Звук ляпаса

На самоті кухні слова матері лунають гучним ляпасом. Вони відгукуються від бежевої плитки, струнких рядів кухонних шаф у стилі американської класики та металевого блиску кавоварки. Ті слова адресовані не йому, але це ролі не грає. Згодом він не згадає, що саме вона казала, але відчуття розгубленості й страху, що схопило гострими пазурами так міцно й моторошно, переслідуватиме його ще довго.

Поки її кроки стихають в іншій кімнаті, газовий пальник тихо лиже тефлонові боки сковорідки. Аромат яєчні з беконом оживлює в уяві стару світлину: вони щасливі, щойно переїхали. На тому фото гучні голоси батьків за стіною — лише буденна сварка, не варта уваги.

Загалом вони любили вправлятися в дотепності. Матері доводилося попітніти, відбиваючи татові нападки: «Що ми протиставимо новим вірусам?», «Нащо Бог створив акулу-гобліна, якщо він такий добрий?», або — коронне — «Чи існує свобода волі?». Останнє ставало надзвичайно важливим, коли батькові треба було відвозити Кірбі до дідуся. Лише зрідка, коли в мами не було настрою для суперечок, вона дивилася на тата з похмурою рішучістю і її суворим: — Ми відкладемо це питання до завтра. Батько лише стискав губи й кидав колючий погляд, але Кірбі бачив затаєну посмішку в дрібних зморшках навколо його очей.

Парадокс у тому, що наступного дня батько геть забував про що йшлося, і життя тривало.

Кірбі не надавав їхнім суперечкам особливого значення, хоча іноді, все ж, засмучувався і починав захищати матір. Йому здавалося, батько перегинає, надаючи дрібницям ваги всесвітньої катастрофи. Та мати його не звинувачувала.

— Твій тато любить філософствувати так само сильно, як і нас із тобою, малеча, — казала вона після чергової баталії, лагідно куйовдячи синове волосся. — Але іноді він такий схильний до патетики, — додавала, мабуть, міркуючи, що Кірбі знає це слово, — що я беру на себе місію шляхетного пастора й повертаю Боже ягня на землю обітовану.

Він вважав маму найдобрішою у світі. Можливо, навіть розумнішою за батька — хай там що тато собі думав. Він не раз питався, чи їм справді цікаво сперечатися? Чи цей запеклий азарт і емоційні розмови були їхнім способом підтримувати ту виняткову близькість? В майбутньому він їм навіть трохи заздрив, бо не зустрічав жодної дівчини, з якою хотілося б обговорювати ці «надзвичайно важливі» теми.

Він звик сприймати ті суперечки як ритм танцю, що живить і надихає їх сімейне життя. Але того дня музика обірвалася.

Інколи прокидаєшся й розумієш, що захворів. Або що в тебе сіпається око. Або дізнаєшся новини, які роблять «сьогодні» інакшим — раз і назавжди. Тоді це «сьогодні» стає межою між нормальністю та сюрреалізмом буття.

Отож сьогодні сварка за стіною більше не нагадує витончену гру, а те, що колись було особливим зв’язком — раптом змушує задихатися, наче тугий зашморг.

Слова, що долітають з вітальні, стискають Кірбі кишки, і пускають серцебиття в танок — до того йому стає моторошно.

Він досмажує яєчню, пильнуючи, щоб краї не підгоріли. Ковтає слину, а голоси у вітальні, ніби, стають тривожнішими.

Мати каже, що батько не має уявлення про її почуття, а той лиш розгублено питає: «Чого ж ти тоді хочеш?».

Крібі теж не розуміє. Чого їй хотіти? У неї є книжки і телевізор, поїздки до торговельного центру, дім її мрій. Що в цьому рівнянні може не працювати?

Він перевертає бекон. Запах смаженого м'яса на мить затьмарює тривогу, і стає чутно довге бурчання голодного шлунку.

Чайник свистить, а Кірбі ввижається плач. Але він не може кинути яєчню, щоб подивитися, що відбувається там, за стіною. Він слухняно перевертає бекон на інший бік, підсмажуючи його до гарної золотистої скоринки, поки від суміші ароматів і власного страху у нього, здається, починає паморочитися в голові.

— Я не можу так, — голос матері нудотно жалісний.

