши, додає: «Три — коли ти нарешті усвідомлюєш, що вона є, ця сука переконує тебе, що просто так від неї не позбутися».

Йому давно хотілося описати свій шлях до одужання, викласти порожнім сторінкам усе, як є. Просто щоб пам'ятати, як це було, і не боятися, якщо подібне трапиться знову. Перечитувати від палітурки до палітурки він, звісно, не стане, але короткі нотатки самому собі — інша справа. Щоправда, як і багато речей, що здаються простими на перший погляд, ця ідея в процесі виконання перетворилася на бозна-що.

Щоразу, коли він сідав писати, його власні думки нагадували зграйку переляканих птахів. Варто було наблизитися до них, як вони зривалися вгору, пролітаючи зовсім поруч, миготіли перед очима, плутались і не давали схопити бодай одну, щоб утримати її достатньо довго.Ось і зараз він заплющує очі над зошитом, намагаючись вибудувати послідовну історію.

Легко розповідати про щось, коли воно тебе зовсім не стосується. Коли дивишся на події збоку, здається, ніби будь-яка ситуація значно зрозуміліша, ніж вона є насправді. Але варто приміряти її на себе…

Добре, якщо вона як костюм людини одного з тобою смаку, тільки трохи тисне в плечах і бовтається на животі. Але коли історія — наче завузька сукня чи туфлі на високих підборах, які геть не в твоєму стилі, та ще й впиваються в пальці, не даючи ступити ані кроку? Тоді все стає набагато складнішим.

За рішенням суду Кірбі зобов’язали проходити лікування в центрі психологічної реабілітації, але він категорично відмовився там оселятися. Щоб відвідувати необхідних фахівців, йому доводилося регулярно їздити на інший кінець міста, але ця перспектива його цілком влаштовувала.

Він був переконаний, що провести півгодини в дорозі — значно краще, ніж добровільно покинути свій затишний мурашник і зануритися в повну відчуженість зелених галявин та розлогих дерев біля озерного плеса. У таких місцях час ніби завмирав, і життя втрачало будь-який сенс. Місто, хай і брудне, галасливе, переповнене натовпами людей, залишалося для нього набагато комфортнішим середовищем. Хоча правильніше буде сказати, що саме завдяки цьому метушливому безладу місто і було його «зоною комфорту». До того ж він боявся звикнути до «тепличних» умов «будиночка для божевільних». Не вистачало ще, щоб після закінчення лікування він набув страху перед зовнішнім світом.

Щоправда, ніхто й не наполягав. Йому просто запропонували будь-який зручний формат відвідувань. Це навіть було трохи прикро: хотілося зігнати свою злість на оточуючих, а довелося задовольнятися рішенням, ухваленим на його ж користь.

Здавалося б, умови зрозумілі: біжи, отримуй свої чарівні пігулки, викладай лікареві в білому халаті все як є — і місію виконано. На жаль, найпростіші маршрути аж надто часто перетворюються на вкрай складні лабіринти.

Лікування справді почалося з таблеток. Зараз було соромно згадувати, але спочатку Кірбі уникав їх прийому. Він щиро вважав, що зможе обдурити лікаря показним умиротворенням.

Наприкінці одного із сеансів його терапевтка натягнуто посміхнулася, подивилась на нього поверх своїх окулярів із блискучими золотистими дужками й чемно зауважила:

— Ви граєте в якусь дивну гру, містере Калаган. Бо обманюючи мене, зрештою програєте собі.

Потім вона додала: якщо він дійсно хоче припинити терапію, то може сказати їй про це прямо в будь-який момент. Вона просто зробить потрібні позначки у своїх папірцях — і він буде вільний від її зазіхань на його особистий час.

Вона не сварилася й не схиляла його до потрібного рішення, і, мабуть, саме тому Кірбі раптом відчув себе дитиною. Він ніби намагався сховати спустошену пачку з-під чіпсів, не встигнувши стерти з губ жирний блиск спецій та олії, а кольорову обгортку лишив на найпомітнішому місці в оселі, і тепер вона нахабно вказувала на його провину.

Визнавши поразку і поміркувавши, чи не варто взагалі перестати гратися з власними мізками, урешті-решт розпечатав свій перший блістер.

