21 / 25

Думки «Liberum perceptio» (7)

Як від цього позбутися? Ну, можна

зробити, як усі: знайти другу

половинку, загуляти на дискотеках,

через деякий час знову все ніби

стане на свої місця. Але тільки до

наступного разу болісного

усвідомлення, що це все лише пшик,

який покликаний відволікти нас від

роздумів над тим, що ми споконвічно

приречені на страждання. Але є й інший

вихід — це зібрати всю свою волю, свою

мужність у кулак і прийняти життя ось

таким, яким воно є насправді. Це

дуже складно, звісно, простіший перший

варіант, але якщо обирати шлях полегший,

яка в цьому заслуга? Де азарт? Жар? Запал

боротьби свого я з самим світобудовою?

Коротше кажучи, все, що треба зробити, — це

усвідомити, що життя — страждання. І все…,

навіщо більше паритися? Усе споконвічно

приречене, жодна річ у світі не має

того сенсу, яким ми її наділяємо!

Відчиняємо двері й ідемо сповіщати цю

істину іншим. Хоча ні, краще дуже

тихо сповіщаємо своєму другові на вухо

причину нашої цинічно-іронічної усмішки

під час чергової неприємної

події… Адже слухаємо ж прокляту

радіо музику життя, шануємо за нею прихований

дух!

Зауваження. Поради. Настанови.

Усе, що людина читає, невдовзі

стає її сутністю, її

часточкою. У людському розумі

відображаються написані слова автора.

Людина говоритиме цими словами,

думатиме й писатиме у стилі прочитаного

твору. Обирайте уважно,

що читати, бо так ви обираєте свою

особистість. Г'юм говорив про те, що «Я» — це

пучок наших сприйняттів. Книги — це те,

що входить у коло сприйняття, а як

наслідок, є часточкою нашого

«Я».

Доброчесність не може існувати в

іншому вигляді, крім як «для себе» й

«своєї вигоди». Тож будьмо

поблажливими до людського

егоїзму, адже він дає знання про

доброчесність, хай примарне й трохи

хибне, але все ж про доброчесність.

Віра, надія, любов — перше

розчаровує, що призводить до

відчаю, друге нічого не змінює й

не спонукає до активних дій,

третє позбавляє розуму й завдає болю.

Треба нам переглянути свої пріоритети.

Певні дії людини «А»

викликають певні реакції

людини «В». Якщо людиною «А»

передбачені реакції людини «В»,

дії людини «А» в цьому випадку

називатимуться маніпулюванням.

Щоб людині «В» не бути маріонеткою,

у неї є лише один вихід — не

реагувати на дії людини «А».

Людині в теперішньому треба робити

лише те, що забезпечує щось

хороше в майбутньому. Якщо минуле не

вплинуло сприятливо на теперішнє,

можна сказати, що воно було

безглуздим, від нього залишилися лише

спогади. Зусилля людини повинні

бути спрямовані не на запам'ятовування

приємного, а на його продовження. Уже в

теперішньому ми можемо визначити, чи стане

це теперішнє — безглуздим

минулим, чи ні. Самі спогади

можуть мати цінність лише тоді, коли

застосовуються, тобто коли самі

спогади стають причиною або

способом досягнення майбутніх цілей.

Життя не дало нам того, чого ми колись

дуже хотіли… не здійснило нам наше

заповітне «маленьке» бажання, завдавши

тим самим багато розчарування й болю.

Це зробило нас злішими, жорстокішими,

жадібнішими шукачами чогось такого, що

заповнить порожнечу. Далі по похилій,

ми ображені плюємо в обличчя реальності,

яка ніколи не стерпить цей плювок

у її марнославну пику, відповідає нам тим

самим. Раз ображені люди в тому ж дусі

свого незадоволення виховують

своїх близьких, які по великому рахунку вже

не мають іншого вибору, як тільки

прямувати дорогою, що веде вниз.

Ображені люди таким самим чином, яким

були ображені, ображають тих людей, для

яких вони не байдужі. Споглядаючи

людей поблизу себе, які неминуче

проходять цей шлях, розуміючи, що нічого

при всьому своєму бажанні змінити не можна,

відчуваєш справді неприємні почуття.

Єдине, що хочеться сказати всім

і кожному окремо, — це одне слово

— зупиніться… Життя не дало нам того,

чого ми колись дуже хотіли… Так,

життя — «таке». І це факт! Факт,

який треба стоїчно прийняти, від

того, що ми перетворимося на «подобу цього

життя», — нічого не зміниться. Кому ми

показуємо своє незадоволення? — ми

лише гості на похмурій землі…

У сучасному світі не цінується

намір, цінується лише результат.

