Розділ 13.Поява преси.

Розділ 13. Поява преси

Стаття з’явилася наступного ранку — спочатку на першій шпальті місцевого культурного порталу, а вже за кілька годин її поспіхом передрукували кілька міських таблоїдів. Головна фотографія зачіпала за живе: Катя на сцені, її очі заплющені в екстазі, смичок у стрімкому русі, а тіло злилося в єдине ціле з віолончеллю.

Заголовок кричав іронією та інтригою: «Таємниче повернення Катерини Вороніної: хто стоїть за геніальною віолончелісткою?»

Текст був щедрий на натяки та домисли: раптове зникнення, чутки про багатого покровителя, таємний роман із впливовим тіньовим бізнесменом і навіть тонкий натяк на фінансовий скандал. Друге фото, прикріплене внизу сторінки, показувало Іллю — розмитий, знятий здалеку силует у темряві залу. Для звичайного читача це був просто чоловік у костюмі, але ті, хто знав Акімова в обличчя, впізнали б його без вагань.

Катя побачила це під час сніданку. Вона сиділа за масивним кухонним островом, загорнувшись у його завелику білу сорочку, яка ледь сягала середини стегон, і задумливо гортала стрічку новин у телефоні.

Ілля увійшов до кухні, тримаючи в руках дві чашки свіжої кави. Побачивши її бліде, напружене обличчя, він одразу поставив порцеляну на гранітну поверхню.

— Що сталося?

Вона мовчки повернула екран телефону в його бік. Акімов швидко пробігся очима по тексту, і його обличчя вмить стало кам’яним, а на щоках заходили жорна підшкірних м’язів.

— Я приберу це, — коротко кинув він, дістаючи свій телефон. — Один дзвінок. Гроші, зв'язки... До вечора всі посилання видалять, а тиражі газет пустять під ніж.

Катя м'яко, але рішуче накрила його долоню своєю командою.

— Ні. Не треба нічого видаляти.

Він здивовано підняв брову, зупиняючи виклик.

— Чому? Ти не розумієш, як працює преса, Катю. Вони почнуть копати глибше. Вони знайдуть твого батька, дізнаються про його ресторан, про борг, про те, як ти опинилася тут. Вони перемиють нам усім кістки.

Вона подивилася йому прямо в очі, і в її погляді Ілля вперше побачив не просто гордість, а справжню залізну витримку.

— І нехай копають. Це моя музика і мій тріумф. Я більше не збираюся ховатися й удавати, що мене не існує. Якщо це ціна за моє повернення на сцену — я готова її заплатити. Я не соромлюся того, що я тут.

Акімов кілька секунд мовчки вдивлявся в її обличчя, ніби намагався вгадати, де закінчується її колишня наївність і починається його власний вплив. Нарешті він повільно кивнув.

— Добре. Твоє право. Але якщо вони перейдуть межу й спробують завдати тобі шкоди — я втручуся без твого дозволу.

У цей момент телефон Каті, що лежав на столі, завібрував від вхідного виклику з невідомого номера. Вона провела пальцем по екрану й увімкнула гучний зв'язок.

— Катерино, доброго дня, — пролунав зі слухавки впевнений, трохи хрипкий жіночий голос. — Мене звати Олена Кірсанова, я провідний репортер видання «Новий голос». Я була на вашому вчорашньому виступі й досі перебуваю під величезним враженням. Наша редакція хоче запропонувати вам велике ексклюзивне інтерв’ю. Розмова про музику, ваше повернення... і вашого таємничого мецената.

Катя миттєво кинула погляд на Іллю. Обличчя Акімова потемніло — він чудово знав це ім’я. Кірсанова була однією з небагатьох журналісток у місті, яка не боялася лізти в кримінальні та фінансові розбірки, і кілька років тому вона вже намагалася розкопати схеми його банку. Це було небезпечно.

Ілля заперечливо хитнув головою, але Катя, не зводячи з нього виклику в очах, ледь помітно посміхнулася в мікрофон.

— Чудова пропозиція, Олено. Я згодна. Давайте зустрінемося завтра об одинадцятій у кав'ярні прямо навпроти консерваторії.

Коли виклик завершився, Ілля з силою стиснув щелепу, підходячи до неї впритул.

— Ти збожеволіла? Кірсанова — це не бульварна журналістка, яка пише про моду. Вона шукає бруд. Вона використає тебе, щоб дістатися до мене.

— Нехай спробує, — Катя підвелася з крісла, опиняючись у кільці його рук. — Вона хоче сенсації, а я хочу, щоб усі бачили: я не зламана. Ти сам навчив мене бути сильною, Ілля. Ти навчив мене грати з вогнем.

Він важко видихнув, притискаючи її до своїх грудей і зариваючись обличчям у її волосся.

— Тоді я буду поруч, малятко. Невидимим, але поруч. Якщо вона спробує притиснути тебе до стіни — я знищу її кар'єру за одну хвилину.

Наступного дня в маленькій затишній кав'ярні біля академії панував аромат свіжої випічки. Олена Кірсанова вже чекала за кутовим столиком. Коротка стрижка, гострі, проникливі очі й упевнені рухи — вона виглядала як хижак, що вийшов на полювання. На столі вже лежав увімкнений диктофон.

— Дякую, що прийшли, Катю, — Олена кивнула, уважно вивчаючи її погляд. — Давайте без зайвих вступів. Ваше раптове зникнення на кілька тижнів і цей фантастичний, майже містичний прорив на сцені... Чутки ходять найрізноманітніші. Хтось каже про важку депресію, хтось — про дуже впливового чоловіка, який тримає вас під замком.

Катя спокійно зняла рукавички й зробила ковток принесеного чаю. Вона трималася бездоганно.

