Три набої

— Знаєш, усі ті, хто розповідають тобі про царство боже, — брешуть. Кінець є кінцем, і там на тебе нічого не чекає, окрім вічної темряви. 

— Ще вчора я на це сподівався, — відповідає Кірбі, вдивляючись у молочний серпанок залитого туманом ранку.

У відповідь Мейсон невдоволено роздуває ніздрі.

— Усе, за що ти можеш боротися, знаходиться тут. А якщо йдеш у хрестовий похід із пачкою обіцянок про Єлисейські поля і манну небесну — вважай, що тебе просто надурили. Хочу, щоб ти це розумів.

Кірбі лише мовчки хитає головою, розмірковуючи про своє. Його світ немов поділило навпіл. Десь там, у минулому, його вже поглинула темна водна гладь, розмазуючи згасаючий пульс червоною від крові водою під бурхливими кучерявими хвилями. 

Він зі свистом випускає повітря з легень, роблячи байдужий видих, а потім наповнює їх прохолодою передранкового туману, нервово закушуючи губу.

Жаль, почуття. Звідки все це взялося?

Його шлях не закінчено.

Він мав знайти матір, найняти приватного детектива. Мав допомогти сестрі пережити смерть батька, замість того щоб страждати на самоті. Адже це і її батько теж. Допомагати Меліссі триматися. Він заборгував не комусь, а лише собі. І все це стало для нього таким очевидним не тому, що несподівано прокинулася совість — просто він раптом зрозумів, як сильно його потребували насправді, яким цінним він був для своєї родини.

«Були й плюси», — думає Кірбі, гірко хмикаючи. — Адже він повернув Ембер гроші за садовий трактор. Хоч тут не облажався. І так само раптово подумалося, що йому більше не стати шафером на весіллі в Райана і Зоуї, в яку він був закоханий ціле життя тому, ще у школі. Не побачити, як Ленні йде на випускний.

Ну чому він такий придурок і розуміє найважливіше в самісіньку останню мить?

— Бачиш цю рушницю, так? Синку, краще кивни мені, інакше доведеться пояснювати кілька разів, а я паршивий оповідач, знаєш.

І Кірбі киває, адже він і справді бачить рушницю, що понуро втупилася дулом у порослий кущами ґрунт. У голову лізуть думки, що чагарники навколо кишать павуками, і коли він загине, вони замотають його у своє павутиння, немов мумію.

Його кат схвально хмикає і продовжує тягнути своє:

— Не люблю я довго розмірковувати перед такими шмаркачами, як ти. Знаю, що нічка в тебе видалася не надто вдалою, та й мені з тобою не те щоб пощастило. Тож якщо покінчимо з цим швидко, зробимо послугу всій моїй родині, адже вони подбали про тебе, як і було обіцяно.

Кірбі думає, що не повинен ось так гинути.

— Дружина приготувала печеню. А, Кірбі, варто заради такого напружитися? — запитує його Мейсон, і дістає набій.

Погляд пливе від хвилювання, але блискучий металевий циліндр він розрізняє добре. Навіть занадто.

— Яким був твій батько? — ставить чергове питання Мейсон, заганяючи набій у патронник.

І яке йому до цього діло?

— Добрим, — відповідає Кірбі. Його щелепу зводить від напруги. Він упирається поглядом у вологу грудкувату землю, намагаючись опанувати себе. Хотів би він розуміти, від чого тремтить більше: від страху чи холоду. 

— Дарував тобі подарунки на Різдво, га, Кірбі? 

Той мовчки киває.

— Пам'ятаєш, як це було? Розкажи мені. 

— Він завжди ходив зі мною купувати різдвяні прикраси для подвір’я, — хрипло відповідає Кірбі. Так, ніби хворий на бронхіт. — Вибирав найкрасивіші, — каже він і притискає зв'язані руки до губ, намагаючись зігріти їх своїм диханням. 

— І що, Кірбі, що він бажав тобі на Різдво? 

