Розділ 19. Зізнання, але без спокою

 

Нічний Київ зустрів їх пронизливою вогкістю та пусткою. Міжнародний аеропорт «Бориспіль» у цю пору здавався величезним скляним склепом — холодним, мовчазним, затягнутим сизим туманом. Катерина йшла терміналом, міцно стискаючи в руці ремінь важкого шкіряного футляра з віолончеллю. Кожен крок відгукувався луною під високою стелею.

Ілля йшов поруч. Його широка долоня лежала на її талії — не м’яко, не звичною закоханою ніжністю, а владно й захисно, ніби він намагався закрити її своїм тілом від усього світу. Після Відня все змінилося. Там, позаду, залишився блискучий тріумф, шалені оплески вишуканої публіки, оберемки духмяних квітів і та незабутня, солодка ніч кохання під приглушений шепіт Дунаю. Але примарна казка розбилася вщент у той момент, коли начальник охорони мовчки протягнув Іллі знімок. Чоловік Бараха біля самої сцени. Вони були так близько. Вороги дихали їм у потилицю.

Біля виходу на них уже чекав чорний броньований позашляховик. Поруч стояли двоє чоловіків у темних пальтах. Нові обличчя. Катя помітила, як гостро вони сканували поглядами напівпорожню парковку. Ілля коротко кивнув їм, не промовляючи ні слова. Напруга в повітрі була такою густою, що її, здавалося, можна було різати ножем.

Коли важкі двері автомобіля зачинилися, відсікаючи холодну ніч, Катя нарешті дозволила собі видихнути. Сили покидали її. Вона безсило схилила голову на плече Ілл'ї, вдихаючи його знайомий аромат — дорогий парфум, присмак сигаретного диму та ледь вловимий запах адреналіну.

— Я хочу додому, — тихо, майже пошепки промовила вона, заплющуючи втомлені очі.

Ілля повернув голову, торкаючись губами її скроні, і міцніше притиснув до себе.

— До нашого дому, Катю. Тільки туди.

На її губах з'явилася слабка, ледь помітна посмішка. Слово «наш» відгукнулося в грудях дивним, щемким теплом. Попри небезпеку, яка стискала кільце навколо них, це дарувало хитке відчуття безпеки.

У його заміському будинку панувала тиша. У вітальні вже палахкотів камін, кидаючи довгі бурштинові тіні на стіни й масивні меблі. Ілля мовчки налив у дві склянки важкого бурбону, але Катя навіть не доторкнулася до алкоголю. Їй потрібна була інша отрута і водночас єдині ліки.

Вона підійшла до віолончелі, розстебнула футляр і дістала інструмент. Сіла на низький стілець біля каміна. Темне дерево інструменту відбивало язики полум'я.

Катя заплющила очі й торкнулася смичком струн. По кімнаті розлилися перші акорди концерту Елгара. Ця мелодія була тихішою, ніж у Відні, але значно інтимнішою. У кожному звуці бриніла туга, прихований страх і безмежна пристрасть. Це була сповідь без слів.

Ілля сидів у глибокому кріслі, тримаючи склянку в руці. Його темні очі, зазвичай холодні та розважливі, зараз невідривно стежили за кожним рухом її тонких пальців, за тим, як тріпотіли її вії. Він не пив. Він просто слухав, дозволяючи цій музиці проникати під шкіру.

Коли останній, щемкий звук розчинився в потріскуванні дров, Катя повільно опустила смичок. Вона важко дихала, ніби щойно пробігла милю.

Ілля підвівся. Його кроки по м'якому килиму були безшумними. Він підійшов ззаду, опустив долоні на її плечі, відчуваючи, як вона здригнулася від його дотику, а потім ніжно обійняв.

— Ти стала відомою, Катю, — тихо промовив він їй у потилицю. Його голос вібрував від стримуваних емоцій. — Весь Відень говорить лише про тебе.

Вона повільно повернула голову, дивлячись на його суворий профіль.

— Ми стали відомими, Ілля. Без тебе цієї музики взагалі б не було.

Він повільно нахилився й притиснувся губами до чутливої шкіри на її шиї. Його гарячий подих обпікав.

— Я кохаю тебе, — хрипко зізнався він. Ці слова далися йому важко, ніби він виривав їх із власного серця, яке роками тримав під замком.

Катя завмерла. Її серце пропустило удар, а потім заколотилося з шаленою швидкістю. Вона повільно розвернулася в його обіймах, щоб бачити його обличчя. У його темних, майже чорних очах зараз було стільки болю, ніжності й тривоги, що в неї перехопило подих.

