Уявне уявлення про шлюб як необхідний етап існування людини

Есе

Оскільки я вже зачепив таку загальнолюдську тему як любов, не буду занадто віддалятися й додам ще деякі міркування про феномен, який є природним наслідком усього того, що було сказано в попередній главі. Я почну міркувати, виходячи з нігілістичних методів і уявлень. Нігілізм у своєму корені є запереченням загальновизнаних моральних приписів і права на необхідність їхнього існування. Він також відстоює відносність і гетерономність моральних принципів від суто егоїстичних мотивів людини. Темою цього есе стане один із загальноприйнятих, давніх звичаїв, коротше кажучи, одне з положень нормального морального соціального устрою, а саме «шлюб». Як усім нам відомо, з часом погляди на цей соціальний інститут змінювалися, наприклад, у давні часи Греції перебування в шлюбі особливої ролі не відігравало щодо розпусних вчинків подружжя. З настанням середньовіччя на сексуальні відносини було накладено табу гріховності, і шлюб служив лише для того, щоб уберегти людину від можливих ще більших гріхів. Тобто шлюб був лише ніби щепленням від вірусного захворювання, маленьким рятівним колом у морі безкінечної хтивості, яка все зростала під тягарем різного роду заборон. В інший час, і навіть у деяких країнах нашого часу, існували ще такі дикі для нас види шлюбів як полігінія, поліандрія та груповий шлюб. Усі ці факти в своїй сукупності повинні довести те, що поняття шлюбу та його розуміння не раз і назавжди дане. Виходячи з цього, не можна сказати, що шлюб взагалі в якійсь мірі повинен бути необхідним сам по собі, поза залежністю від соціального та політичного життя.

Тепер у загальних рисах, що розуміють під шлюбом у мій час моралізовані люди. Це з'єднання двох особин протилежної статі з їхнім подальшим спільним життям під гаслом любові та неможливості прожити одне без одного. Іншими словами, вони добровільно обмежують цілу плеяду своїх можливостей, міняючи їх на тимчасово здавалося б щастя. Вникаючи в друге трактування цього феномену, я навіть не знаю, з якого моменту ці дві загублені душі починають помилятися. Може тоді, коли повірили в існування щирої й чистої любові, в те, що ця любов може принести щастя й залатати в їхній душі почуття порожнечі. Але вони точно помилялися, коли сприймали з усіх боків інформацію про необхідність витратити своє життя на створення сім'ї і таких самих безглуздо самовідтворюючих нащадків. Трохи збавляючи швидкість, я спробую описати всю абсурдність таких уявлень…

Почнемо міркування з питання: кому в першу чергу потрібен шлюб?… оскільки шлюб — це складний соціальний інститут, то відповідно, передусім — соціуму й державі… шлюб і нав'язані обов'язки змушують внутрішньо відчувати людину комусь винною, тим самим примушуючи її працювати на загальне благо соціального устрою. Шлюб як соціальний інститут є тим важільцем, за який смикає соціальний організм, спонукаючи людей до сліпої дії, не залишаючи часу для роздумів. Такі цілі як облаштувати, прогодувати, одягнути сім'ю займають домінуюче положення у свідомості людини, що й знаменує загибель руйнівного чи творчого її потенціалу. Може бути, саме це й пояснює той факт, що багато вчених і письменників прожили своє життя на самоті, не укладаючи шлюбів. Вони віддали перевагу цим цілям дещо іншим, на їхню думку, більш гідним, як, наприклад, увічнити своє ім'я. Революціонери всіх часів теж трималися подалі від цього звичаю, ставлячи історію вище за всі мирські поняття і благо доглянутого сімейного оптимізму…

Другі, кому потрібен інститут шлюбу, крім соціуму й держави, — це безпосередні так звані «внутрішні агенти шлюбу», включаючи сім'ю майбутнього подружжя та їх самих. Кожен із цих агентів отримує достатньо насолоди в цій церемонії для свого его. Воістину улюблене заняття нігіліста — шукати егоїстичні мотиви в найблагородніших вчинках людини. Оскільки шлюб і так не є особливо благородним вчинком, знайти в ньому егоїстичні мотиви агентів буде вельми просто. Першими підбурювачами є батьки майбутніх учасників шлюбної церемонії. Але хто б здогадався про зміст причини цього підбурювання? Звісно, це не свідома, а радше підсвідома причина. Підсвідоме міркування потреби здійснення шлюбу для свого нащадка починається з негласного твердження: «але ж ми так зробили!». Перше, що зачіпає людину, це те, що раз вона на щось наважилася, то всі повинні піти за її прикладом. Якщо людина пішла на роботу, усі непрацюючі в її очах перетворюються на презирливих особин, обґрунтовуючись на все тому ж его-емоційному твердженні: «але ж я працюю!» Повертаючись до шлюбу, продовження внутрішньо-підсвідомого мотивуючого твердження виключно «добросовісних» батьків звучить так: «може ми теж хотіли стати поетами, революціонерами, акторами, сценаристами, вченими, але ми живемо заради інших… заради своїх близьких і дітей». І звісно весь цей нелогічний набір підкріплюється установкою: «ми ж батьки і завжди бажаємо добра»… позамежна позамежність… кінцевий висновок: шлюб — це добро. Почнемо з логіки: якщо хтось щось зробив за звичаєм своїх предків, зовсім не означає, що він зробив добру справу, це означає, що він просто пішов за звичаєм. Крім того, хто може знати, що для іншої людини добро? Може саме самотність для одних є найвищим благом, а реалізація своїх здібностей є сенсом життя, в цьому випадку шлюб лише завадить і завдасть нестерпного болю втрати. «Добро» — поняття відносне, чим є добро для іншого, знати ніхто не може, включаючи людей, які породили цю людину на світ. Усі ці підбурювання все ж суто підсвідомі. Творці молодят справді вірять, що бажають добра своїм спадкоємцям, ще й тому, що їм не було доступно відчути емпірично іншої насолоди, крім насолод сімейного життя. Але деякі люди досі не можуть уявити подружнє життя, не вкриваючись холодним потом жаху перед монотонною постійністю…