Ліки йому не підійшли, але він чомусь не хотів цього визнавати. Він начебто читав інструкцію, бачив свої симптоми серед побічних реакцій, але йому здавалося — що з того, може, це лише первинний стан, а далі буде краще. Адже в інтернеті писали, що з такими проявами цілком можна жити. Буцімто, в інших людей буває куди гірше, і взагалі — простих шляхів у лікуванні не існує. Утім, дуже скоро дещо змусило Кірбі змінити свою думку.

Того дня він збирався до Мелісси. Наперед повідомив про приїзд, щоб маленька сестричка не надумала втекти до друзів. Довго пакував сумку з цілою купою подарунків для свого улюбленого Лінивця. Йому весь час здавалося, що він забув щось важливе.

Голова була важкою, трохи паморочилася, але з дорогою він би впорався. Кірбі вже взявся за дверну ручку, коли відчув, що ломота в тілі стала нестерпною. Лише на хвилинку приліг на диван. Всього на мить, тільки щоб трохи прийти до тями… І прокинувся пізно ввечері від безперервного дверного дзвінка.

Перелякана Мелісса примчала до нього разом із малечею, і тепер, стоячи на порозі, здається, щиро хотіла обійняти й придушити Кірбі водночас. А він був таким сонним і розгубленим, що не міг второпати, що сказати.

Довелося розповідати їй про свій діагноз і лікування.

Взагалі-то, в центрі йому дали завдання розповідати близьким про те, що з ним відбувається, але він до останнього не хотів їх засмучувати. Особливо після того, як побачив реакцію своєї найближчої подруги.

Безперервна гра з його розумом неймовірно дратувала. Перші розмови з лікарем були наче зіткнення двох світів. Лише пізніше він зрозумів: виводила із себе сама думка, що хтось змусив його звернутися по допомогу. Кірбі було важливо дозріти до цього рішення самостійно.

Першою, кому він вирішив зізнатися у своїх проблемах, стала Леслі. Вона щойно повернулася з чергового фестивалю духовних практик і ще не встигла розібрати речі, коли Кірбі опинився в її вітальні. Він був схвильований і просив дати йому закінчити свою промову не перебиваючи, хоч би що вона почула. Потім стрибнув на диван, забувши, наскільки він твердий, і тут же пошкодував про це, потираючи забитий зад.

Ніякова посмішка зійшла з його обличчя, коли він дістав акуратно написану промову на білосніжному аркуші паперу. Прокашлявшись і напружено карбуючи кожне слово, Кірбі почав зачитувати те, у чому ніколи й нікому не хотів зізнаватися.

Помітивши сум'яття Леслі, він вирішив, що написав якусь маячню і що про таке треба говорити простіше. Мерщій зім'яв свою ж писанину і жбурнув її до сміттєвого кошика, несподівано для себе влучивши в ціль. На мить він навіть розсіяно посміхнувся, пишаючись раптовим триочковим. Але коли його погляд ковзнув стіною, обвішаною купою фотографій Леслі з мандрівок, між яких загубилися теплі вогники гірлянди, він знову повернувся до реальності й зустрівся з її очима. Здавалося, вони були готові просвердлити в Кірбі дірку. І його настрій різко скотився вниз.

Скуйовдивши волосся й похмуро дивлячись на дівчину, яку знав понад п'ять років і вважав своїм близьким другом, Кірбі спробував розповісти правду. Цього разу без усіляких вишуканих формулювань.

З кожним його словом її смаглява шкіра, здавалося, блідла все більше. Так, що своїм кольором зрештою не дуже відрізнялася від паперу з його промовою.

Леслі похитнулася, піднялася з підлоги, де купками валялися її речі — те, що вона збиралася викинути, випрати або розкласти по полицях. Вона мовчки вмостилася поруч із ним на диван. Потім рвучко обійняла його і… розридалася.

Розплакалася, як дитина. До істеричних схлипів і неможливості віддихатися.

Кірбі так розгубився, що ще довго намагався заспокоїти її, відпоюючи запашним чаєм, який вона сама привезла зі своєї подорожі. І прикладав до її чола прохолодний мокрий рушник.

Того вечора вона поставила йому стільки запитань, що він уже думав — ще трохи й збожеволіє. Але дивним чином ця розмова принесла йому відчуття полегшення. Йому раптом теж захотілося говорити з нею, питати, що в неї на душі. Дізнаватися про те, про що вони ніколи не говорили раніше.