Але хіба ми маємо право судити людину,

яка всіма силами намагається бути

правдивою, але в неї це не виходить

через зовнішні соціальні чи інші

фактори? Чи заслуговує осуду

людина, яка хотіла бути унікальною,

але в неї це з якихось, знову ж таки,

зовнішніх причин не вийшло? Хіба

ми повинні судити людину, яка

намагається всіма силами бути моральною,

ідеалістом, але в неї це не виходить? У

цьому випадку ми можемо судити лише

слабкість людини або ті фактори,

які завадили здійснити її

наміри. Незнання намірів

людини — саме по собі виключає як

осуд, так і похвалу, але люди найчастіше,

не знаючи намірів, тільки й роблять,

що засуджують.

Говорять: «Я піду на жертву заради

людини, яка гідна жертви…» Що

входить у поняття «гідний»? Жертви

гідна людина з гумором чи без?

Сильна чи слабка, а може, красива?

Чи розумна? Володіння цими чи іншими

якостями робить людину «гідною»?

чи це щось більше? Може, саме

почуття, яке ми відчуваємо до цієї

людини, робить цю людину

гідною нашої жертви? Мене

справді завжди цікавило, що

ж змушує цінувати людину — її

якості чи саме почуття, яке

відчувається до неї? Я вважаю, людина

гідна жертви лише тоді, коли сама готова

пожертвувати. Але завжди людина, через

яку здійснюється жертва, якщо вона

знає і не противиться, — перестає

бути її гідною…

Яке марне почуття — злість.

Воно не дає нічого, тільки забирає

останні сили. Той, хто змушує нас

злитися, той панує над нашими

емоціями. Як можна дозволяти

панувати над собою? Є афоризм,

який звучить так: «Даремний гнів

безсилих». Злість шкідлива не лише

тому, що марна, вона завдає

болю, коли немає сил більше злитися. Я не

закликаю упокорювати себе, я кажу, що

злість без спроб щось змінити —

шкідлива й марна.

Я, ще живий безумець, даю вам нову

скрижаль семи смертних гріхів!:

1. Невиконання обіцянки.

2. Визнання інших авторитетів, крім

істини й розуму. (суспільна думка,

влада, багатство, гордість)

3. Лицемірство.

4. Страх.

5. Малодушність.

6. Меркантильність.

7. Поблажливість…

Неможливо позбавити світ від страждання,

поки не буде піднесена маса, поки

люди не відсіють зі своєї філософії

дурість, низькі цілі, поки дух не

підніметься над тваринною сутністю

людини…

Що є «правда»? Це слова, які

були сказані вчора, чи сьогодні, чи

будуть сказані завтра? «Правда» — це те,

що ми зробили, робимо, зробимо, чи те,

що ми хотіли зробити, але не зробили? Те,

що маємо намір зробити, але зробили

щось протилежне? А може, це те,

що ми відчували, чи відчуваємо, чи

будемо відчувати? Думаємо зараз,

думали 5 хвилин тому чи будемо думати 5

хвилин згодом? Чи все-таки «правда» —

це коли всі впевнені в цій правді,

навіть якщо це неправда? А якщо так, то й

брехня буде брехнею, якщо всі думають, що

це брехня. Тож правда — це те, що знаємо

лише ми, чи знають усі? Чи думаємо, що

знаємо? Те, що логічно, чи те, що ми

припускаємо інтуїтивно? Чи «правда» —

це те, у що ми віримо? Чи в що хочемо

вірити? Виявляється, досі з цим

у нас не все гаразд…

Не стан викликає невдоволення,

а його половинчастість, усе половинчасте

мучить душу… наполовину самотність,

наполовину страждання, наполовину

щастя, наполовину

незадоволеність, наполовину

бідність, наполовину обурення. Усі

люди скаржаться насправді

лише на половинчастість,

неспроможність почуттів. Мені

говорили: «я страждаю», я ж кричав у

відповідь: «мало!». Мало страждання, мало

любові, переживання, думок, борінь,

бажань, почуттів… мало всього, якщо це

ще залишається причиною переживання…

мало! Будь-яка дія чи стан,

доведені до крайності, переходять у

свою протилежність, адже це вже

було сказано певним Гегелем.

