Розділ 11. Консерваторія.

 

Ранок був колючим, по-січневому холодним. Повітря здавалося настільки прозорим і крижаним, що при кожному вдиху кусало легені. Катя вийшла з теплого салону Maserati й зупинилася перед старою, величною будівлею консерваторії. На її плечі звичною, майже рідною вагою висів чорний шкіряний футляр. Віолончель була її продовженням, її бронею та голосом.

Ілля вийшов слідом. Довге темне пальто з кашеміру, руки глибоко в кишенях, зосереджений погляд з-під брів. Він не намагався взяти її за руку чи продемонструвати свою владу перед випадковими перехожими. Просто йшов поруч, тримаючи дистанцію в пів кроку — як охоронець і водночас як завойовник, що супроводжує свій найцінніший трофей.

Водій та решта охорони залишилися в машинах на парковці. Сьогодні за договором між ними не мало бути зайвих очей. Тільки вони двоє.

Катя завагалася на першій сходинці широких гранітних сходів. Вона обернулася до нього, кутаючись у комір дорогого зимового пальта, яке він їй купив.

— Ти справді дозволиш мені просто зайти туди? Без конвою?

Акімов повільно кивнув, на мить затримавши погляд на її рум’яних від морозу щоках.

— Так. Ми уклали угоду, Катю. Я тримаю своє слово. Але я чекатиму на тебе тут, у машині.

Вона ледь помітно, кутиками губ, посміхнулася.

— Не варто марнувати весь день. У мене чотири пари й репетиція. Я впораюся сама.

Ілля насупився, у його очах знову прокинувся звичний контроль.

— Катя...

— Договір, пам’ятаєш? — тихо, але твердо перебила вона. — Я навчаюся. Ти не втручаєшся в процес.

Він мовчав кілька секунд, зважуючи її слова, ніби оцінював ризики на фінансовому ринку. Нарешті його обличчя пом'якшало.

— Добре. Але ти дзвонитимеш мені. Раз на годину.

Вона закотила очима від такої дитячої вимогливості.

— Раз на три години. Не заважай мені працювати.

— Раз на дві, — безапеляційно відрізав він. — І це мій останній компроміс на сьогодні.

— Угода, — Катя хитнула головою й уперше за весь цей час посміхнулася йому — легко, майже безтурботно.

Вона розвернулася й швидко пішла вгору сходами. Важкі дубові двері консерваторії відчинилися, впускаючи її всередину, і Катю миттєво огорнув знайомий, рідний запах: суміш каніфолі, старого паркету, лаку для інструментів і сухих нотних аркушів. Вона заплющила очі й глибоко вдихнула.

Вона була вдома.

Коридорами консерваторії миттєво прокотилася хвиля шепоту. Погляди студентів і викладачів слідували за нею, наче прожектори. Катя зникла майже на три тижні без жодних пояснень, і за цей час академія встигла породити десятки пліток: від раптової важкої хвороби до депресії чи таємного роману з олігархом.

Тепер вона повернулася. Вона більше не виглядала як залякана дівчинка з боргами — на ній було бездоганне пальто, вишукані прикраси, а в погляді з'явилася та особлива, небезпечна впевненість, яку дає знання власної сили.

Однокурсники оточили її біля розкладу.

— Катю! Ти жива? Де ти зникла?

— Ми думали, ти забрала документи!

— Слухай, а хто цей чоловік у чорному пальто, що привіз тебе? Це його Maserati на парковці?

Катя лише загадково посміхалася, м'яко оминаючи цікавих друзів.

— Це просто... моє життя, дівчата. Рада вас бачити.

Вона увійшла до класу індивідуальних занять. Професор Коваль — літній чоловік із сивою шевелюрою та суворим поглядом — повільно опустив окуляри на кінчик носа.

— Вороніна. Я вже думав викреслювати вас зі списку претендентів на сольний виступ у філармонії. Де вас носило?

— Була вимушена пауза, професоре. Але я готова працювати двічі більше.

Він незадоволено хмикнув, проте вказав смичком на стілець у центрі кімнати.

— Сідайте. Подивимося, що ви розгубили за цей час. Брамс. Соната №1 мі мінор.

Катя зняла пальто, відкрила футляр і дістала інструмент. Коли її пальці торкнулися струн, а коліна звично затиснули холодні боки віолончелі, весь світ за межами цієї кімнати перестав існувати. Зник Акімов, зникли борги її батька, зникли Гладкий і Барах.