— Різне, — видихає він, і йому здається, що груди зводить болючим спазмом. Він пам'ятає паровозика, якого вони збирали разом, коли він був дитиною, і тато зробив отвори, щоб посадити туди його солдатиків. Пам'ятає шкарпетки, наповнені солодощами, і молоко з печивом, яке пекла мама. Вони залишали його для Санти.

Коли мама пішла, батько почав пекти печиво сам. Спочатку воно було несмачним, навіть гірким, але через кілька років стало більш-менш стерпним. Від цих спогадів, очі проти волі втрачають фокус, раптом стаючи вологими.

— Я люблю прощальні історії, Кірбі. Вони найщиріші, — каже Мейсон, різко втягуючи носом повітря. — Розкажи мені про батька. Що він для тебе значив?

Кірбі осікається, дивлячись на Мейсона як на божевільного.

— Відчепіться від мене, — випльовує він, і сльози котяться по його щоках. — Я, в біса, не хочу про це говорити, це якась хвора маячня.

— Та ну, не вередуй, — підбиває його Мейсон. — Невже тобі зовсім нічого розповісти? Може, татко водив тебе в зоопарк і показував жирафиків, тому ти так сильно любив його? Або навпаки. Він був покидьком, повним мудаком. Ламав твої іграшки і бив тебе.

— Стуліть свою смердючу пельку, ви не маєте права плести про таке! — виходить із себе Кірбі, але його зупиняє дуло рушниці, націлене просто в обличчя.

— Тихіше. Я ж не жартував. Люблю історії, розповідай. Може, я зрозумію, що його смерть стала для тебе втратою сенсу життя, і відпущу тебе.

Це брехня, він упевнений. Маячня безглуздого садиста, щоб помучити його. Але він розповість, чому ні. Бо якщо це останній шанс виплеснути все, чому б не скористатися…

— Він приховував від мене, куди поділася мама. Рідко хвалив, багато критикував. Здавалося, ненавидів діда, але потім... Неважливо, я помилявся. Для мене він намагався бути кращою версією себе, тепер я це розумію. Відтак, втрата сенсу — це найменше, що я відчуваю після його смерті. Іноді я заплющую очі й уявляю його поруч із собою. Хочеться, щоб він був таким само нестерпним і занудним, як колись. Вставляв свої недоречні поради, читав моралі, обіймав Ленні і дарував їй подарунки. Адже ми, чорт... Навіть подарунки їй обирали однакові, — важко видихає він. — Нехай би залишався собою. Справжнім. Живим. — Його рот кривиться, куточок губ раптом здригається так, що обличчя спотворюється у хворобливій гримасі. — Знаю, що цього не буде, що сни, в яких він живий — ілюзія. Хоча свого часу я днями безперервно валявся в ліжку, сподіваючись, що одного разу він хоча б насниться мені. А він, ніби навмисно, не приходив. А потім, коли з'являвся — ми сварилися. Чорт забирай, сварилися, уві сні! І я прокидався злим, втомленим, безсилим.

Кірбі хмуриться, ковзаючи невидющим поглядом по кромці чагарників.

— Я піддавався цьому стану, коли мав би боротися за себе. Натомість я боровся за те, щоб він знову повертався в моє життя. — Він заплющує повіки, і сльози вільно ллються по його щоках. — Одного разу я прокинувся і зрозумів, що не просто не хочу ворушитися — я не можу. І тоді я бився із собою за те, щоб просто підвестися з ліжка і почистити зуби. І так, допомоги я не просив. Чорт знає чому. Не знав, що так можна, — знизує плечима Кірбі. — А зараз думаю, що ще й боявся: оточуючі вирішать, що я з’їхав з глузду.

Якби Кірбі витер сльози і підняв голову, він би помітив ту тріщину, що розповзлася по масці байдужості, вміло насунутій Мейсоном на обличчя. Біда в тому, що цій масці було кілька довгих років, і за мить розгубленість, яка майнула в душі ката, зникає так, ніби її й не було.

