Мрій, поки мрія не здійсниться

Мейсон барабанить по керму великими пальцями, відбиваючи тільки йому відомий ритм. Його рухи чіткі, вперті — кожен удар, як постріл у невидиму ціль. Він киває в такт і вдивляється в темряву з жадібністю койота, що нишпорить пустелею.

— Знаєш, була одна пісня, — каже він, витрушуючи сигарету з нової пачки. — Там хлопець співав про те, що треба мріяти.

Притримуючи кермо однією рукою, він вихоплює з бардачка запальничку. Чирк — і помаранчевий вогник жадібно облизує цигарку, вже затиснуту між м'ясистими губами.

— І в цьому, — він глибоко затягується, випускаючи дим у вікно, —  більше правди, ніж у тому лайні, що притягнув Джо. Ось, послухай-но.

Він одним рухом вганяє касету в програвач. Сигарета тліє ледь жевріючим вогником між вказівним і середнім пальцями, що нависають над кермом. Попіл загрожує впасти на штани. Не дивлячись на дорогу, Мейсон схиляється над магнітолою, вслухаючись у шурхіт плівки. Його вільна рука то тисне, то відпускає перемотування, шукаючи потрібний момент.

«На біса він узяв цю рухлядь?» — думає Кірбі, втупившись у дорогу.

Його коробить від думки, що водій не тримає кермо обома руками, ігнорує обмежувачі швидкості. Ця недбалість раптом нагадує йому власне життя — покинуте напризволяще. Занедбане. Його власні пальці на кермі — це робота, дім, і рідкісні походи в бар. Він звик до безпечних алгоритмів, бо вони заспокоювали своєю передбачуваністю. Проживав день бабака в старій музичній скриньці — такій, де карусель вічно кружляє по колу, демонструючи одних і тих самих розфарбованих конячок.

Він бачив таку у дитинстві, у вітальні маминих батьків. Скринька стояла високо на полиці, схожа на глазурований різдвяний пряник. Чіпати її суворо забороняли, та хіба можна втриматися?

Кірбі зняв її, поки дорослі сиділи за святковим столом. Видерся на хиткий табурет, сперся на стіну, і, похитнувшись, притис скарб до грудей. Він сховався за пишною ялинкою, не підозрюючи, що небезпека чатувала зовсім не там, де він на неї очікував. Варто було потягнути за сріблясту ручку та з зусиллям прокрутити її кілька разів, як механізм ожив. Раптом маленькі пальчики не втримали важіль. Пружина верескливо розкрутилася у зворотний бік, скринька грюкнулася об підлогу, а кольорові конячки розлетілися врізнобіч.

Як же моторошно йому стало.

Сповнений жаху й жалю, він гірко заплакав, і дорослі збіглися на шум. Врятувати ту красиву музичну іграшку було неможливо. З роками спогад збляк, лишився тільки бабусин голос, що так сильно його сварив. Довго потому він думав, що саме через нього вони більше не їздили до родичів.

Тепер та розтрощена скринька нагадувала його життя. Він так само гадав, що все контролює, йдучи знайомою колією — «як усі нормальні люди». Переконував себе в цьому до останнього, поки потяг реальності не зійшов з рейок.

Йому кортить заволати: «Стеж за дорогою, кретине!», але він лише ціпеніє та вдивляється у відображення дзеркала, поверхнево вдихаючи кисень. Стежить за тим, як обличчя Мейсона — масивне й зосереджене, нависає над програвачем.

— Зараз, зачекай... — бурчить той і клацає, клацає кнопками. Занадто голосно.

Це бісить.

Мейсон завмирає. Наче знайшов. Тисне паузу, щоб зробити глибоку затяжку. Дим відлітає назад, і Кірбі заходиться кашлем. Їдкий сморід забиває ніздрі, дере горло, пробираючись в легені. Очі печуть так, що траса розпливається в масну пляму. Кірбі охоплює лють: тепер він не контролює навіть дорогу. Ніби до цього міг.

— Ти що, не курив ніколи? — дивується Мейсон, струшуючи попіл у вікно, й зиркаючи в дзеркало.

— Ні, — навіщось бреше Кірбі.

Його починає тіпати. Холод ночі змішується з терпким тютюном, і пам’ять, підступна тварюка, підкидає картинку з минулого.

Університетська вечірка. Дівчина набирає повні легені диму, а він — абсолютно щасливий і трохи п’яний — вдихає його просто з її губ, перш ніж накрити їх своїми. Вона смакує як полунична жуйка й дешевий алкоголь. Сміється, а він цілує її знову — до самого світанку.

Вони говорили про зірки й усілякі дурниці, курили та обмінювалися довгими ледачими поцілунками. Але Кірбі пам’ятає й інше: як панічно боявся зробити щось не так. Зіпсувати момент.

Спогад губиться в димних розводах. Кірбі дивиться на свої руки, а вони тремтять. Гіркота підступає до горла: як же мізерно мало він собі дозволяв. Скільки часу змарнував на сумніви, страхи й пошуки «правильного» шляху.

Його дістала ця біганина по колу. Він намагався щось змінити, а виявлялося, що тупцює на місці. Невже він настільки безпорадний? Невже так скорився розчаруванню, що справді готовий з усім покінчити?

Мріяти… Як можна мріяти, коли небо схоже на брудний бетон, крізь який не пробитися жодному світлу?