Вона провела смичком по струнах.

Перші акорди Брамса прозвучали темно, глибоко й неймовірно густо. Це була вже не та Катя, яка грала технічно правильно, але сухо, намагаючись догодити екзаменаторам. Зараз у кожній ноті звучав її справжній досвід. Там був біль її першої ночі в маєтку, гнів проти несправедливості долі, пристрасть, яка зрадила її власне тіло в машині, і та відчайдушна, дика свобода, яку вона відвойовувала щодня.

У класі панувала абсолютна тиша. Професор навіть забув робити свої звичні нотатки в блокноті, заворожено дивлячись на те, як тонкі пальці дівчини впевнено літають по грифу.

Коли останній звук згас, вібруючи під високою стелею, Катя повільно опустила смичок. На її лобі виступили дрібні краплі поту, а дихання було збитим.

Професор мовчав кілька секунд. Потім повільно зняв окуляри й потер перенісся.

— Ти неймовірно виросла, Катерино. Твоя техніка завжди була хорошою, але зараз з'явилося те, чого не навчить жоден підручник — жива душа. Щось змінилося в твоєму житті?

Катя посміхнулася — сумно, але гордо.

— Так, професоре. Я навчилася відчувати біль.

На перерві вона вийшла в тихий куточок рекреації та дістала телефон. Рівно за дві години, як і домовлялися. Набрала його номер. Автоответчик не встиг зробити й одного гудка — Ілля відповів миттєво.

— Я слухаю, — пролунав його низький голос у слухавці.

— Я щойно зіграла Брамса. Професор сказав, що я змінилася.

— Я чую це по твоєму голосу, — тихо відповів Акімов. — Ти звучиш... вільніше.

— Ти ж не чув моєї гри.

— Мені не потрібно чути музику, щоб розуміти, що з тобою відбувається, малятко. Я відчуваю тебе навіть на відстані.

Катя тихо розсміялася, і цей сміх здивував її саму. Вона більше не відчувала удушливого страху перед ним.

— Чекай мене о п'ятій. У мене ще одна лекція.

— Я вже чекаю.

Весь інший день минув як один щасливий спалах. Вона знову була частиною творчого хаосу, розмовляла про мистецтво, сперечалася про трактування Шопена й відчувала себе живою людиною, а не дорогою іграшкою в чужих руках. Музика повернула їй внутрішню опору. Вона більше не була безпорадною бранкою. Вона була жінкою, яка уклала угоду з дияволом задля своєї пристрасті, і збиралася грати за власними правилами.

О п'ятій вечора вона вийшла з консерваторії. На вулиці вже панували сутінки, і сніг кружляв у світлі ліхтарів. Біля Maserati стояв Ілля. Він тримав у руках два паперові стаканчики з кавою, від яких ішла легка пара.

Він підійшов, мовчки простягнув їй один стаканчик.

— Тримай. Гаряча, з корицею, як ти любиш.

Катя взяла каву, відчуваючи, як тепло приємно розливається по змерзлих пальцях. Вона сіла в машину, і приємне тепло кондиціонера миттєво огорнуло її.

— Ну, як пройшов твій перший день на волі? — запитав Ілля, запускаючи двигун.

— Це було чудово, — вона відкинулася на сидіння й зробила ковток. — Я знову відчула, що маю голос.

Він уважно подивився на неї, перш ніж рушити з місця.

— Ти щаслива сьогодні, Катю?

Вона замислилася, спостерігаючи, як за вікном пропливають вогні вечірнього міста.

— Сьогодні — так. Сьогодні я щаслива.

Він мовчки стиснув її вільну руку своєю великою долонею, і вона не забрала її.

Вони їхали додому, де на них чекали затишне тепло каміна, терпкий смак віскі та ніч, яка тепер належала тільки їм обом. Катя знала, що попереду ще багато труднощів. Десь там, у тіні, залишалися Гладкий, Барах, невирішені проблеми минулого та хиткість її нинішнього становища. Але сьогодні це було неважливо. Сьогодні її музика перемогла. Вона знайшла свій голос, і цей залізний чоловік поруч із нею був готовий слухати його нескінченно.

Мистецтво, перш ніж дати людині крила, щоб вона могла високо літати, зазвичай безжально ламає їй ноги.

Її ноги були зламані боргом і примусом. Але саме сьогодні вона відчула, що її крила починають повільно розправлятися.