Пасажир мимоволі

— Прокинувся? — Грубуватий низький голос б’є по вухах крізь напівдрімоту. 

Колеса підскакують на купині, і голова Кірбі гупає об дверне скло, а тулово незграбно завалюється убік. Біль миттю протвережує: чужа машина, незнайомий водій. Долоні, міцно стягнуті товстою мотузкою, що повзе вниз, та поєднується зі зв’язаними ногами. Так, щоб він не зміг вирватися.

У дзеркалі заднього виду Крібі ловить глузливий погляд.

— Не забився? Ти вже вибач, дороги нині — лайно повне. — Говорить водій, пильно спостерігаючи за його реакцією. — Клич мене Мейсоном, синку. І повір, я знаю про довгі шляхи все на світі, —  додає, хрипло прочищаючи горло.

Думки вихоряться повільно й болісно. Тіло здається чужим, ватним, наче набитим тирсою. Кірбі витягається, намагаючись сісти рівніше, та мотузки лиш сильніше врізаються в зап’ястя, а м’язи зводить довгою судомою. Тільки б не застогнати.

— Як-от, знаєш, що відчуваєш, коли женеш сто двадцять по трасі? — Питання зависає в очах Мейсона. Він зовсім не помічає шляху, фокусуючись на юнакові позаду.

Кірбі нудить і він втискається в сидіння, відганяючи думку, з якою швидкістю їде це корито.

— Якщо дорога хороша, скажеш ти, — нічого: черговий хайвей. Але коли вона — застигле місиво бруду і каміння, немов порита віспою пика, і жорстке зчеплення дає відчути кожен міліметр шляху своєю дупою, тоді навіть срана двадцятка миль на годину відчуваються як усе твоє довбане життя. — Гарчить Мейсон, різко викручуючи кермо, щоб об’їхати купину.

Скроня вибухає різким болем, пульсуючи в такт серцебиттю. Йому б щось сказати… Запитати, що відбувається, але язик ледве ворушиться в роті, а з горла рветься лиш тихий жалюгідний хрип. Кірбі примружується, щоб краще розгледіти чоловіка: широкі плечі, напружена шия, погляд хижака — відчужений, несамовитий.

— Сто двадцять… — Видихає Мейсон, проводжаючи черговий дорожній знак. — Я тут посварився з Джо — своїм підлеглим. Уявляєш, притягнув до мого магазину книжку типу тих, що вчать як жити. Що за ідіот, — реготнув водій. 

Його погляд у відображенні дзеркала здається Кірбі очманілим.

— Розказував мені як жити. В моєму власному магазині. Уявляєш? — Обурено вбиває слова, ніби пастор, що викрив повію у святотатстві.

Сяйво дорожнього ліхтаря раптом вихоплює слину, що вилітає з роззявленого рота, та лишається на панелі приладів. Бридко.

— Тикав мені в обличчя тим папірцем, і патякав: «Я зрозумів про життя все! Тепер я роблю тільки те, що хочу!» — А потім, уявляєш, цмакнув і встав на касу. — Мейсон іронічно хмикнув, витерши рот великим і вказівним пальцями. — І це «білий комірець» Джо з інженерною освітою, що знайшов життєве покликання в магазині матраців. Та в нього думка змінюється від вранішнього шоу до мудрого вислову з інтернету!

Чужі слова долітають уривками, змішуючись із шумом крові у вухах. Джо? Який ще до дідька Джо? Тобто, Кірбі викрали, він зв'язаний, його щойно вирубили шокером, а цей псих розповідає про колегу? Реальність здається Кірбі крихкою, готовою будь-якої миті розсипатися.

— Гадав, він Біблію купив. Такий собі «отче» Джо. Думав, може він такий сміливий бо Господь узяв та й відпустив йому всі гріхи разом, та де там. — Каже і кидає кермо, щоб зобразити жест «великого мислителя», а Кірбі холоне від жаху, відчуваючи, як його долоні вкриваються липким потом.

Цей тип їх уб’є.

— «Ти — це те, що ти їси», — перекривлює Мейсон, і розвертається до Кірбі. Так, ніби зовсім забув про кермо і машину, що мчить у нічній темряві. — Дурня! — гаркає і, нарешті, відвертається.

Дрібний озноб пробігає хребтом, змушуючи зуби цокотіти. Знепритомніти б знов, але для цього потрібно трохи більше везіння.

— І це притягнув «пивне черево» Джо, «стейк на вечерю» Джо, «картопля фрі» Джо. А тепер скажи мені, хто він після цього? Ти — це те, що ти їси… — Коли тобі п’ятдесят, хлопче, ти, чорт забирай, їси те, що не вб’є тебе одразу. А Джо думає, що контролює своє життя, жуючи селеру. Укладає контракт з печінкою! Ха!

Кірбі мовчки киває, благаючи подумки, щоб цей навіжений дивився вперед. Шлунок знову почало скручувати. Згадка про їжу змішалася з різким запахом старого салону. Він заплющує очі, намагаючись вгамувати карусель у голові.

Його везуть невідомо куди, зв’язаного як худобу, а цей тип читає лекцію про дієту.

— Ти давно їв, хлопче? — раптово питає водій.

Не замислюючись, Кірбі мотає головою, так, немов чужий погляд точно спостерігає за ним через дзеркало заднього виду.

—  Язика проковтнув? — гарчить Мейсон.

Кірбі кашляє і видавлює слабке:

— Не пам'ятаю, — і замовкає, почуваючись безвольною лялькою, яку зламали та кинули на заднє сидіння.

— Як тебе звати? 

— Кірбі. — Відповідає, здригаючись від покори у власному голосі. Огидної. Такої, ніби його боротьба вже закінчена.

— Ти що, ірландець?

— Батько ірландець, — відповідає, і на мить здається, ніби його дід тицяє пальцем до лоба, запитуючи: «Нащо, чорт забирай, ти з ним розмовляєш?».

— А мати? — Мейсон примружується, уважно спостерігаючи за юнаком.

— Не знаю.

— Як це, в біса, не знаєш?! Про батька знаєш, а про матір ні?

— Не встиг запитати! — раптово викрикує, дивуючись своїй зухвалості. — Вона щезла до того, як я здогадався причепитися до неї з такими питаннями.

— Та чорт тебе забирай, — гирчить Мейсон, з силою б’ючи по керму. Гудок клаксону розриває нічну тишу, лякаючи якогось звіра на узбіччі.

Машина тоне в напруженому мовчанні. Мчить крізь морок, а Кірбі заворожено стежить за тим, як пульсує товста вена на скроні водія. Ніби наближує кінець для них обох.

Дзеркало заднього виду дає обмежений огляд. Водій невловимо нагадує йому власного діда: високий, білошкірий здоровань старої школи, але на тому все. Великі риси його обличчя стягнуті м'язами, немов металевими скріпками, а світлі очі спустошено втупилися на дорогу. Моторошно.

Дід був іншим… Гарним, харизматичним. З добрими уважними очима, красивою усмішкою. Ці спогади ніби дозволили Кірбі втекти. Кудись далеко, за обрій дитячих спогадів. Малопомітне мерехтіння краєвиду за вікном заворожує, і він не відразу розуміє, що почув якийсь звук.

— Га? 

— Вибач. — Буркає Мейсон, додаючи газу, і машина рве вперед, ніби хоче злетіти.

— Куди ви мене везете? — наважується запитати Кірбі, вимушено повторюючи питання захриплим голосом, щоб його, врешті, розчули.

— Додому, — кидає Мейсон. Наче це хоч щось, в біса, пояснює…