Розділ 8. Вечірка влади (друга)

 

Важкий чорний позашляховик Акімова плавно зупинився перед знайомим заміським комплексом, але сьогодні навіть повітря навколо здавалося іншим. Ліхтарі горіли яскравіше, розрізаючи густу зимову темряву різкими білими променями, а на парковці вишикувалися автомобілі, чиї номери та урядові перепустки кричали про справжню, абсолютну владу в цьому місті. Тут пахло морозною хвоєю, дорогим нішевим парфумом і тією прихованою небезпекою, яка завжди супроводжує великі гроші.

Ілля вийшов першим. Обійшовши кузов, він відчинив двері з боку пасажира й мовчки простягнув Каті руку.

Вона виступила на холодний асфальт. Червона шовкова сукня облягала її фігуру, немов приборкане полум’я, а рубіни на шиї виблискували в електричному світлі, наче свіжі краплі крові на блідій шкірі. Тонкі підбори впевнено застукали по бруківці. Катя тримала спину бездоганно рівно. Вона більше не тремтіла, як перелякана лань, і в її поставі з'явився той самий холодний спокій, який вона так довго виховувала в собі на сцені перед вимогливою публікою.

Вона вклала свої пальці в його гарячу долоню. Пальці дівчини були прохолодними, але хватка — дивно міцною.

Коли вони переступили поріг залу, простір вибухнув приглушеним шепотом. Погляди присутніх миттєво скреслися на їхній парі. Жінки дивилися на Катю з витонченим презирством, прихованим за фальшивими посмішками, а чоловіки навіть не намагалися приховувати голодного, оцінювального блиску в очах.

Ілля поклав руку їй на талію — важко, владно, демонструючи всім право першості.

— Посміхнися, — ледь чутно промовив він, схилившись до її вуха. — Нехай думають, що ти сама обрала цей полон.

Вона слухняно підвела кутики губ. Посмішка вийшла бездоганною, але холодною, мов крига.

Вони пройшли до центру залу, де пари вже кружляли під повільну, тягучу джазову мелодію. Акімов зупинився й заглянув їй в очі.

— Потанцюємо.

Це знову було твердження, яке не передбачало заперечень. Він притягнув її до себе набагато ближче, ніж минулого вечора. Його велика долоня опустилася низько на талію, майже на стегна, змушуючи відчути кожну лінію його міцного, гарячого тіла.

Катя відчувала його рівне дихання на своєму обличчі.

— Ти сьогодні інша, — тихо зауважив Ілля, ведучи її в такт музиці. — У тобі з'явилася гострота.

— Я завжди була такою, — відповіла вона, дивлячись прямо в його темні очі. — Просто раніше ти бачив лише те, що хотів купити. А тепер починаєш помічати те, що тобі не під силу підкорити.

Акімов ледь помітно посміхнувся кутиком губ.

— Твоя гордість заважає тобі здатися. Але саме вона робить тебе такою живою серед цих пластмасових ляльок.

Вони рухалися в повільному ритмі, і Катя з жахом ловила себе на думці, що її тіло більше не бунтує проти його близькості. Воно пам'ятало ніч. Пам'ятало його гарячі руки й ту солодку згубну слабкість, яка підкорила її волю. Вона не віддавалася йому емоційно, але фізично вже починала звикати до його ритму.

Коли музика нарешті стихла, Ілля не поспішав розтискати обійми. Він тримав її ще кілька секунд, дивлячись у саму глибину її зіниць.

— Ти ненавидиш мене, Катю?

— Так, — без вагань відповіла вона.

— І все одно танцюєш зі мною.

— Бо в мене немає вибору. Поки що.

Він повільно кивнув, приймаючи її відповідь, і повів її до барної стійки. За секунду перед ними з'явилися кришталеві келихи: легке ігристе для неї та нерозбавлене віскі для нього.

— Яка гарна картина, — пролунав за спиною неприємний, хрипкий голос.

Антон Гладкий і Барах підійшли непомітно, тримаючи в руках напівпорожні склянки. Гладкий хижо оглянув червону сукню Каті, затримавши погляд на смарагдах, які сьогодні змінилися на криваві рубіни.

— Дивлюся я на тебе, Акімов, і думаю: ти дійсно знайшов рідкісну перлину, — Барах зробив крок ближче, безсоромно розглядаючи глибоке декольте дівчини. — Червоний тобі пасує, лялечко. Колір гріха й гарячої крові.

Катя відчула, як усередині все стиснулося від огиди до цих людей. Ілля миттєво поставив свій віскі на стійку й закрив її собою, його пальці на її талії стиснулися так міцно, що це межувало з болем.

