Пост філософія життя

Есе

Люди, які жили колись, заповіли нам слідувати звичаям, яким приписали найвищу цінність. Але як ми можемо знати, що люди, які жили тоді, були більш обізнані в понятті «цінності». Ми навіть не можемо бути впевнені, що й зараз ми стали більш просвіченими в цих питаннях. Людей, які не слідують приписам, традиціям, звичаям, зазвичай називають аморальними, безморальними. Чому? Чому люди слідують традиціям? Чи не тому, що вони впевнені в їхній корисності й сподіваються, що це принесе їм користь, навіть якщо це неправильно? То може їх назвати безморальними саме прихильників звичаїв, які виконують їх лише щоб отримати щось взамін, якусь вигоду?

Ні, цей міщанський спосіб життя не є єдиним способом жити. Швидше може він навіть найнеправильніший спосіб проживання, і лише тому, що жодну людину таке життя не привело до істини, в якому б то не було сенсі. Більше того, це міщанське життя пронизане лицемірством, фарсом, брехливістю до своїх коренів. Ще не доведена корисність жодної міщанської традиції: заводити сім'ї, безперервно говорити про свої особисті проблеми, ходити в ресторани, не порушувати правила, прихильно ставитися до інших. Багато з цього можна назвати в повному сенсі — традицією, тому що все це робиться не усвідомлено, не за своєю волею, а лише тому, що так прийнято. З таким успіхом це все могло б робитися кимось зовсім нічого не розуміючим і не відчуваючим гуманоїдом. Етикою і мораллю вони звуть своє неусвідомлене слідування традиціям, своє лицемірство, своє «гуманоїдство».

Як нам жити? Чи варто далі брести із закритими очима? Я згоден з тим, що якщо відкрити очі то все одно важко щось змінити, але де заслуга в закритих очах, де мужність прийняти правду якою б вона не була? Всі тлумачать про якусь істину з віку в вік, але ніхто ще не хотів припустити найгірше, може це й пояснює такі марні пошуки цієї істини…

Ми повинні усвідомити й засвоїти один незмінний принцип — горе життя різко перевищує його насолоди. Тому ми повинні уникати страждання, а не гнатися за насолодами. Як казав Кант: «хто відмовився від надмірностей, той позбувся позбавлень». Потрібні докази цього принципу? Подивимось безсторонньо на життя — нас кинули в нього, змусили боротися щодня зі своїми потребами й бажаннями, щоразу перемагаючи самого себе. Час, сприйняття якого дано нам уже апріорно — завдає нам болю. Спогади про минуле змушують тужити за минулими часами. Майбутнє — тривожить, незнання прийдешнього огортає нашу душу переживаннями й марними бажаннями. Під гнітом минулого й майбутнього ми втрачаємо теперішнє. А скільки болю завдають нам нездійсненні бажання? Навряд чи якесь благо після життя може замінити нам усі ці страждання. Як казав Шопенгауер: «Якщо життя щось дає, то лише для того, щоб відняти». Або як ще висловлюється Вольтер: «щастя — лише мрія, а скорбота реальна», і до цього він додає: «ось уже вісімдесят років, як я випробовую це на собі. Я виніс з них лише усвідомлення необхідності покірної смиренності, і я кажу собі, що мухи народжуються для того, щоб їх з'їдали павуки, а люди — для того, щоб їх гризли скорботи». Багато можна написати на доказ нашого першого принципу, але чи варто? Можна легко переконатися в безглуздості нашого життя, трохи поміркувавши про це. Побувавши в наповненому людьми місті, а після на тихому кладовищі, усвідомлення безглуздої суєти людей приходить миттєво. Іноді приходить і розуміння того, що страждання втрати близьких людей сильніші навіть за страждання через нездійснення наших бажань… Життя пронизане стражданням, будь-які наші дії спрямовані, щоб відвернути себе від жахливої основи буття. Почуття того, що чогось не вистачає, переслідуватиме нас все життя. Соціум диктуватиме нам, чого саме нам не вистачає — другої половинки, грошей, роботи, якогось іншого заняття. Але отримавши це все, ми згодом зрозуміємо, що це не позбавило нас від почуття, що нам чогось не вистачає, не позбавило від порожнечі в нашій душі. Все це було лише для того, щоб відвернути нас від роздумів, від повного страждання, але лише відвернути, а не позбавити. Може саме це відвернення уваги заважає нам зрозуміти справді праведний шлях, за допомогою якого можна раз і назавжди позбутися порожнечі душевної…