Сутінки змінилися глибокою, оксамитовою темрявою, і в тьмяному світлі крихітних лампочок вони лежали на підлозі й базікали до самого світанку.

Тоді він чітко зрозумів, що Леслі — справжня. Жива, тепла і людяна. Що вона не ігровий персонаж, створений для того, щоб вимовляти заплановані сценарієм репліки.

Саме вона допомогла йому розвіяти той внутрішній спротив, який ніби відкидав його назад і не давав отримати користь від терапії. Лише після тієї розмови він зміг повернутися до лікування без відчуття примусу. Напевно, тому, що з нею він нарешті виговорився.

Виклав їй усе.

Про божевільного водія. Про міст, на якому збирався поквитатися з життям. Вперше розповів про батька. Виявилося, це досі боляче.

Леслі тоді зізналася, що за всі роки їхнього знайомства вона вперше відчула, що він був із нею чесним. Ніби маска, яку він носив стільки часу, нарешті, сповзла.

Коли він прийшов на прийом до терапевтки наступного разу, вона не без гордості відзначила, що в них є прогрес. Кірбі лише хмикнув, подумавши, що, ймовірно, йому варто платити Леслі за такі сесії. 

Кірбі змінили препарат.

Виявилося, що навіть різні етапи депресії можуть вимагати змін у прийомі таблеток. Із новими ліками він нарешті відчув різницю. Як же до біса дивно було не відчувати звичних складних емоцій.

Чесно кажучи, практично жодних емоцій.

Радість і смуток стали чимось несуттєвим, незначним. Кілька місяців Кірбі почувався як алкоголік, що вийшов із залежності: ніби його позбавили звичних орієнтирів, але він був чистим. І від того щасливим. 

Його лікарка сказала, що це дуже хороший результат і не всім так щастить. Що існує багато схем лікування, і часом препарат може зовсім перестати працювати. Що ж, йому пощастило. Кірбі був радий, що хоча б цього разу йому вдалося не підвести себе.

Думка, що можна жити без постійного страждання, здавалася дикою.

І що, його лікарка хоче сказати, що так живе більшість нормальних людей? Нереально. Якби не його власні зміни, він би нізащо в це не повірив. 

Він почав ходити на терапію. Якщо чесно, він очікував від цих походів чогось особливого: краплю містики, задушевних розмов про життя. Класичного: «В усьому винна ваша мати». Або, в крайньому разі, батько. Так чи інакше, все б зводилося до травми дитинства, яка зламала його раз і назавжди, і тепер ніхто не зможе йому допомогти.

Виявилося, що терапія до нудотного логічна. І це більш ніж влаштовувало Кірбі, який на початках боявся сльозливих сеансів як вогню. Місіс Гаррінгтон постійно відповідала на його нескінченні запитання й ставила вдвічі більше своїх. Пояснювала, як усе відбуватиметься і чому вона дає ті чи інші завдання. Чим це буде для нього корисним. Знаходила «непродуктивну», як вона це називала, поведінку з талантом справжнього детектива. А ще вона любила вивчати його думки та ставити під сумнів власні переконання. Скільки ж усього він там знайшов... 

Одного разу Кірбі натрапив на цікаву оману: десь у глибинах своєї свідомості він був упевнений, що більшість людей кепсько справляються з життям. Це ніби дозволяло йому спокійно варитися в котлі власних проблем, не намагаючись виринати звідти.

— Ми всі тут, мій друже, — з легкою хрипотою говорив йому внутрішній розчарований голос. І додавав: — На дні. — Видихаючи так, немов колись набрав повні легені диму в довгій затяжці.

У той же час Кірбі гадав, що десь у світі існує маленька частина «здорових і адекватних»‎. Так званих Суперлюдей. На його думку, всі ці здорові й адекватні просто не обтяжували себе зайвими роздумами. Не ображалися й не гнівалися, бо здалеку бачили чужу недосконалість і заздалегідь пробачали її з ангельським терпінням і чеснотою. Вони завжди розуміли себе і вирішували проблеми по-дорослому. Тобто не вагалися, ухвалювали рішення легко, бо були впевнені в собі й точно знали, чого хочуть.