Тиша стає занадто довгою, а потім ляпас.

Різкий звук, що розколює його маленький світ навпіл.

Він пам’ятає, мама заплакала, і його рука, немов ошпарена, смикнулася від звуку, якого він ніколи до цього не чув. Пальці стали ватними, а передпліччя перетворилися на м’які ганчірки.

Сковорідка полетіла вниз. Яйця з ідеальними помаранчевими жовтками ковзнули на підлогу, слідом за беконом і густою жирною юшкою.

Обличчя скривилося, наче від зубного болю. Тривога різанула ножем і болюче усвідомлення промайнуло десь на межі розуміння: як раніше вже не буде.

А потім час помчав навскач. Гучний тупіт на сходах, і батькові нескінченні «вибач», голоси що злилися в суцільну какофонію, метушня...

Мама. Що він пам’ятав про неї?

Теплі руки, що пахнуть квітковим кремом. Обійми, легкі та міцні, як павутиння. Вони приховували від усього світу, особливо коли хотілося розплакатися й сховатись на її грудях. А ще вона була прекрасною та мудрою, немов казкова ельфійка. Найкрасивішою.

Він досі пам'ятає крижаний озноб, коли вона впала перед ним на коліна, й схлипувала, шепочучи слова вибачень. Казала, що любить його, що він ні в чому не винен. Що вона приїжджатиме. Що просто «більше так не може».

— Як, мамо? — хотів запитати хлопчик, але слова немов застрягли в його горлянці. Лише губи тремтіли і хотілося розплакатися разом із нею.

Це кляте питання переслідувало все його життя.

— Як, мамо? — лунало мовчазно у стиснутих до болю кулаках. В спробі запустити кисень у скручені груди на чотири рахунки.

— Як? — пульсувало у паузах нескінченних спроб довести собі, що в її від’їзді не було його провини.

— Як? — лунало спустошеним видихом крізь напівстиснуті губи. Так, щоб не кинутися на батька зі звинуваченнями за той клятий ляпас.

— Хіба важливо — як? — міркував він тепер. Коли пульс поступово вирівнювався. Він був дитиною, а вона просто пішла. Кинула все. Його. Батька. Їхнє життя. Білий паркан, про який сама ж мріяла. Що вона за мати взагалі… 

Добре, що він так і не сказав нічого батькові, бо той просто скам'янів, коли її не стало поруч. Ніби від нього лишилася якась оболонка людини, не більше ніж вицвілий зошит у старій шкіряній палітурці. 

Здавалося, ніби її тонка фігурка в окулярах і з коричневою валізою спакувала з собою всю радість, і метеликом випурхнула за двері, а вже за мить — спіймала сусідську машину й розчинилася в часі.

Так почалося їхнє виснажливе «після».

Складно було лише спочатку. Доїдати приготований нею пастуший пиріг, знаючи, що наступного не буде. Поки він розігрівав його, мимоволі згадувалося, як на маленькій, затишній кухні розливався її дзвінкий спів. Як руки насипали пірамідку з борошна і ставили йому на ніс крихітну білу плямку, а він кривився й підспівував:

— Я сказав: «Ей хлопче, смутку немає й сліду!»

А вона підхоплювала:

— «Можеш залишитися, і я впевнена, ти знайдеш багато способів по-ве-се-ли-ти-ся!»

Яєчна шкаралупа летіла в усі боки. Медові жовтки пірнали в борошно, лопалися, і розтікалися в’язкою масою, яка потім ставала теплим тістом. А потім вони реготали, чистячи цибулю, і прикидалися скорботними старими. Вона жалілася на ворон, що крадуть печиво, а він вдавав, що в нього маразм, і творив дурниці, щоб її розсмішити.

Чому спогади можуть зігрівати і водночас завдавати такого болю… Він тоді зрозумів: можна спекти безліч пирогів, але жоден не повторить той самий смак, бо більше не буде жодного зв’язку з тим печеним тістом із начинкою.

Боляче було ховати її улюблених порцелянових балерин в картонну коробку. Ще болючіше потім спостерігати, як місіс Блюм зі своїми рудими кучерями, натягнутими на яскраво-рожеві бігуді, наче то мідний дріт, за безцінь забирає їх додому. 

