Теорія любові

Есе

Тема любові завжди була цікавою, а тому давно проїлася. Мій погляд на цю категорію дещо відрізняється від інших. Я не розглядатиму любов як фройдівське лібідо (сексуальний потяг або «голодування»), а зупинюся на більш ідеальному розумінні цього поняття, а якщо точніше — на скептицизмі цього ідеального розуміння. Не можна сказати, що любові немає, адже все ж треба якось пояснити ті дурні вчинки, які здійснюються під її гаслом. Неможливо абсолютно відкидати любов, і надалі, якщо хтось казатиме, що любові не існує, під цим треба розуміти лише те, що уявлення цієї людини про «любов» відрізняється від загальноприйнятого. І якщо це так, то тоді для початку я можу заявити: «любові — не існує!».

«Любов існує і є вічною» тепер звучить не більш банально, ніж: «любові не існує, існує самонавіювання». І доводиться обирати одне з двох цих банальностей. Мабуть, оберу другу. Любов — слово корисне для якогось роману або для віршів поета. Справді, який романтик читатиме роман, якщо в ньому навіть немає слова — любов. У житті людина може подобатися чи не подобатися, притягувати або відштовхувати, і лише цю прихильність до людини, вперемішку з егоїзмом, можна назвати любов'ю. Все інше є виправданням своєї дурної поведінки, а іноді навіть способом переконати себе, що це та сама людина, з якою треба прожити все своє життя. В суспільстві ж усі так роблять. Романтики, які писали великі книги про любов, по суті, не описували, якою вона є насправді, а описували такою, якою хотіли бачити її вони. Своєрідна етична чи естетична фантастика.

Насправді немає нічого такого як вічна любов, як Ромео і Джульєтта, або ще якісь ідеали, пов'язані з цим поняттям. Можна природним чином поставити запитання: «Чи можна любити вічно?». І так само природним чином відповісти, що це неможливо в принципі. Ми можемо розлюбити з тією ж легкістю, що й полюбили, і якихось особливих причин для цієї зміни може й не бути. Людина перестає любити свого партнера тому, що той занадто сильно, на її погляд, змінився, нудний або нецікавий, і справа зовсім не в тому, що любов була ненапральдішня. Ніцше казав, що людина — переважно перехідна форма, постійна лише у своїх суперечностях і непостійності… Вічна любов до людини неможлива. Ми любимо не людину, а лише її властивості, будь то зовнішність, розум, сила, слава, почуття гумору, сміливість тощо. Кожна властивість може зникнути, на диво зникне й любов. Тільки людське «я» — незмінне, лише в нього-то не закохуються.

Тепер трохи біохімії: в сучасний час науці відомий фермент під назвою «дофамін» і ще деякі інші, які відповідають саме за ті любовні відчуття, які ми відчуваємо до предмета нашої любові. Можна припустити, що цей чудовий фермент діє як наркотик і викликає неприємні відчуття при закінченні його виділення. Але навіть якщо не бути такими категоричними у своїх порівняннях, то можна припустити, що будь-яке приємне відчуття, до якого ми звикли, — принесе біль при зникненні цього відчуття. Пряма причина насолоди, як можна зрозуміти, — це не конкретний предмет любові, а «дофамін». При цьому необхідно робиться висновок про неможливість теорії романтиків, що любов буває лише одна на все життя. Не виключено, що інші особистості можуть викликати виділення ферменту «дофаміну», що, по суті, і є причиною любові. Тим не менш, не варто бути занадто сміливими в цьому висновку й дорікати людям фразами на кшталт: «кинь це, скільки їх ще буде…» або «що мало на світі дівчат (або хлопців)?». Неможливість романтичної любові ще не виключає існування романтичних особистостей, які свідомо чи несвідомо не хочуть закохуватися в інших людей, окрім обраної ними особистості. На думку спадає все той же Франческо Петрарка — живий приклад романтичної особистості, який все життя любив Лауру.

Отже, ми з'ясували, що безглуздо говорити про романтичну любов, але про романтичні особистості говорити ще є сенс. Загалом такий тип людей можна назвати страждаючими. Але страждання любові таких людей згодом перетворюються на страждання від самотності. Залежність від «дофаміну», як від будь-якого іншого наркотику, зникає після деяких страждань. І тому страждання через любов врешті-решт виявляється стражданням зовсім не через любов, а через самотність. Це якщо розглядати «дофамін» як наркотик. А якщо дивитися на нього як на звичку від приємних відчуттів, яка не викликає особливої залежності, то через деякий час людина звикає й миріться з відсутністю цих приємних відчуттів. Вічне невдоволення може принести лише нудьга й самотність, а не відсутність любові.