— І я тебе кохаю, — відповіла вона, і її голос не здригнувся. Це була правда, яку вона більше не мала сили приховувати.

Ілля судорожно зітхнув і міцно, до болю в ребрах, притиснув її до своїх грудей.

— Навіть після всього, що ти дізналася? Навіть після того бруду, який мене оточує?

Катя обхопила його обличчя долонями, змушуючи дивитися на себе.

— Навіть після всього. Я зробила свій вибір, Ілле. І я не відступлюся.

Ці слова стали детонатором. Одержимість, яка накопичувалася в обох протягом останніх тижнів страху та невизначеності, вирвалася на волю. Вони кохалися прямо там, на м’якому килимі біля каміна, у теплому напівмороці вітальні. Це було несамовито, пристрасно, майже відчайдушно — ніби вони намагалися втамувати голод перед неминучою розлукою. Кожен дотик був тавром, кожен поцілунок — клятвою на крові.

Він гаряче шепотів у її губи, вплітаючи пальці в її волосся: — Ти моя... Чуєш? Назавжди моя. Я нікому тебе не віддам.

— Твоя... — видихала вона, знемагаючи під його солодким тиском. — А ти мій. Тільки мій.

Пізніше вони лежали, загорнуті в теплий плед, дивилися на згасаючий вогонь. Катя притулилася щокою до його широких грудей, слухаючи рівний, заспокійливий стукіт його серця. Але навіть у цій миті абсолютного щастя була гіркота.

— Але спокою немає, правда? — тихо запитала вона, дивлячись на попіл, що тлів у каміні.

Він повільно погладив її по плечу, і його пальці ледь помітно напружувалися.

— Знаю, маленька. Знаю.

Наступний ранок розбив їхню ідилію на дрібні скалки. Олена Кірсанова не забарилася.

Катя сиділа за кухонним столом, тримаючи в тремтячих пальцях смартфон. Нова стаття у впливовому виданні «Новий голос» вийшла під гучним, брудним заголовком:

«Віолончелістка Катерина Вороніна та Ілля Акімов: кохання чи цинічна угода? Джерела стверджують — за блискучим успіхом нової зірки стоїть кримінальне минуле її мецената».

Текст супроводжувався якісними фотографіями з Відня: ось вони виходять з готелю, ось Ілля тримає її за руку біля опери. Але найгіршим був сам зміст статті. Кірсанова зібрала докупи все: анонімні інтерв’ю з «колегами», брудні натяки на зв’язки Іллі з кримінальним авторитетом Барахом, старі борги її батька та навіть історію з родинним рестораном, який Акімов нібито відібрав силою. Катю виставляли гарною іграшкою, яку кримінальний авторитет використовує для відбілювання своєї репутації.

Ілля увійшов до кухні, застібаючи ґудзики на манжетах білосніжної сорочки. Побачивши її бліде обличчя, він одразу все зрозумів. Навіть не глянувши в телефон, він спокійно налив собі кави.

— Вона зробила свій хід, — рівним, майже безтурботним тоном промовив він. Але в його очах спалахнув небезпечний вогонь.

Катя відклала телефон убік, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

— І що тепер? Це ж брехня... майже все тут викривлено! Що нам робити?

Ілля подивився на неї, і в його погляді не було ні краплі сумніву чи страху.

— Тепер я зроблю свій хід. Кірсанова перейшла межу. Вона думає, що преса захистить її від мене. Вона помиляється.

Він дістав свій телефон і зробив кілька коротких дзвінків. Його голос звучав холодно, карбуюче, віддаючи накази, які не допускали заперечень. Він запускав механізм, який мав знищити репутацію самої Кірсанової та заблокувати поширення статті.

Проте справжній удар чекав на них увечері.

Телефон Каті розірвався від дзвінка. На екрані висвітилося: «Тато». Вона швидко відповіла, передчуваючи біду.

— Алло, тату? Що сталося?

З динаміка пролунав глухий, тремтячий голос Василя Михайловича. Катя ніколи не чула його таким наляканим.

— Катю... доню... До ресторану приходили. Якісь люди... Дуже серйозні. Вони не погрожували відкрито, ні. Але розпитували про тебе. Про твої виступи. Про Акімова... Вони сказали, що передають привіт від Бараха. Катю, що відбувається? В яку історію ви вляпалися?

Катя миттєво зблідла, її серце шалено закалатало. Вона безпорадно подивилася на Іллю, який миттєво опинився поруч. Він м'яко, але рішуче забрав слухавку з її тремтячих рук і притиснув до вуха.