Нюхати її парфуми, сховавши флакон глибоко у свої речі. І уявляти, як вона от-от увійде до кімнати і обійме.

А ще чекати. З тугою. Нескінченно довго.

Він відчував: вона не повернеться. Ті прощання були фальшивими. Він, певне, здавався їй огидним, інакше б вона не пішла. У такі миті сором і провина забарвлювали бліді щоки яскравим рум'янцем. Тоді Кірбі стрибав на велосипед і гнав геть якомога далі. Крутив кляті педалі з такою люттю, поки м'язи не починали горіти.

Звісно, пішли чутки. Для невеликого містечка таке — подія, про яку шепочуть потайки в черзі супермаркету, згадують, мимохідь, на сусідському барбекю. Обмінюються натяками під час стрижки газону і відкрито обскубують за келихом вина у книжковому клубі.

Невдовзі Кірбі почали зачіпати в школі. Особливо один хлопчисько — Оллі П’ю.

— А я знаю, куди поділася твоя матуся, — гукнув раз Оллі, поправляючи світле волосся. — Бачив, як вона поїхала з містером Вілкінсом. Покинула тебе, як непотрібного цуцика, — голосно каже він, щоб привернути більше уваги. І натовп поволі збирається навколо них у кільце.

— Мені байдуже на твої вигадки, — холодно відповідає Кірбі, хоча серце калатає так сильно, що, здається, від гулу крові у вухах, він майже не чує себе.

— Вілкінс повернувся до дружини за три дні. Скиглив і просив пробачення. А твоя матуся… вона навіть на таке не здатна. Втекла.

— Вілкінс був у відрядженні, бовдуре! — гарчить Кірбі.

— Погодься… — Оллі робить театральну паузу, хитро зиркаючи на хлопців навколо. — Твоя люба матінка просто ш-л-ь-о...

І реальність гасне на мить. А потім — удар.

Кулак Кірбі врізається в худорляву вилицю Оллі, а та спалахує багряно-червоним. Кірбі лупить без розбору, під дих, по ребрах. Збиває кісточки, вибиваючи з Оллі ридання. Коли його нарешті відтягають, Оллі лежить не ворушачись,  стиснувши закривавлений ніс.

Дорослі оточують його з усіх боків так, ніби він скоїв злочин, і все навколо зливається в шум та суєту. Кабінет директора. Новину, що Оллі ніщо не загрожує. Темряву в очах від усвідомлення: він міг його покалічити, або ще гірше — вбити.

Він заніміло дивиться на свої розбиті кісточки, почервонілу шкіру. То це і є знаряддя злочину?

Його гнів був страшним… і до чого він міг дійти в тому стані… Невже справді вбити? Оллі… Оллі П’ю! Та як би він жив, випадково викравши життя? Тим паче не хижака, не ворога, а дурного клятого Оллі, який роззявив смердючу пащеку через власну дурість. Яке ж полегшення відчувалося в грудях, через те, що цьому слимакові ніщо не загрожувало!

За радістю прийшло каяття, бо він не мав права на ту бійку. Кірбі займався спортом, хай він і був легкоатлетом, а не кремезним регбістом, але тіло мав міцне, і вправлявся з ним набагато краще за Оллі.

Колись, дід сказав йому, що мучити себе за скоєне марно. Він тоді викрав смачну цукерку з особливої скриньки з шоколадними солодощами, та прийшов повинитися.

 — Тобто ти спочатку з’їв мою конфету, а потім хочеш, щоб я вдавав ніби нічого не сталось, бо тобі з тим жити неприємно?

Малий ствердно мугикнув.

— Е-е-е ні. Тут треба проаналізувати помилки і діяти далі інакше. Ти ж міг запитати?

— Міг, — почервонів Кірбі.

— А чого не запитав? Думаєш, я б не дозволив?

— Та, начебто й ні… — раптом замислюється онук. — Навіть і не знаю нащо я те зробив, — дивується він.

— Скоєного не вернеш, і солодощі — то дрібниці. Але твій вигляд високої занепокоєності не поверне мені ані улюбленого трюфеля, ані довіри. Краще зрозумій та визнай, де був не правий, а ще — як варто діяти наступного разу. І питай, як чогось хочеш, Кірбі. Вчися цій навичці, бо навіть не всі дорослі те вміють.