— Відпустіть мене, — з поспіхом видавлює Кірбі.

Його тюремник завмирає, міцніше стискаючи рушницю.

— Нащо тобі це?

— Я повинен знайти маму, допомогти сестрі.

— Але ж ти шукав, — хмикає Мейсон.

— Але я... неправильно шукав. Будь ласка. Відпустіть, — благає Кірбі. Я не хочу, я передумав.

— Передумав? — гуркоче голос його мучителя. — І надовго ти передумав? Ну знайдеш ти матір, а виявиться, що вона кинула тебе заради коханця — ну як, стало легше? Або що її вбив і прикопав твій татусь, усе життя приховуючи свій злочин.

У шоці Кірбі застигає, не сміючи заперечити.

— І що далі, Кірбі? Знову підеш на свій міст? Знову почнеш скиглити про те, що життя не для тебе? Говорячи між нами, я твого батька знав, — зронив він, витягуючи пачку сигарет із кишені.

— Цього не може бути, нісенітниця, — невіряче бурмоче Кірбі. — Навіщо ви брешете, навіщо говорити таке?

— Тому що твій батько передав тобі дещо перед смертю. Не дивуйся, що я знаю, — каже Мейсон.

На секунду в погляді Кірбі пробігає гіркота.

— Знаєш, як ми познайомилися? Я розповім. Ми стояли на заправці на трасі, пили каву. Я курив. Заговорили про те, про-се. Він сказав, що їде додому, святкувати День подяки.

Очі хлопчини розширюються, і він витріщається на Мейсона так, ніби той якийсь привид.

— Він був на своїй машинці, — каже Мейсон, оцінююче роздивляючись Кірбі, а потім примружується. — Комфортний седан, сріблястий — нічого примітного. Ми перекинулися кількома словами, і він поїхав далі. Я от усе думав: не буває таких збігів. А потім згадав ту аварію. Ну й розкидало по трасі його тачку. Я тобі справді співчуваю.

— Щ-що?

— Він був приємним у спілкуванні. Пам'ятаю як зараз. Сказав тоді, що його сім'я — казка, про яку він не міг і мріяти. Як сильно любить свою прекрасну дружину і яка кумедна його донька. От тільки син...

— Що син? — ошелешено запитує Кірбі.

— Ти його засмучував. Навіть занадто. Думаю, він би хотів, щоб ти здох.

На мить Мейсону здається, що Кірбі зараз впаде — таким блідим він стає, але ноги все ж продовжують тримати його на землі. 

— А тепер, коли він помер, ти й сам маєш через нього відправитися на той світ. Адже він неодмінно хотів би, щоб ти потонув у тій затоці, хлопче. Вибач, що порушив твої плани, але ми більше не засмучуватимемо покійного татуся.

Кірбі, немов викинута на берег рибина, хапає ротом повітря, але його не вистачає, щоб заповнити легені.

— І знаєш, — тягне Мейсон, обертаючи в пальцях запалену сигарету, — як батько я його розумію. Якби він хоч словом обмовився, я б пообіцяв, що допоможу йому. Що доб'ю тебе, якщо ти не зможеш… ну, ти розумієш, там, на мосту. 

— Що? — знову запитує Кірбі, з жахом дивлячись на Мейсона із зарядженою рушницею.

— Так. Він, звісно, прямо мене не просив, але я добросердий. Можу тільки сказати: якщо віриш у якийсь потойбічний світ, нехай тобі гріє душу, що скоро ви з татком зустрінетеся. А в мене тут три набої, хлопче. Повторювати я не стану, тому слухай уважно. Перший вистрілить праворуч від тебе, коли будеш он біля тих кущів. Другий — ліворуч, коли порівняєшся з валуном. А третій… — Мейсон робить довгу паузу, щоб Кірбі зміг вкласти у голові цю страшну мозаїку. — Третій — у голову, синку. Утім, тебе це вже не турбуватиме.