— Жодних замків, Олено. Це була вимушена творча пауза. Особисті обставини, які вимагали моєї повної зосередженості. Іноді, щоб заграти по-справжньому, потрібно на деякий час замовкнути.

— А як щодо фінансової сторони? — Журналістка подалася вперед, її очі звузилися. — У консерваторії говорять про анонімного благодійника, який раптово закрив усі потреби струнного відділення. І це дивним чином збіглося з вашим поверненням. Чи є у вас покровитель?

— Є людина, яка щиро вірить у моє мистецтво, — спокійно парирувала Катя. — І яка дала мені можливість просто займатися улюбленою справою.

— Його ім’я? — гостро запитала Кірсанова.

Катя ледь помітно посміхнулася, хитаючи головою.

— Музика не потребує імен спонсорів на афішах.

Олена хижо посміхнулася, викладаючи свій головний козир:

— А якщо я скажу, що цей «меценат» — Ілля Акімов? Людина, чиє ім'я пов'язують із дуже жорстким перерозподілом бізнесу в місті. І що ресторан вашого батька раптово перейшов під контроль його структур через величезні борги? Це теж просто «віра в мистецтво», Катю? Чи це звичайна плата за вашу присутність у його житті?

Катя відчула, як усередині на мить усе похололо, але зовні її обличчя не здригнулося ні на міліметр. Вона згадала вчорашню ніч, його гарячі руки й ту силу, яку він вдихнув у неї. Вона більше не була безпорадною жертвою.

— Чутки — це лише спосіб бідних розумом людей пояснити успіх інших, Олено, — твердо вимовила дівчина, дивлячись журналістці прямо в зіниці. — Мій батько живий і здоровий, його бізнес у безпеці, а я вчора стояла на сцені й грала Елгара так, як ніхто в цьому місті не грав останні десять років. Якщо у вас є питання про мою інтерпретацію концерту — я слухаю. Якщо ні — наше інтерв'ю закінчено.

Кірсанова кілька секунд дивилася на неї з неприхованим захватом. Вона вимкнула диктофон.

— О гостроту вашого характеру можна порізатися, Вороніна. Що ж, текст буде гарячим. Але майте на увазі: я не припиню шукати правду.

Коли Катя вийшла з кав'ярні, на протилежному боці вулиці вже стояв знайомий автомобіль із затонованим склом. Вона сіла на пасажирське сидіння, і Ілля миттєво рушив із місця, уважно вдивляючись у її профіль.

— Як усе пройшло? — запитав він, міцно стискаючи кермо.

— Добре. Вона намагалася спрокусувати мене твоїм ім'ям і боргом батька. Але я втримала удар. Хоча вона не зупиниться, Ілле. Вона копатиме далі.

— Я знаю, — його голос звучав глухо й небезпечно. — Головне, що ти вистояла.

Коли вони повернулися до маєтку, на них чекав неприємний сюрприз. Прямо під масивними вхідними дверима будинку лежав щільний білий конверт без жодних поштових марок чи адреси. Охорона на воротах клялася, що нікого стороннього не було, а отже, той, хто залишив його, мав доступ за перший периметр безпеки.

Катя взяла конверт, відчуваючи дивне передчуття, і швидко розірвала папір. Всередині лежала вирізка з учорашньої газети — її фотографія на сцені. Але її обличчя було грубо перекреслене жирним червоним маркером, що нагадував кривавий хрест.

На звороті розмашистим, упевненим почерком було написано лише кілька слів:

«Скоро ти знову гратимеш для нас, крихітко. Але цього разу — на закритому, приватному прийомі. Твій господар не зможе ховати тебе вічно».

Підпису не було, але в цьому брудному, самовпевненому тоні виразно відчувався подих Антона Гладкого та його поплічників.

Ілля вирвав записку з її рук. Його очі спалахнули такою люттю, що Каті на секунду здалося, ніби повітря навколо завібрувало від напруги. Його пальці зім'яли папір у щільну грудку.

— Все. Моє терпіння скінчилося. Тепер я втручаюся особисто. Я помножу Гладкого на нуль разом із його бізнесом до кінця тижня.

Катя підійшла до нього, м'яко, але сильно обхопивши його обличчя своїми долонями, змушуючи подивитися на себе.

— Ні, Ілля. Не роби необачних кроків у гніві. Вони саме цього й чекають. Вони хочуть спровокувати тебе через мене. Але ми тепер разом у цьому. Чуєш? Ми пройдемо це разом.

Акімов важко перевів подих, дивлячись у її рішучі очі. Весь його багаторічний досвід самотнього хижака бунтував проти цього «разом», але присутність цієї дівчини ламала всі його старі вовчі правила. Він повільно накрив її долоні своїми.

— Разом, — тихо погодився він.

Вона пішла до своєї кімнати, дістала віолончель і сіла біля вікна. Цього вечора з-під її смичка вилітали зовсім інші звуки. Це не був сум чи біль капітуляції. Музика лилася голосно, різко, рвано, нагадуючи важкий військовий марш або заклик до запеклого бою. Вона грала про війну, яка неминуче наближалася до їхнього порогу.

Ілля стояв у дверях кабінету й слухав цей кожний запеклий акорд. І вперше за багато років цей залізний, безжальний чоловік відчув усередині холодний, липкий страх. Але це був страх не за свої мільярди, не за банк і не за власне життя.

Він панічно боявся втратити цю тендітну жінку, яка щойно стала його єдиним персональним всесвітом. Попереду був великий бій, і Катя більше не збиралася залишатися в тіні. Вона виходила на світло, де кожен її крок тепер ставав частиною їхньої спільної небезпечної гри.