Переходячи на все нижчий рівень его-мотивів такого ідеалістичного досі недоторканого поняття шлюбу, я переходжу безпосередньо до людей, які вирішили укласти шлюб. І перше питання: чому ж вони так вирішили? Вважаю, що ретельне гіпнотизування протягом усього їхнього життя дається взнаки. Ці люди, які особливо ніколи не замислювалися про потребу й непотребу шлюбу, схильні лише до раціоналізації своїх підсвідомо вкладених «необхідних» дій. Найбільше раціоналізує й обґрунтовує потребу шлюбу, звісно, представниця жіночої статі. Жінка не знаходить у шлюбі нічого негативного. Усі ми помічали, що «вона» завжди прагне швидше вийти заміж, тоді як «він» більш схильний до кар'єри, не поспішає обирати одну єдину. Це пояснюється тим, що жінка бачить у шлюбі спосіб уникнення гіркої самотності, опору й надію. Жіноча стать слабша й чутливіша, більш підвладна страху самотності, і вирішення цієї проблеми знаходить у шлюбі. Хоча при цьому всьому не варто уявляти, що лише жіноча стать відводить шлюбу важливу роль у своєму житті. Чоловіки іноді нічим не відрізняються, вони теж бояться самотності, теж іноді не бачать нічого, що могло б принести їм щастя, крім шлюбу.

Після всього сказаного я можу дати власне визначення шлюбу: шлюб — це спосіб вирішення своїх проблем за допомогою іншої людини. Це вичерпне визначення повністю відображає психіко-соціально-підсвідомий стан двох людей, що вирішили скріпити узи шлюбу. Хоча далеко не це твердження служить виправданням їхніх підсвідомих дій, зазвичай це твердження звучить як: «ми укладаємо шлюб з любові». Ця заява завжди викликала в мене лише співчутливо-іронічну усмішку. Адже це лише нелогічне виправдання своїх потреб, доказ обмеженості, а іноді просто жорсткий самообман, ілюзія, яка з часом розвіється. У словах «шлюб з любові» насправді прихований дещо інший сенс, який точніше передається словами: «шлюб через оману й потребу».

Найідеалістичніше обґрунтування й виправдання шлюбу полягає, звісно, в продовженні роду, на що я повинен зауважити — жодна реально мисляча людина не уклала самостійно шлюб з цієї причини, для них це лише супутній наслідок. Але як не дивно, цей супутній наслідок є причиною того, що людей, які не укладали шлюбів і не народжували дітей, суспільство сприймає по-іншому. Благорозумні сім'яни не бачать сенсу ні в чому іншому, крім як у продовженні роду. Самотні люди чомусь починають бути для них егоїстами, що знову мене дивує з логічної точки зору. Чому людина, яка знайшла в житті інший, відмінний від загальноприйнятого сенс, стає егоїстом? Виходячи з цього факту, я припускаю, що люди, які уклали шлюб, продовжили свій рід, десь у глибині душі розуміють, що зробили це не для себе, розуміють, що принесли себе в жертву загальному благу. Це беззаперечно підтверджує, що шлюб, як я писав, потрібен у першу чергу соціуму й державі. Але навіть якщо в першу чергу шлюб потрібен державі, вона нікого насильно не змушує укладати узи шлюбу. То навіщо злитися на тих, хто зміг проглянути за вуаллю буденного життя щось більше, ніж сіру посередність? Чи не краще самому зважити тисячолітні людські цінності, роблячи свій особистий життєвий вибір?

Які б мені не наводили доводи, я не міг відмовитися від своєї думки, що, не укладаючи шлюб, людина не втрачає рівним рахунком нічого, крім загальноприйнятого сенсу існування. Зауважте, не свого, але загальноприйнятого, що не повинно мати для поважаючої себе незалежної людини ніякої цінності. Але навіть якщо я кажу, що шлюб — жалюгідний притулок, останній спосіб середньостатистичної людини хоч якось зробити осмисленішим своє життя. Тим не менш, я не говорю про непотрібність шлюбу, я лише стверджую, що він не є необхідним. Я просто проти осудливих поглядів таких «щасливих» сім'янинів на людей, які живуть на самоті, за власним вибором на противагу якійсь кимось невиправдано ідеалізованій системі.