Кірбі задкує, невіряче втупившись в обличчя ката. 

— Відпустіть мене, — знову повторює він, і з його теплим подихом виривається хмара пари.

Мейсон дивиться на нього мовчки, довго розглядаючи зблідле обличчя з тремтячими губами.

— А ти мені що? — запитує він, і голос його з'їжджає, немов голка на старій платівці.

— Я? — Кірбі судомно збирає думки в одну нерозбірливу купу. — А що вам потрібно?

Мейсон оцінливо дивиться на нього, жуючи сигарету.

— А тобі?

— Свобода.

— І що за нею? — питає чоловік, розтираючи недопалок каблуком черевика.

Голова йде обертом, а м'язи пробиває електричний струм, паралізуючи мозок болісним спазмом. Думки скачуть, немов очманілі блохи, намагаючись відшукати правильну відповідь до цієї головоломки.

Немов розуміючи його труднощі, Мейсон закушує губу.

— Тут немає відгадки, Кірбі. Просто хочу почути, нащо тобі та свобода.

І Кірбі тіпає від відчаю. Свобода...

Нащо йому логічний розум, якщо він просто не здатен дати відповідь? У якійсь книжці головний герой неодмінно б видав щось пафосне. Штовхнув би промову, від якої серце божевільного розтануло б весняною росою, або відчув би осяяння, усвідомивши щось життєво важливе, і викрадач раптом перейнявся б його змінами й відпустив. Тільки це не та сама казка, і зараз він не може, просто не здатний нічого придумати. 

— Коли скажу «біжи» — будеш бігти, — тихо каже Мейсон, витлумачивши його мовчання по-своєму. — Інакше нічого не вийде, зрозумів? Кивни, якщо так.

Кірбі незгідно мотає головою.

— Відпустіть. 

Мейсон лише глузливо хмикає.

У моменті, почувши тихе «Біжи, Кірбі», він не одразу розуміє, що потрібно робити. Лише коли чужа долоня в шкіряній рукавичці злегка підштовхує його в плече, хлопець зривається з місця. 

Мейсон дає йому трохи фори, інакше було б несправедливо. Зводить курок та підкидає приціл.

Бігти Кірбі важко, руки зв'язані. Легені горять від крижаного повітря. Він втягує голову в плечі, коли перший постріл розриває землю праворуч від нього. За кілька метрів до того, як він встигає добігти до кущів. 

Дихання обпікає крижане ранкове повітря, і холодний піт виступає на лобі. Він намагається бігти зигзагами, ускладнюючи стрільцю завдання, але другий постріл наздоганяє його одразу, щойно Кірбі порівнюється з валуном. 

Вони обидва знають, що умови Мейсон чесно виконав, тож третій постріл не за горами.

Шкіряна рукавичка занурюється в патронташ, впевнено вивуджуючи звідти блискучий набій, і той плавно зісковзує в рушницю.

Кірбі біжить, не розбираючи шляху, оступаючись і припадаючи на коліна. Кров пульсує у вухах, на язиці відчувається присмак металу. Він знає: Мейсон не порушить даної йому обіцянки.

Тим часом рушниця уже націлена точно Кірбі в потилицю. Мейсон відраховує пару-трійку «міссісіпі», щоб плавно видихнути, перш ніж він натисне на гачок. Потрібно зробити лише пів кроку вперед, щоб влучити не в сам голову, а трохи правіше. Щоб смерть промчала зовсім поруч, показавши своє справжнє обличчя. А потім усе закінчиться для них обох, і настане та довгоочікувана спокута.

З цією думкою він робить крок вперед і раптом здригається, втрачаючи опору під ногою. Тіло робить мимовільний ривок, а палець рефлекторно тисне на спусковий гачок. Рушниця смикається і постріл оглушує простір, ніби сповільнюючи час. Кірбі падає в траву, як підкошений.