Обговорення свого життя повинно

починатися з того, чого ми досягли

самостійно, адже саме це буде

ліками й гордістю душі в майбутньому,

саме це надасть нашому життю особливого

смаку. Те, що не досягнуто, не створено

особисто нами, — не повинно становити

для нас абсолютно жодної цінності.

З цієї безпросвітної темряви, яку

я малюю у своїй філософії, існує

лише один вихід — це іронія, іронія

над усіма горестями й стражданнями.

Легковажне, безстрашне пливіння по

буремних хвилях життя…

Якщо психіатри хочуть вилікувати людей від

психопатії, хай спершу викорінять зі

світобудови такі поняття, як

самотність, відчай, смуток, злість,

нерозділене кохання, розчарування,

страх. Хай спробують викорінити зі

свідомості людей реальне відображення

світу, яке проявляється в їхній хворобі.

Психіатрія — це фікція, вона

безнадійно лікує людей, які, по суті,

є лише симптомами

світової хвороби.

Сьогодні замало бути просто

людиною, не будучи при цьому більше

ніким. Твердження на кшталт: «добре бути

вченим, поетом, воїном, законодавцем

та іншим, але погано при цьому не бути

людиною» — відживило своє і тепер

є лише ширмою гуманності й

етики, за якою нічого суттєвого

не ховається. Хто така людина в цей

час без важливих предикатів, таких як

учений, поет, воїн, законодавець та

інших?

Іноді приходить почуття марності

й безглуздості всього, що ми робимо,

в такі моменти найкраще

бездіяти, інакше можна зашкодити

тому, що вже було зроблено…

Усі слова втрачають сенс перед буремними

почуттями й емоціями. Завдання людини

волі — не довести себе до моменту,

коли розсудливість покине її…

Мало хто знає, чого він хоче, але кожен

може сказати, чого не хоче.

Досягати бажаного найкраще через

уникання небажаного.

«Це була дивовижна й унікальна

людина, таких людей ніколи не було до

неї і не буде після» — хіба це не

найбажаніші посмертні слова?

Життя — це комедія з дурними й

невдалими жартами, і все, що залишається, —

це навчитися сміятися над фільмом,

адже сеанс уже почався, а біля виходу стоїть

охоронець у чорному одязі й косою в

руках.

Усі проповідують про смирення як про те,

що може повернути їм рівновагу душі,

але ще ніхто справді не смирився в

душі своїй, усе це зовнішній блиск.

Сильні не ховаються в вир смирення…

Досить агітацій за здоровий спосіб

життя — «Жодні міркування не в змозі

вказати людині шлях,

якого вона не хоче бачити», не моє

твердження, але вельми справедливе,

як мені здається. Найкращий прояв

поваги до людини — це повага до її

вибору, яким би він не був. У всього є

причина, якщо людина її не знає, це

ще не означає, що її не існує.

Якщо людина курить, значить, у неї є

на це своя особиста причина, як,

наприклад, відсутність причини не курити.

Шкідливі звички — це наслідок

певних причин. Не буде причини —

не буде наслідку, а поки жодне

міркування, жоден довід не в силах

цього змінити. Якщо хтось не може

позбавити людину від причини її

шкідливих звичок або не обдарований, принаймні,

гіпнозом, хай навіть не лізе в і без того

переповнену повчаннями душу.

А. Чехов говорив, що «стислість —

сестра таланту». Тут-то я з ним мушу

не погодитися. Стислість — це нудно,

одноманітно й нецікаво. Хочу навести

один приклад, хоча він не мій власний,

колись я його вже десь прочитав. Але,

незважаючи на моє негативне ставлення

до плагіату, я просто не можу не навести

як приклад цю чудову думку. Якось

приходить молодий письменник до видавця,

дає йому свою книгу, той же заперечує

йому — це занадто багато, я зайнята

людина, дайте мені щось коротше,

дайте мені синопсис. Автор приходить

наступного разу з конспектом на 3-4

сторінки, а редактор знову — ні,

треба ще коротше, я дуже-дуже зайнята

людина, дайте мені резюме. Через годину

автор повертається з аркушем, на

якому коротко написано: «Головний

герой лейтенант. Головна героїня

заміжня за полковника. Шалене кохання.

Кінчають самогубством». Ну і що тут

цікавого? — запитав редактор. —

Справді, тут немає нічого

цікавого… це легендарний роман

«Анна Кареніна», слово в слово!!

Підтримати автора