Фантазія домальовувала їм ідеальне життя: турботливу сім’ю, що підтримувала і приймала кожен їхній намір, друзів, які завжди були поруч, і відсутність страхів, сумнівів чи внутрішніх конфліктів. У підсумку виходило, що ці титани сучасного світу таємно тримали земну кулю, як колись міфічні атланти, і, найімовірніше, існували лише в книжках фантастів та його власній уяві.

— Чи ви знайомі з кимось із таких людей особисто, Кірбі? — якось запитала місіс Гаррінгтон.

Він насупився, пригадав кількох знайомих, чиє життя здавалося йому майже ідеальним, і отримав у відповідь приязну усмішку — разом із завданням перевірити, чи справді все було так, як йому ввижалося.

Розмірковуючи про це вдома, Кірбі раптом побачив те, чого раніше не помічав: тонкі тріщини, що прорізали бездоганні на перший погляд лінії чужих доль.

Він згадав, як у Дейва, його колеги, зовсім дах поїхав, коли він раптово закохався. Він був такий розгублений. Кірбі здавалося, Дейв жартує — у такої людини просто не може бути труднощів. Особливо в подібних ситуаціях. Дейв круто виглядав, мав купу друзів, був мало не найкращим співробітником. Справжній супергерой.

Але виявилося, що в кожного, хто здається «супер», є свій «криптоніт», і кожен сплачує свою ціну за успіх.

Дейв боявся близькості, тому був самотнім. Він затуляв це відчуття дружніми посиденьками й випадковими подружками.

Кетрін, подруга Мелісси, його мачухи, заради дітей лишила науку, за якою сумувала щодня. Сама Мелісса, повернувшись на роботу, користувалася послугами няні, але постійно відчувала провину перед маленькою Ленні.

На тлі цих людей ще був Райан. Його приятель, хоч і був чудовим інженером, не намагався нікому нічого доводити, а тому не ставав супер успішним. Працював без гарячки, співав пісні в барі, знаходив час для Зої і, здавалося, почувався цілком щасливим.

Кожен із них, зрештою, або знаходив свій спосіб тримати комфортний для себе баланс, або сплачував ціну за «‎дискомфортний», і потім латав дірки у тканині життя.

Кірбі раптом згадав Леслі.

Її життя здавалося простим і щасливим. Звісно, він вважав її дещо... своєрідною. Класною, але ексцентричною. З нею завжди можна було поговорити про що завгодно, але вона жила на своїй хвилі.

— Вона трохи чудна, — якось подумав він під час сеансу, розв'язуючи черговий уявний вузол. — І, напевно, злегка дурнувата.

Ця думка прийшла, коли він згадав про її любов до всіляких духовних учень і дивних практик. Але слідом раптово виринув спогад, із чого взагалі почалося їхнє приятелювання. Вони тоді сперечалися над розв'язанням однієї навчальної задачі, обчислювали дані та відчайдушно сварилися. Наприкінці їхнього запеклого обговорення Леслі несподівано виявилася правою, і трохи шокований Кірбі сповнився повагою до її інтелекту. Загалом, вона часто виявлялася правою. Але чим далі вона поринала в духовні вчення, тим простіше було ігнорувати її минулі здобутки.

Дивно було збагнути зараз, що попри всі важкі браслети й дивні штуки на кшталт пір'я у волоссі, в Леслі жив критичний розум. Розум, що радше нагадував полон для її вільної, бунтівної душі.

Він пригадав, як не раз поблажливо оскаржував її погляди, критикував захоплення, жартував про магічні прогнози. А вона, як він тепер розумів, просто намагалася відволікати його. Переключити увагу та підтримати. І це відбувалося тоді, коли він щиро вважав її злегка божевільною.

Вона, мабуть, це помічала… Ну, швидше за все.

— Може, тому й тягала завжди з собою вино, щоб винести мою задушливість, — подумки посміхнувся він.

Його раптом охопило почуття провини.

Він був снобом.

Дивився на людей або зверхньо, або сліпо ідеалізував їх. Роками не помічав у них тієї ж боротьби, яку вів сам. Хоча, повертаючись думками до Леслі, він навіть зараз не міг знайти в ній жодних конфліктів. Здавалося, все в її житті поєднувалося досить гармонійно.