Коли ми закінчили з біохімією, можна зайнятися чистими філософськими міркуваннями й побавитися трохи з категоріями та поняттями, наприклад, прирівняти поняття любові до поняття гри. Чому гра? Тому що і любов, і гра мають одне й те саме завдання — розважати, відволікати, вбивати час. Для особливо серйозних філософів я ще раз хочу уточнити, що я не розглядаю любов як засіб продовження роду. Отже, якщо любов — гра, то сьогодні ця гра під назвою «любов» у моді, ну втім вона завжди була модною, і тому залишається найпопулярнішою грою людства. Любов — почуття лише тоді, коли любимо ми, а не нас. Я хочу сказати, що любимо ми лише нас самих, а все інше — гра. Гра, яка передбачає як основний приз — самолюбство, це гра, яка дає здатність трохи полюбити себе. Як казав Ніцше: «Любов до іншого — це нездорова любов до себе». Як смішно звучить «шлюб з любові», краще назвати його: «шлюб через оману й потребу». Ми навіть любимо тих людей, які хоча б чимось схожі на нас. Закохатися може не кожен і не завжди, для цього потрібні деякі необхідні умови. Перша умова — це готовність любити, а точніше, бажання бути коханим. Друга може бути сприятлива реакція оточуючих, оскільки всі люблять любити й грати в цю гру. Звідусіль, як гіпноз, іде навіювання: «Час закохатися». Ще існує така умова як невроз, депривація, нудьга, гостре відчуття незадоволеності, що викликає бажання кудись від нього втекти... Уявіть усі ці почуття разом, чого ще не вистачає, щоб полюбити когось, напевно самого «когось».

Ця гра є багатофункціональною, і одна з функцій полягає в розвитку все нових і нових ігор. Наприклад, сварка між закоханими. Дуже навіть цікава гра, можна пограти в неї й отримати задоволення не тільки від себе, своєї сили волі, але й від зацікавлених осіб — друзів, позбуваючись при цьому від постійності, а як наслідок — від нудьги.

Далі, не можна упустити й той факт, що ніяка любов неможлива без егоїзму, що егоїзм і є головною причиною любові. Ми закохуємось у людину, яка подобається нам, ми ніколи не полюбимо людину, яка нам не до душі, навіть якщо вона без тями від нас. Крім того, ми любимо для того, щоб отримати певну вигоду для себе, ми вирішуємо проблему своєї самотності й своєї нудьги за допомогою іншої людини. Турбота про предмет нашої любові так само є наслідком нашого егоїзму, адже ми завжди турбуємося про те, що належить нам. Ніхто ніколи не любив безкорисливо й безоплатно, не плекаючи навіть надії бути з коханою людиною. Заздрість, ревнощі — це плід не любові, а самолюбства! Передбачувана ідеалістична теорія любові каже про те, що люблячий може відпустити того, кого любить, і більше того, бути щасливим за цю людину. Але в реальному світі любов тримається на егоїзмі, людина ніколи добровільно не відпустить предмет своєї любові, лише якщо вибору не буде. І якщо це станеться, надалі її деякий час мучитиме егоїзм, жалість до себе коханого, нудьга й самотність.

Підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок: ніякої ідеалістичної чи романтичної любові не існує. Існують романтичні особистості, але любов їхня зовсім не є романтичною, а є плодом самонавіювання. Причина любові — егоїзм, а мета — позбавлення від стану невдоволення. Я упустив у своїх міркуваннях визначення на кшталт «любов як засіб продовження роду», «любов як сексуальний потяг» або «всезагальна любов до життя, світу чи людей». Хоча в завдання цієї глави не входило міркувати про ці типи любові, коротко скажу, що перші два можна легко віднести до інстинктів людини. Останній тип любові я вважаю неіснуючим, тому що «всезагальна любов» — це один із видів ідеалістичної любові, якої не існує згідно з нашими міркуваннями. Крім того, всезагальної любові не може бути, оскільки людина переважно зла, жорстока істота, цілі якої спрямовані на задоволення інстинктів і своїх можливих бажань. Людина зруйнувала б усе, що треба, якби це здійснило її найбажаніші бажання. Те, що з'єднує різні рівні світобудови, я б швидше назвав «всезагальною ненавистю», ніж «всезагальною любов'ю», але про це вже точно не в цій главі…