Розділ 6.Музика болю.

 

Катя лежала на прохолодному паркеті посеред кімнати, безцільно дивлячись у високу білу стелю. Навколо панував хаос, який вона влаштувала в приступі безсилої люті: розкидані подушки з ліжка, книги з полиць, важка порцелянова ваза, що розбилася на друзки. Вода розлилася калюжею, і білі пелюстки троянд плавали в ній, наче уламки її зруйнованого вчорашнього життя.

Тіло боліло повсюдно. М’язи нили від перенапруги, шкіра все ще зберігала чутливість до його палких дотиків, а всередині зяяла порожнеча.

Повільно, пересилюючи слабкість, вона звелася на ноги. Підійшла до кутка, де стояв чорний футляр, і тремтячими пальцями відімкнула замки. Діставши віолончель, вона сіла на стілець і притиснула інструмент до себе — міцно, гаряче, ніби шукала в ньому єдиний у світі захист.

І вона заграла.

Цього разу це був не спокійний, виважений Бах. Кімнату прорізали перші, важкі й темні акорди Шостаковича. Прелюдія і фуга ре мінор. Музика, що нагадувала крик, який намагалися задушити в горлі, але він усе одно вирвався назовні.

Смичок безжально різав струни. Звуки вилітали гострими, рваними, наповненими чистим болем, гнівом та огидою — до Іллі, до обставин і, найголовніше, до самої себе за ту мимовільну слабкість, яку вона виявила вночі. Катя грала із заплющеними очима, не помічаючи, як гарячі сльози котяться щоками й падають на лаковану деку інструменту. Вона грала так, ніби прагнула розірвати ці струни. Або розірвати власну душу.

Ілля стояв у темному коридорі за дверима спальні. Його важлива ділова зустріч скасувалася, і він повернувся до маєтку набагато раніше, ніж планував. Скорботні, надривні звуки віолончелі він почув ще на першому поверсі.

Він не наважився увійти. Просто притулився плечем до стіни біля дверей і слухав.

Акімов ніколи не мав музичного слуху, не відвідував філармоній і вважав мистецтво лише дорогою забавкою для багатіїв. Але зараз ця мелодія проникала йому під шкіру, немов фізичний біль. Він чітко розумів: ця музика грала проти нього. Це був її маніфест, її запеклий протест проти його залізної волі.

Він мимоволі стиснув кулаки. «Я підкорив її тіло. Але я зламав її внутрішньо», — промайнуло в голові.

Перед очима постали картини минулої ніч: її судорожний подих, пальці, що впивалися в його плечі, її тихий плач на світанку. Вперше в житті Акімов відчув глуху огіду до самого себе. Він не був ґвалтівником і ніколи не брав жінок силою. Але вчора... Вона не сказала йому «ні», проте її мовчазна згода була продиктована безвихіддю. Він просто купив її прихильність, скориставшись фінансовою пасткою.

Ілля розвернувся і швидким кроком пішов до свого кабінету. Сівши за масивний стіл, він налив собі віскі, але так і не торкнувся склянки. Чоловік дивився в темне вікно, згадуючи Гладкого, Бараха та той вечір у ресторані, коли вперше побачив її — залякану, тендітну дівчину з величезними очима.

«Я врятував її від них? Чи просто забрав собі як черговий трофей?» — питання без відповіді зависло в кабінеті.

Музика нагорі не вщухала. Вона лунала годину, дві, без упину. Катя грала, поки пальці на лівій руці не почали кровоточити, залишаючи червоні сліди на грифі, поки сили повністю не полишили її. Тільки тоді вона безсило випустила смичок, закрила інструмент і впала на ліжко, моментально поринаючи в глибокий, важкий сон від повного виснаження.

Увечері Ілля тихо відчинив двері спальні.

У кімнаті панувала напівтемрява. Катя спала, згорнувшись клубочком у кутку великого ліжка, все ще одягнена в ту саму домашню шовкову накидку. На підлозі лежала віолончель, на струнах якої запеклися бурі краплі крові, а поруч усе ще темніла калюжа від розбитої вази.

Він повільно підійшов і сів на край матраца. Не наважуючись торкнутися її обличчя, Ілля лише дивився на її затиснуті кулачки. Потім він вийшов на хвилину і повернувся з вологим рушником та антисептиком. Надзвичайно обережно, намагаючись не розбудити, він узяв її тонку долоню й почав бережно очищати збиті, скривавлені пучки пальців від запеченої крові. Катя лише тихо затужила уві сні, але не прокинулася. Він дбайливо вкрив її пледом до самого підборіддя.

У коридорі на нього чекала Ольга. Вона мовчки дивилася на господаря будинку, і в її погляді вперше проглядала неприхована гіркота.

— Принеси до неї в кімнату нові струни для віолончелі. Йод, чисті бинти й заспокійливе, — глухо наказав Ілля.

Ольга кивнула, але перед тим, як піти, тихо вимовила:

— Вона не витримає цього, Ілле Володимировичу. Вона не з тих, кого можна тримати в клітці. Ви просто знищите її.

Акімов нічого не відповів. Він повернувся до свого кабінету, опустився в крісло і вперше за багато років зустрівся віч-на-віч із власною совістю. Вона тиснула на груди важким, холодним каменем. Він умів прораховувати фінансові ризики, керувати людьми й забирати те, що належало йому за правом сили. Але він абсолютно не вмів просити вибачення. І не вмів відпускати те, що вже вважав своїм.

Катя прокинулася глибокої ночі. Кімната була прибрана: розбитий посуд зник, речі лежали на своїх місцях. На тумбочці біля ліжка стояла свіжа вода, а її пальці були акуратно перев'язані чистими медичними бинтами. Поруч лежав невеликий пакунок із новими фірмовими струнами та флакон із йодом.

Дівчина сіла на ліжку й подивилася на двері. Вони були прочинені. Вперше за весь цей час замок не був замкнений зовні.

Вона підвелася, підійшла до порогу й зазирнула в коридор. Шлях був вільний. Вона могла б тихо спуститися сходами, оминути сонну охорону й вийти на нічну вулицю. Втекти.

Але куди? До батька, якого Акімов міг знищити одним дзвінком? До консерваторії, де її швидко знайдуть його люди? Тенета, якими він її обплутав, були набагато міцнішими за дерев'яні двері спальні.

Катя гірко посміхнулася власному безсиллю й повернулася назад до кімнати. Вона підійшла до віолончелі, сіла й почала повільно, долаючи біль у перев'язаних пальцях, натягувати нові струни.

Коли інструмент був готовий, вона знову взяла смичок. Цього разу звуки були іншими. Тихо, майже пошепки, вона заграла тему Прокоф’єва з «Ромео і Джульєтти». Це була ніжна, але неймовірно трагічна мелодія — про почуття, які не приносять щастя, про любов, що несе в собі смерть і руйнування.

Ілля чув цю музику на першому поверсі. Він сидів у темряві кабінету, тримаючи в руці склянку з віскі, й слухав, як тонкі звуки проникають крізь стіни його будинку.

На мить у його голові майнула божевільна, слабка думка — дійсно відпустити її на свободу, повернути до колишнього життя й ніколи більше не з'являтися на її шляху. Але він миттєво відкинув її, сильніше стискаючи кришталь склянки.

Він надто звик володіти тим, що любить. Вона була його найдорожчим придбанням, і навіть якщо ця пристрасть мала спалити їх обох дотла, він не збирався розтискати своїх рук.