— Вона не лялечка, — вимовив Акімов, і в його голосі прокинувся той самий звір, який зазвичай знищував конкурентів на переговорах. — Її звати Катерина. І вона належить мені. Раз і назавжди. Запам'ятайте це, якщо хочете зберегти свої активи в моєму банку.

Гладкий уїдливо підняв брову, переводячи погляд з Іллі на дівчину.

— Назавжди? Гучна заява для людини, яка просто викупила чужий борг. Чи не так, красуне?

Катя відчула, як у її грудях закипає гаряча хвиля гніву. Вона втомилася бути безмовною здобиччю, яку обговорюють у цих кулуарах. Зробивши крок з-за спини Іллі, вона подивилася прямо в очі Гладкому.

— Я не річ, яку ви можете ділити чи оцінювати у своїх брудних кабінетах. І я тут не для того, щоб розважати вас своїм мовчанням.

У радіусі кількох метрів запала мертва тиша. Навіть Барах на мить застиг із піднятим келихом. Гладкий вперше подивився на неї не з хворобливою хіттю, а з повагою, змішаною з подивом.

— Ого... А дівчинка з кігтиками, — тихо засміявся він.

Ілля міцно взяв її за лікоть, зупиняючи подальшу суперечку.

— Нам час, — коротко кинув він чоловікам і повів Катю в бік виходу.

Вони залишили вечірку набагато раніше, ніж учора. Коли машина рушила в бік маєтку, Катю все ще продовжувало дрібно трясти від залишків адреналіну.

— Ти добре трималася, — тихо промовив Ілля, дивлячись на дорогу перед ними. — Але твій язик колись тебе занапастить. Ці люди не вибачають подібних слів.

— Я просто сказала їм правду, — Катя відкинулася на шкіряне сидіння. — Мені набридло прикидатися слухняною лялькою.

Акімов повільно повернув до неї голову. У напівтемряві салону його погляд здавався глибоким і незвично м'яким. Він нахилився ближче, і його губи раптово накрили її в глибокому, несподіваному поцілунку. Це не було вимогою чи грубим твердженням своєї влади — в цьому жесті було щось майже відчайдушне.

Вона не спробувала відштовхнути його, але й не відповіла на ласку, залишаючись нерухомою.

Коли він відсторонився, його дихання було збитим.

— Ти моя, Катю. І я нікому й ніколи тебе не віддам. Навіть якщо тобі доведеться зненавидіти мене ще сильніше.

— Побачимо, — тихо прошепотіла вона, повертаючись до вікна.

Дорогою назад вона думала про консерваторію. Про те, що завтра вона знову візьме в руки смичок у рідних стінах, де ніхто не знає про її ганебний полон. Музика була її єдиним шансом зберегти себе, не дозволити Акімову повністю випалити її душу своєю важкою, удушливою любов'ю.

Коли вони повернулися до маєтку, Ілля проводив її до дверей спальні. Проте цього разу він не став заходити всередину чи вимагати продовження ночі.

— Спи, — тихо сказав він, затримуючи погляд на її втомленому обличчі. — Завтра вранці водій відвезе тебе на заняття.

— А ти? — мимоволі запитала вона, дивлячись на його розстебнутий комір сорочки.

Він ледь помітно посміхнувся, і в цій посмішці проглянула глибока втома.

— А я почекаю, поки ти сама покличеш мене.

Двері зачинилися. Катя підійшла до замка й торкнулася його пальцями — двері залишилися незачиненими. Він дійсно дав їй першу, хитку ілюзію свободи.

Вона підійшла до віолончелі, зняла важкі рубіни, які залишили на шиї червоний слід, і сіла на стілець.

У нічній тиші будинку знову зазвучала музика. Але тепер у ній не було надривного болю Шостаковича. Мелодія лилася тихо, повільно, наповнена дивною, тривожною пристрастю та питаннями, на які вона сама ще не знала відповідей. Вона грала про свої сумніви, про те, як ненависть починає дивно переплітатися з теплом його гарячих рук.

Ілля стояв у коридорі, притулившись головою до дверей, і слухав кожен звук, що народжувався під її пальцями. І вперше в житті цей сильний, безжальний чоловік відчув справжній страх. Він зрозумів, що ця дівчина з віолончеллю в руках була не просто його полонянкою.

Вона була єдиною людиною у світі, яка могла легко зруйнувати весь його вибудуваний на крові та грошах світ, просто провівши смичком по струнах його зачерствілого серця.