— Бачите, містере Калаган, — сказала якось місіс Гаррінгтон, — коли ми говоримо про ідеали, часто використовуємо слово «віра». Віра не підпорядковується логіці, лише переконанням. І варто вам було припустити іншу можливість, як у вашій конструкції з’явилася крихкість. Ідеальних людей не існує. Є лише здібності, яких ми набуваємо. Від яких відштовхуємося, коли віддаємо перевагу продуктивній або ж контрпродуктивній поведінці. Якщо взяти вашу подругу Леслі, як думаєте, яка поведінка була б для неї контрпродуктивною?

Кірбі розгубився, почуваючись школярем перед дошкою.

— Мм... Якби вона обрала стабільну офісну роботу, як це зробив я?

— Чому ви так вважаєте?

— Ну, — Кірбі знітився. — Здається, її набагато більше тягне до нових переживань і вражень, ніж мене.

— І ви вважаєте, вибір такого шляху дався їй легко?

— Це вже точно, — усміхнувся він. — Вона завжди була особливою в очах інших людей. Інакше виглядала, поводилася по-іншому. Її ніколи не приваблювали ті речі, які турбували такий офісний планктон, як я.

Він зробив паузу, а потім додав:

— Дивуюся, чому вона взагалі вирішила обрати інженерну освіту.

— Ви не питали?

— Вона якось згадувала, що має хист до точних наук. А поки не знала чого хоче, батько допоміг їй визначитися.

Жінка посміхнулася.

— Цікаве формулювання.

Вона на мить замислилася, а потім запитала:

— Ви знайомі з її родиною?

— О так. Її рідні — дуже привітні люди, — швидко відповів Кірбі, подумки прокручуючи, що в його словах зачепило місіс Гаррінгтон. — Леслі сама чудово розуміє, що погляди на життя в них різні, але вони люблять одне одного. — Кірбі на мить замовк, а потім додав: — Я був у них якось на літніх канікулах. Хороші, гостинні люди.

— Що ви можете ще розповісти про них?

— М-м… — Кірбі хмуриться. — Нічого особливого, звичайна сім'я. Батько — інженер у технічній компанії, мати викладає в школі. 

— Чи правильно я розумію, що Леслі досить сильно відрізняється від них?

Кірбі знов замислюється, втупившись у записи, які веде терапевтка. Зненацька він ляскає себе по лобі, пригадавши, як часто ставав свідком емоційних телефонних суперечок Леслі з її батьком. Що цікаво, всі ті розмови завжди завершувалися однаково: незмінно спокійним тоном, словами любові та глибоким диханням протягом десяти секунд. Тільки зараз він усвідомив сенс того дихання. А раніше йому здавалось, ніби загалом у них все добре. Та що там — ідеальні родинні взаємини. Його власний батько обмежувався прохолодним обміном новинами, і йому подобалося, як Леслі спілкувалася зі своїми рідними.

Йому подобалося. А ось щодо неї...

— Хочете сказати, її свобода та інакшість — також мають свою ціну?

— А ви можете бути проникливим, коли забажаєте, — посміхається місіс Гаррінгтон.

Варто віддати їй належне: місіс Гаррінгтон завжди трималася з гідністю й контролювала розмову, навіть коли Кірбі було складно витримати власні думки, а буря всередині розігрувалася не на жарт.

Щоправда, були й мінуси.

Наприклад, ці нескінченні домашні завдання, які він зненавидів усією душею. Часові шкали, контроль думок, відстеження реакцій, виявлення переконань. Кірбі думав, ще трохи — і його можна буде сегментувати на кластери та зберегти в таблиці. Але, як би він не пручався, це справді допомагало помічати зміни, що невпинно в ньому відбувалися. Іноді він перечитував записи й дивувався: невже це справді був я? Крім того, йому довелося ставити над собою низку експериментів: поводитися інакше, ніж раніше, думати по-іншому.

Може здатися, ніби все було аж надто легко. Але іноді сеанси були справді важкими, коли почуття геть раптово вихлюпувалися за край і було важко повернутися до звичного життя.

Так сталося і цього разу. 