Що ж… Він не зміг стримати емоцій. Оллі — незграбний бовдур, якому пощастило з велетенським, на його вік, зростом. Якщо б він перший спробував вдарити Кірбі, то лише б упав. Тільки й вміє, що плескати язиком. Тому Кірбі вирішив: він мусить виховати в собі контроль та сталеву стійкість. Знищити емоції, як непотріб. Інакше вони його зруйнують. Так би мовити, або ти, або тебе.

Певне, мати й пішла через те, що він був «не таким», але не помічав того. Тепер він виправиться.

Батько того дня навіть не спитав, за що була бійка. Просто мовчав, холодно засуджуючи. Прикро, але Кірбі майже розумів чому, і не став виправдовуватися. Він вчинив неприйнятно, просто хотілось, щоб його вислухали, спробували зрозуміти. Тільки діду він і зміг довіритися по-справжньому.

— Те, що ти зробив, малий, — сказав старий, поплескавши його по маківці, — було найгіршим способом вирішити питання. Але найкращим — щоб відстояти гідність. Твоя мати була порядною людиною, і ти молодець, що не дав її образити.

Ці слова ще довго блукали в лабіринті думок про матір. В них була повага, але він не наважувався дізнатися звідки.

Кірбі думав, після того стане вигнанцем у школі, але сталося навпаки. Він, дивним чином, здобув визнання, ніби пройшов ритуал посвяти, здолавши чудовисько. Зовсім як у його улюблених міфах, які він читав у дитинстві. Його навіть покликали грати в бейсбол, а Керрі Оуен подарувала валентинку. Дивина…

Він погодився грати, бо тікав від самотності. Але та сиділа глибоко всередині, навіть коли він був серед людей.

В останні роки, згадуючи маму, йому згадувалися дивні риси, яких він не помічав малим. Деталі, не сумісні з ідеальним образом Керол Бреді. Певне, у дитинстві він багато чого не міг збагнути — просто відчував нутром викривлення. Мить, коли щось стає неправильним.

Можливо, то була лише дитяча фантазія, але іноді мати ставала крихкою — мов її улюблені порцелянові статуетки. Надламувалася. Відгороджувалася від світу тонкою харчовою плівкою, що не давала їй розкришитися та зникнути між дерев'яними мостинами.

Це траплялося раптово. Ось вона є — а наступної миті її вже не дістати. Ніби вдома вимикали сонце. Ставало холодно й незатишно. Тоді Кірбі тікав до друзів, вдавав, що все гаразд, а коли повертався, — все знову було добре. Вона зустрічала його обіймами, але її щока була, чогось, вологою. Тоді пекучий жаль дряпав його зсередини, і він стискав її щосили. Боявся, що вона випурхне пташкою у віконце, і їх щасливий час скоро добіжить кінця. Завжди було те відчуття, наче вона з ними лише тимчасово.

Скільки всього пішло разом із нею.

Дім став зотлілим скелетом без душі. Можна було лякати їм дітлахів на Геловін, бо навіть не довелося б натягати павутиння, або розставляти гарбузи з палаючими свічками в спорожнілих просвітах очниць. Він навіював жах первісним виглядом. Сліпучою білизною дощок-кісточок. Світлими фіранками, що обтягували застиглі очі-вікна. То був привид ідеального та застарілого життя з листівки п'ятдесятих років.

Через рік вони з батьком переїхали в невелику квартиру недалеко від центру іншого містечка. Усе, ніби, налагодилося, але нове місце він ніколи не називав домом. Дім залишився там — на березі дитячих спогадів, де трава соковита й зелена, яскраві квіти тягнуться біля мощеної каменем доріжки, а мама співає про те, що «смутку немає й сліду».

 

***

 

— Додому, — каже Мейсон.

Кірбі завмирає. Зсередини його вкриває тонким морозним павутинням. Навіть якщо «додому» — це в гнилу халупу з тесаками на стінах, він не проти.

Він чує, як сопе клятий водій, свердлячи його поглядом, і в тому йому вбачається якийсь осуд. Немов Кірбі йому неабияк напаскудив.

— Що не так? — маска стриманості дає тріщину.

— У тебе взагалі є дім? — питає водій.

— Був, — відказує Кірбі, не відриваючи погляду від шкіряної оббивки переднього сидіння.