Повернемося до сучасного світу, до сучасної етики, моралі, до понять, які вже давно втратили своє значення. Повернемося до світу, в якому, якщо бути чесним (а адже саме в цьому полягає наш обов'язок, як людей, так і філософів) етику ми можемо замінити словом лицемірство, а мораль словом — фарс. Усі проти правди, ніхто не звертає уваги на обов'язок, усі кричать: «мораль, мораль!» Або: «ви аморальні, ви проти звичаїв!» Вони кричать так тому, що вони пристосувалися до моралі, вони отримують те, що хочуть за допомогою моралі, інша справа з обов'язком. Де та чиста мораль, яка повинна бути? Хто б міг сьогодні піти проти своєї волі? Люди можуть допомогти собі лише за допомогою іншої людини. Люди дивляться на інших людей як на засіб досягнення мети. Ви назвете мене аморальним, але за що? За те, що я висловив це? Значить морально було б це приховувати? Ні, я вірний обов'язку, а обов'язок каже не лицемірити, говорити правду, що, по суті, йде врозріз із сучасною мораллю. Я скажу більше, чому я повинен чинити морально? Хіба обов'язок не каже — кожному своє, хіба слово обов'язок не брат слову справедливість? Світ — злий, сильне поїдає слабке, слабке гине, сильне процвітає. В природі багато цьому доказів, і ніхто не вважає це аморальним або злим, усі вважають це природою, законом, системою.

Багато неприємного можна уникнути, ставши безстороннім. Саме безсторонність, сила волі ведуть до досягнення будь-якої мети. Щоб стати безстороннім, нам доведеться піддати себе різного роду спокусам, але вийшовши переможцями, до нас прийде розуміння того, наскільки це почуття дорогоцінне й сильне. Все сильне — не може бути не красивим. Я не раджу вбивати наші людські почуття й емоції, в цьому немає заслуги, я раджу їх контролювати. Як казав Оноре де Бальзак: «де немає ворогів, немає й перемоги» — перемагати щоразу вимагає більшої сили й відваги. Треба пам'ятати — передусім розум, а не почуття. Слухати серце лише тоді, коли розум скаже слухати серце. Тільки боги керуються розумом, і тільки звірі — всім іншим…

Ще одне, що допомагає в цій дорозі, це здатність помічати те, що не помічають сучасні люди, надто заклопотані своїм маленьким, наповненим непотрібними речами життям. На ці речі вони витрачають занадто багато сил, які в підсумку все одно не роблять цих людей кращими. Людина, що поважає себе, — естетична, вона може побачити красу там, де для всіх це «не цікаво», або «не важливо», або «не приносить вигоди». В той час як усі поспішають по своїх «надважливих» справах, вона може підняти голову й побачити синє небо, відчути легкість і блаженство, яке приніс цей колір у своїй безмежності. В нічний час побачити всіяний покрив темряви — мерехтливими зірками, розуміючи свою нікчемність перед безкінечністю всесвіту й незліченністю зірок. Вона так само тоне в морі як сонце в годину заходу, розчиняється в веселці, кружляє разом зі сніжинками взимку, або просто спостерігає, як по склу сповзають краплі осіннього дощу. І яке їй в той час діло до того, що правильно, а що ні, що аморально, а що морально, що добро, а що зло? Вона вища за всі приписи, вона сама частина тієї сутності, що все приписала. Наділена силою волі, почуттям обов'язку, безсторонністю, вона на порядок вища за середньостатистичну людину.

На завершення ще одна порада, до якої я наполегливо пропоную прислухатися й зберегти в якомусь кластері своїх жорстких дисків. Щоб не впасти в беспросвітний морок, який я малюю у своїй філософії, і який є неприкритим відображенням світу, існує лише один вихід — це іронія. Іронія над усіма горями та стражданнями, легковажна, безстрашна течія по бурхливих хвилях життя…