Він вийшов з будівлі закладу на теплий берег озера, вкритий соковитою зеленою травою, і примостився на дерев'яній лаві. Легкий вітерець віддавав спекотним ароматом висаджених понад берегом квітів і озерної вологи, пускаючи брижі по дзеркальній поверхні води. Качки пустували одна з одною, пірнали по дрібну рибку і перебирали в повітрі яскравими помаранчевими лапками. Дерева шуміли соковитим листям, мірно заколисуючи його, а в тілі розливалася сонливість, яка ледачою млістю просочувалася до кожного м'яза. Так, що захотілося просто розтягнутися на цій лаві й задрімати.

— Не заваджу? — хрипко запитав чоловік у світлій сорочці й темних класичних штанях.

Кірбі мотнув головою, мимоволі посуваючись убік, хоча місця з лишком вистачало для них обох. Його новий сусід швиденько примостився поруч і закурив.

Кірбі скоса спостерігав за ним, сподіваючись, що це не один із божевільних пацієнтів центру.

— Куріння вбиває, — раптом сказав чоловік. — Але не так сильно, як стрес.

Він випустив дим через ніздрі й посміхнувся.

Кірбі ввічливо усміхнувся у відповідь, із думкою, що треба якнайшвидше вшиватися звідси.

— Ви ж не проживаєте в центрі? Інакше гуляли б у внутрішньому дворику.

— Ні, я тільки приїжджаю на сеанси.

— Тобто ви наш клієнт.

— І планую бути ним ще кілька разів.

Чоловік усміхнувся, випускаючи дим кільцями.

— Чудове місце для загублених або заблукалих душ, — мовив чоловік. — Тут кожен незмінно знаходить потрібний напрямок, хай і у своєму темпі. Люди рідко затримуються в нас надовго, тим паче засиджуються на цій лаві. Як думаєте, чому?

— Бо поспішають додому? — припустив Кірбі.

Чоловік усміхнувся, і його обличчя на мить зникло за димними розводами.

— Радію, що ви не з тих, хто відповідає в дусі: «Бо лавка й дерева коричневі, як мої штани». А то довелося б вас повертати назад у корпус. — Мабуть помітивши, що Кірбі не дуже зрозумів жарт, чоловік махнув рукою.

— Шизофренічна ознака, — пояснив він. А потім, кидаючи недопалок у смітник, додав: — Насправді все простіше. Люди не засиджуються, тому що більшість тутешніх мешканців — пацієнти стаціонару. А ті, хто приїздить — або родичі, або вже знайшли свої відповіді й хочуть скоріше поїхати додому, щоб довести собі: я не псих.

— І якої ж ви думки про мене? — питає Кірбі з усмішкою.

— Ви або втомилися і занурені в роздуми, — каже він і запалює наступну сигарету, — або отримали недостатньо відповідей, а запитань стало в рази більше. Ви з якої категорії?

— Припущу, що обох одразу, — усміхнувся Кірбі. — Напевно, з другої більшою мірою, — додає він. — Утім, я міг бути ще з тих, хто просто не хоче повертатися додому.

— Могли б. — Задумливо киває чоловік і робить довгу затяжку. — Але вашим першим припущенням було, що «люди поспішають додому». Отже, швидше за все, свій дім ви вважаєте місцем, куди варто повертатися.

Кірбі задумливо хмикнув.

— Моя вам порада... Яких, звісно, я не маю права давати, бо став лікарем. Однак зараз я не в халаті й поза кабінетом. Тож маю повне право. Якщо вам бракує відповідей тут, спробуйте розширити пошуки. Екзистенціальна терапія, позитивна терапія, психоаналіз — методів багато. Із чим ви прийшли?

— Депресія, спроба самогубства, — відповідає Кірбі, усе ще розмірковуючи, чи не вішає йому локшину на вуха якийсь черговий пацієнт, що назвався лікарем.

— Тоді психоаналіз не раджу. Іноді людині потрібно намацати нові сенси, коли старі полетіли в тартарари, розумієте?

Кірбі супроводжує його довгим і задумливим поглядом, перш ніж запитати:

— Можу я дізнатися ваше ім'я?

— Доктор Фостер, — відповідає чоловік, а потім, ніби згадавши, що без халата виглядає менш переконливо, додає: — Грегорі. — І простягає руку.

Кірбі потискає її та представляється сам.

— До речі, — чоловік сягнув рукою в кишеню, та дістав посвідчення.