— Василю Михайловичу, це Акімов, — твердо сказав він. — Заспокойтеся. Зараз же зачиняйте ресторан. Мої люди вже їдуть до вас, вони забезпечать охорону і вам, і вашій дружині. Я все вирішу. Це просто спроба тиску. Не хвилюйтеся.

Він вимкнув телефон і поклав його на стіл.

Катя дивилася на нього розширеними від жаху очима.

— Вони наближаються, Ілле... Вони б'ють по моїй родині.

Він мовчки кивнув. Гра в хованки закінчилася.

— Так. Вони хочуть виманити мене. І використати тебе як важіль.

Катя підвелася з крісла. Ноги ледь тримали її, але вона змусила себе підійти до величезного панорамного вікна. За склом розкинувся вечірній Київ, мерехтячи тисячами байдужих вогнів. Десь там, у цій темряві, ховалися ті, хто бажав їм смерті.

— Я не боюся за себе, — тихо, але впевнено сказала вона.

Ілля підійшов ззаду, обійняв її за плечі, притискаючи до своїх грудей, ніби намагаючись сховати від усього світу.

— Я знаю, що ти смілива, дівчинко. Я знаю.

Вона розвернулася в його обіймах і заглянула в його суворе обличчя.

— Але ти боїшся. Я бачу це.

Ілля мовчав кілька секунд, а потім важко видихнув, опустивши чоло на її плече.

— Боюся. Вперше в житті мені є що втрачати, Катю. Я боюся за тебе. Якщо з твоєї голови впаде хоча б одна волосинка... я спалю це місто дотла.

Катя піднялася на навшпиньки й ніжно поцілувала його в губи, намагаючись передати йому всю свою віру й силу.

— Тоді просто захисти нас.

Він притиснув її до себе так міцно, що їй забракло повітря.

— Захищу. Ціною всього, що маю. Ціною власного життя.

Вони пішли до спальні, але ця ніч не принесла їм полегшення. Вона була сповнена тривожного очікування. Катя крутилася в ліжку, вслухаючись у кожен шерех за вікном. Ілля теж не спав — вона відчувала, як напружене кожне волокно його тіла. Він лежав, закинувши руку за голову, і дивився в стелю, прораховуючи кроки у цій смертельній грі.

Ранок приніс розв'язку їхнього відносного спокою.

Коли Катя спустилася на перший поверх, вона помітила під вхідними дверима білий конверт без жодних написів. Охорона на вулиці чомусь пропустила його, або ж той, хто його залишив, був справжнім привидом.

Вона підняла конверт. Всередині виявилося кілька фотографій та аркуш паперу.

На першому фото — вони з Іллею в аеропорту Борисполя, щойно з літака. На другому — вони заходять до будинку. Обидва фото були перекреслені жирним червоним маркером. Хрест на обох. На смерть.

І короткий текст, написаний від руки:

«Час сплив. Вона наша. Готуйся платити борги, Акімов».

У Каті відняло мову. Вона мовчки протягнула фотографії Іллі, який саме спустився сходами.

Поглянувши на знімки, Ілля на секунду заціпенів. Його обличчя перетворилося на кам'яну маску. Він повільно зім'яв папір у кулаку, і суглоби його пальців побіліли від напруги.

— Більше не граємося, — процідив він крізь зуби. Його голос став тихим, але в ньому бриніла така первісна лють, від якої мороз ішов по шкірі. — Вони припустилися помилки, прийшовши до мого дому.

Катя повільно кивнула. Страх раптом зник, поступившись місцем холодній, дзвінкій рішучості. Вона зрозуміла, що ховатися більше немає сенсу.

Вона підійшла до своєї віолончелі. Взяла інструмент, сіла посеред кімнати й занесла смичок.

Цього разу це був не Елгар. Це була її власна, народжена в цю саму хвилину імпровізація. Музика виривалася з-під смичка гучно, різко, майже агресивно. Це була мелодія про їхнє шалене кохання, про щире зізнання в напівтемряві, про брудні інтриги ворогів і про війну, яка щоночі ставала все ближчою. Це був виклик. Саундтрек до битви, яка мала ось-ось розпочатися.

Ілля стояв біля вікна, слухаючи цей шалений, величний бунт звуків. Він дивився на свою Катю — тендітну дівчину з віолончеллю, яка виявилася сильнішою за всіх його ворогів разом узятих.

Він знав: спокою не буде. Попереду — лише вогонь і кров.

Але тепер вони разом. І це змінювало все. Поки що.