Розділ 23.Слідчий

 

Ранок після публікації статті Олени Кірсанової нагадував розбурханий вулик, у який закинули запалену петарду. Телефон Іллі вібрував і світився на столі майже без упину — дзвонили колишні й теперішні бізнес-партнери, журналісти провідних телеканалів, адвокати та люди, чиїх імен він не чув уже років десять. Соціальні мережі та новинні стрічки буквально кипіли. Суспільство розкололося: одні таврували його як безжального монстра, що вибудував свою імперію на людському болю, інші ж убачали в ньому ледь не трагічного героя, який зумів вирватися з самого серця пекла й тепер зважився на публічну сповідь.

Катя сиділа за кухонним столом, обхопивши пальцями гарячу чашку з кавою. Вона мовчки гортала стрічку новин, вчитуючись у коментарі.

Ілля підійшов, м’яким, але рішучим рухом перевернув свій телефон екраном донизу, вимикаючи звук, і сів навпроти неї. Його обличчя було блідим, але абсолютно спокійним — так виглядає людина, яка вже прийняла свій вирок і більше не чекає на милість.

— Поліція приїде, Катю. Сьогодні. Це питання кількох годин, — рівним голосом вимовив він, пильно вглядаючись у її обличчя.

Вона повільно відставила чашку й підняла на нього свої ясні, впевнені очі.

— Я готова.

Ілля накрив її долоню своєю, і в цьому жесті було стільки невисловленої вдячності, що в неї на мить перехопило подих.

— Ми готові, — тихо виправив він.

Рівно о полудні тишу будинку порушив короткий, вимогливий дзвінок у двері. На порозі стояли двоє. Старший — високий, сухорлявий чоловік у класичному, злегка потертому сірому піджаку. На його скронях рясно блищала передчасна сивина, а глибокі зморшки навколо очей свідчили про хронічну втому та сотні безсонних ночей. Молодший супутник у шкіряній куртці тримав у руках об'ємну папку й чистий блокнот.

— Роман Плахотний, підполковник, старший слідчий в особливо важливих справах, — представився старший, показуючи посвідчення швидким, відпрацьованим рухом. — Ми можемо увійти й поговорити без зайвих свідків?

Ілля мовчки відступив убік, пропускаючи візитерів всередину.

Вони розташувалися у вітальні біля каміна, який сьогодні не горів, залишаючи кімнату прохолодною та суворою. Катя сіла поруч з Іллею на диван, відчуваючи потребу бути ближче. Її долоня впевнено лягла на його коліно — не для того, щоб заспокоїти його, а щоб показати гостям їхню абсолютну єдність.

Роман Плахотний окинув їх чіпким, оцінюючим поглядом досвідченого оперативника. Він затримав увагу на руці Каті, а потім подивився їй прямо в очі.

— Катерино Василівно, ви офіційно не подавали заяву про погрози чи шантаж. Проте після сьогоднішньої публікації у нас є всі підстави відкрити кримінальне провадження. У вас є якісь матеріальні докази тиску?

Катя без вагань відкрила сумочку й дістала щільний пластиковий конверт. Всередині лежали ті самі фотографії з червоними хрестами та зім'ята записка, яку вони знайшли під дверима спальні.

— Це залишили під нашими дверима вчора вранці, — спокійно сказала вона, підсуваючи конверт по столу до слідчого.

Плахотний узяв докази через прозорий пластик, уважно вивчаючи почерк на записці й ракурси знімків. Його губи стиснулися в тонку лінію.

— Гладкий? — коротко запитав він.

— Гладкий, — кивнула Катя. — І його права рука, Барах. Вони вимагають грошей від Іллі й погрожують моїй родині. Мій батько вчора бачив їхніх людей біля нашого ресторану.

Слідчий повільно перевів погляд на Акімова. Його очі звузилися.

— А ви, Ілля Володимировичу? Що скажете про статтю Кірсанової? Там наведені дуже серйозні звинувачення. Співучасть у торгівлі людьми — це стаття, яка не має коротких термінів давності, якщо ми доведемо систематичність.

Ілля зустрів його погляд без страху.

— У статті викладена не вся правда, підполковнику. Але більша її частина, що стосується мого фінансового минулого в синдикаті — це факт. Я не збираюся відпиратися чи наймати найдорожчих адвокатів, щоб зам'яти справу.

Плахотний глибоко відкинувся на спинку крісла, і на його обличчі з'явилася втомлена, ледь помітна посмішка людини, яка нарешті намацала слабке місце в стіні, яку штурмувала роками.

— Я веду розробку угруповання Гладкого вже понад два роки, — тихо заговорив слідчий. — Наркотрафік, незаконний обіг зброї, постачання живого товару за кордон... Вони обросли такими зв'язками на горі, що кожна моя спроба підібратися ближче закінчувалася нічим. Свідки раптово змінювали свідчення, виїжджали з країни або просто зникали безвісти. Мені потрібен той, хто знає всю систему зсередини. Мені потрібні фінансові схеми, номери закордонних рахунків, реальні імена покупців.

Катя гостро відчула, як під її долонею напружується кожен м'яз на нозі Іллі.

— Я готова виступити свідком у суді й підтвердити факт викрадення та шантажу, — твердо заявила вона.