— Якийсь ти мовчазний, — озивається Мейсон, викидаючи недопалок у вікно. — Не такий, як інші. Зазвичай люди тріщать без угаву.

— Тобто були й інші? Такі, як я? — виривається в Кірбі.

Тиша, яку прорізає лише гуркіт мотора, стає важкою, як могильна плита.

— Ну ти й бовдур, — раптом посміхається Мейсон. — Інші — це будь-які люди навколо. Мелють дурниці, як ти. Чув оце: «Скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина»? — він здригається від огиди. — Маячня. Ніби кожною псевдо філософською фразою хтось намагається виміряти мою людяність рулеткою.

Каже і кривиться, наче розкусив лимон.

— А їхні жарти? — раптом видає він, і в його голосі наростає обурення. — Вимучені каламбури чи це нескінченне ниття про те, як бариста зробив їм не ту каву? У мій час за таку безхребетність били в пику! І ніхто б не засуджував. Джордж Карлін, Стів Мартін, Прайор — от хто оживлював сцену! Вони змушували думати, відчувати! А зараз? Ти чув, як вони розмовляють?

Мейсон аж бризкає слиною, і Кірбі відчуває холодок по спині.

— Щоб бути людиною, потрібно вивчити бодай одну, чорт забирай! Хоча б одну кляту мову!

Водій закурює нову цигарку просто на ходу; попіл сиплеться на його сорочку, залишаючи сірі сліди.

— «Ти — те, що ти читаєш», — повторюють вони як заведені, скуповуючи книжки. У тебе є книжкова полиця, хлопче?

Кірбі мимоволі киває. Брехня. У нього була лише «читалка» в смартфоні. Але зараз він готовий присягнути, що володіє бібліотекою Конгресу.

— Ти хоч знаєш, що більшість куплених книжок так і залишається непрочитаними? Уяви: цілі виробництва бруднять тонни паперу чорнилом — і все це зітліє на полицях, так і не зустрівши читача.

«Справжня трагедія», — механічно відзначає Кірбі.

— Не варті ані пенні біографії нездар, написані «літературними рабами». Праці справжніх вчених, що тонуть у потоці лайна, яке ковтають такі зневірені бідолахи, як Джо. Все справжнє й істинне, хлопче, зрештою вкриється цвіллю в чужих гаражах. Хіба не гидко?

«А це справді сумно», — погоджується Кірбі. Щось у ньому озивається на цей цинізм. Може, бо він і сам почувається ще не прочитаною книжкою в м'якій обкладинці, яку ось-ось спишуть в утиль. Але в дечому він не згоден. Коли ти зневірений бідолаха і шукаєш важливі відповіді — навіть одне влучне слово може зрезонувати з камертоном власної душі. Жоден золотошукач не отримав би винагороди, якби не промив купу піску. Шукати теж треба вміти…

— Зате всі знають оті цитати! З книжок, яких ніколи не відкривали! — Мейсон ляскає по керму. — Можна вивчити про «смуток з відтінком кальвадосу», і «діточок, що стрибають у прірву», щоб жонглювати сенсами перед натовпом. Так їхня надумана інтелектуальність яскравіше сяє на тлі чорної діри, в яку летить цей світ.

Кірбі напружено вдивляється в дзеркало заднього виду. Цей психопат довезе їх до свого лігва, чи вріжеться в найближчий пагорб?

— Знав би ти, чого мені вартувало змовчати, коли моя донька фотографувала книжку для соцмереж. Я спитав: «Ти хоч читала її?» І знаєш, що вона відповіла? — Мейсон переходить на писклявий фальцет: — «Це не важливо, тату. Фото потрібне щоб позначити коло моїх інтересів!». Я ледь не вибухнув!

Кірбі, поволі, видихає: у Мейсона є донька. Може, він таки не маніяк. Наївно…

— Ще люди кажуть: «Ти те, у що ти віриш», — це особливо люблять оті піднесені, що завмирають в асанах. Загалом — нічого не маю проти. Цікаво, що потім вони пруться в молл купувати кросівки з дуралону і синтетичної гуми, рюкзаки з неопрену й силіконові чохли. Екошкіру, акриловий светр, штучне хутро…

Споживацтво — не новина, але Кірбі слухає. Зрештою, який вибір.

— Мас-маркет штампує сміття щосезону, щоб ти не встиг задуматися, де воно зроблене, а тим паче як буде перероблятися. Екологія Бангладеш — не наша проблема, так? Куплюся на казки про мікропластик? Ха! Тебе спитають: «Ти взагалі буваєш десь, окрім інтернету?». І нехай планета потоне у бруді, вони будуть тягнути своє «Ом-м-м» чи іншу молитовну лабуду, сидячи на килимку з ПВХ від модного бренду.

Дорога пірнає в темряву. Ні ліхтарів, ні будинків. Чи вдасться їм дістатися цілі… Машина, певне, ледь їде, але на задньому сидінні враження такі, ніби мчиш у кляте пекло.

 — Люди ні біса не тямлять у тому, що кажуть. Тому слухай сюди, хлопче. Я розповім тобі про життя все.

Кірбі помічає глузливу посмішку у відображенні дзеркала.

Клац! Мейсон тисне кнопку програвача, і динаміки оживають. Хрипкий голос вокаліста звертається до кожної заблуканої душі, нагадуючи, що в цьому хаосі ще є сенс:

— Мрій… Мрій, поки мрія не здійсниться.