— Та не треба було, — усміхається Кірбі, з відчуттям полегшення. — Мабуть, я скористаюся вашою порадою. У вас є знайомі фахівці, яких ви могли б мені рекомендувати?

Лікар гасить сигарету і хмуриться.

— О, в мене їх повно, але жоден не буде корисним, якщо ви оберете його тільки через мою вказівку.

— Чому?

— Ви ж не знаєте, яка я людина і за якими критеріями роблю вибір. Мій власний терапевт підходить мені, бо відповідає моїм потребам, але це зовсім не означає, що він допоміг би вам.

— Справа тільки в тому, з чим саме вони працюють? — уточнює Кірбі.

— Ні. Ні. Це складніше. І тут дехто з моїх колег можуть зі мною не погодитися.

— То поясніть, — кидає Кірбі, схрестивши руки на грудях.

Фостер усміхається.

— На мою думку, шукати свого психотерапевта — це такий самий незвичайний та індивідуальний шлях, як і пошук нових друзів. Вам ніколи не спадало на думку, чому ми зближуємося  із тими чи іншими людьми?

— Ну… Спільні інтереси, почуття гумору, схожі звички.

— Так. Говорячи простіше, ми знаходимо в кожному з них щось своє. 

Кірбі, подумавши, киває у відповідь.

— Людина, якій ми довіряємо свій стан, часто допомагає нам пережити те, що залишилося непрожитим. Зрости внутрішньо, домовитися з різними частинами себе, які потерпають від конфліктів. І все це крізь призму свого професійного і життєвого досвіду. Це якщо дуже коротко. Ви просто не зможете довго протриматися з терапевтом, спілкування з яким знецінюєте і відчуваєте марним.

— Знаєте, ваша місіс Гаррінгтон мені спочатку зовсім не сподобалася, — зізнається Кірбі. — Але тепер я можу сказати, що саме завдяки її допомозі задоволений своїм результатом.

— О, вона знає свою справу, — легка усмішка торкається втомленого обличчя лікаря. — Щоправда, якби вона абсолютно вам не підходила, ви б зрозуміли це, щойно увійшли до її кабінету.

Тоді Кірбі йому не повірив. Але пізніше, коли закінчив лікування в клініці й вирішив знайти психотерапевта ближче до дому, ці слова часто йому згадувалися. Після виписки, він відчував певного роду спустошення, яке хотілося заповнити сенсами, а їх ще треба було розшукати.

Приємним бонусом лікування стало те, що ефект препаратів зберігся навіть після їхнього скасування. Звісно, допомагали й нові навички: володіти собою, розслабляти тіло, прислухатися до своїх потреб. Запитай його раніше, що це означає, — він би лише знизав плечима: їсти, коли відчуваєш голод, і справляти нужду за потребою.

Виявилося, потреб у нього дещо більше. Він почав розрізняти що відчуває. Інколи так багато, що раніше це було схоже на онімілість, а зараз Кірбі міг розпізнати кожну емоцію і знав як її прожити. Він перестав бачити катастрофу там, де її немає, і додумувати за інших. Усе це здавалося колись фантастикою.

Кірбі ніби й не ставив більше питання «хто я такий?», але постійно отримував на нього нові відповіді. Цікаво, що коли починаєш пізнавати себе ближче, виявляється, що ти немов торт, рецепт якого давно загубили. Тому ніколи не скажеш, скільки точно в тобі коржів, із чого зроблений крем і чи не натрапиш ти раптово на горішок. Тобто, це ж досить болісно — виявити уламок шкарлупки. А в Кірбі, як виявилося, було повнісінько таких уламків.

Що він знайшов у цих сеансах, вправах і завданнях — так це клей і набір шліфувальних інструментів. Те, що дозволяло знову і знову збирати себе докупи. Витягувати зі шторму в моменти розбрату. Уживатися зі страхами і тривогами.

І ось через два з гаком роки від того дня, коли Мейсон вирвав його з лап темряви, куди він невпинно скочувався, він міг посміхнутися своєму минулому. Без гіркоти, без жалю. Насолоджуючись тією стійкістю, якої не було раніше. І зараз, скоса спостерігаючи, як Мейсон розливає гостям пунш і обмінюється з ними жартами, Кірбі розуміє: він нарешті готовий до їхньої розмови.