Роман Плахотний кивнув, приймаючи її слова, а потім знову подивився на Іллю.

— А ви, Акімов? Готові заговорити офіційно?

Ілля повільно видихнув, ніби скидаючи з плечей невидиму багаторічну ношу.

— Готовий. Я дам вам усі розшифровки транзакцій, адреси підставних фірм і схеми, за якими Гладкий виводить гроші за кордон досі. Але мені потрібні гарантії безпеки для Катерини та її родини. Офіційна програма захисту свідків. Охорона моїх людей — це добре, але мені потрібен державний щит для неї.

Слідчий сумно посміхнувся, підводячись із крісла.

— Державні гарантії дає закон, Акімов. Якщо ви допоможете мені посадити Гладкого на все його життя — я особисто зроблю так, щоб ваша добровільна співпраця та явка з повинною перекрили ваші минулі гріхи перед законом. Якщо ви, звісно, дійсно чисті тепер.

Катя теж підвелася, міцно взявши Іллю за руку й переплітаючи свої пальці з його пальцями.

— Він чистий, — сказала вона з такою непохитною вірою в голосі, що навіть суворий підполковник на мить завагався.

— Тоді чекаю вас обох завтра о десятій ранку в головному управлінні. Будемо оформлювати все офіційно, під протокол, — Плахотний коротко кивнув і разом зі своїм помічником попрямував до виходу.

Коли за поліцейськими зачинилися важкі двері, Катя повернулася до Іллі.

— Ти справді готовий розповісти їм усе? Розумієш, що після цього твій бізнес, твоє теперішнє життя... усе це може бути зруйновано?

Він притягнув її до себе, ховаючи обличчя в її м’якому волоссі.

— Мені байдуже на бізнес, Катю. Без тебе в цьому житті немає жодного сенсу. Час закінчити цю затяжну війну з минулим. Я хочу дихати вільно. Поруч із тобою.

Вона міцно притиснулася до його грудей, слухаючи, як заспокоюється його серце.

— Я буду з тобою. На кожному допиті, у кожному судовому залі.

Пізно ввечері, коли будинок знову занурився в тривожну темряву, на телефон Каті прийшло повідомлення від Олени Кірсанової із проханням терміново зідзвонитися. Катя одразу набрала її номер.

— Катю, поліція вже була у вас? — схвильованим шепотом запитала журналістка в слухавку.

— Так, кілька годин тому. Слідчий Плахотний. Ми домовилися про офіційні свідчення завтра.

— Це чудово! — у голосі Олени почулося справжнє торжество. — Але слухай мене уважно. У мене є дещо неймовірне. Я знайшла свідка. Живого свідка, який безпосередньо постраждав від Гладкого. Це дівчина, одна з тих, кому три роки тому вдалося дивом утекти з транзитного пункту. Вона ховається під чужим ім'ям у передмісті.

У Каті всередині все стислося від раптового передчуття.

— Вона жива?.. Вона готова говорити з поліцією?

— Вона залякана до смерті, Катю. Вона відмовляється спілкуватися з копами чи зі мною. Але вона прочитала статтю, дізналася твою історію й сказала, що довіряє тільки тобі. Вона хоче говорити особисто з тобою. Без Акімова. Без охорони. Тільки віч-на-віч.

Катя подивилася на Іллю, який спостерігав за нею з іншого кінця кімнати, миттєво зчитавши напругу в її поставі.

— Добре, Олено. Організуй зустріч. Завтра, одразу після нашого візиту до слідчого управління.

Вона вимкнула телефон і повільно опустила його на стіл.

Ілля підійшов, обіймаючи її за плечі ззаду, намагаючись зігріти своїм теплом.

— Ти йдеш до самого кінця, так? — тихо запитав він.

Вона повернулася в його обіймах і подивилася на нього поглядом, у якому більше не було й краплі сумніву.

— Ми йдемо до кінця, Ілля. Разом.

Вона не могла заснути. Напруга останніх днів вимагала виходу, і єдиним її порятунком знову стала музика. Катя підійшла до віолончелі, сіла біля каміна й узяла смичок.

Цього разу це був Бетховен. Знаменита соната «Аппасіоната».

Музика вибухнула під її пальцями шаленим, пристрасним шквалом звуків. Це була не просто гра — це була справжня битва, виражена в гармонії. Мелодія то злітала до вершин відчайдушного гніву, то падала в безодню глибокого, інтимного суму, оголюючи всю правду, яка так нестерпно боліла їм обом. Це була музика людей, які більше не бояться втратити все, бо вже знайшли головне.

Ілля стояв у дверях кабінету, заворожений цим видовищем. Він дивився на її тонкі руки, що змушували інструмент буквально ридати й кричати від пристрасті, і знав: назад дороги немає. Вони зробили свій крок із мосту.

Вони або переможуть у цій смертельній сутичці, або впадуть разом у прірву. Але тепер це було неважливо. Головне, що вони падатимуть, міцно тримаючись за руки.

Він згадав слова Франкліна Рузвельта: «Просто бажати недостатньо — слід запитати себе, що ти маєш намір зробити, щоб досягти бажаного».

І Катя не просто бажала спокою. Вона була готова випалити це місто дотла своєю правдою, щоб нарешті знайти його.