Розділ 25.Розслідування Каті( продовження)

 

Катя вже не могла зупинитися. Це розслідування перетворилося для неї на нав’язливу ідею, на єдиний спосіб вижити в епіцентрі бурі й повернути контроль над власним життям. Після викривальної статті Олени Кірсанової та першої розмови зі слідчим Романом Плахотним вона занурилася в документи з головою. Ноутбук світився цілодобово — на кухонному столі поруч із чашками охололої кави, на письмовому столі в кабінеті, навіть у ліжку, коли нічна тиша ставала занадто гніючою. Олена майже щодня надсилала нові зашифровані файли, старі судові реєстри та виписки з закритих баз даних.

Ілля спостерігав за цим мовчки, з важким серцем, але без жодного супротиву. Ба більше, він сам віддав їй ключі від свого минулого: відкрив доступ до старих зашифрованих архівів, особистих контактів і навіть банківських виписок тих темних років. Він не тиснув, не намагався виправдовуватися чи пом'якшувати кути. Акімов розумів — вона мусить пройти це чистилище сама. Мусить власноруч розібрати по цеглинках його минуле життя, щоб вирішити, чи є в них майбутнє.

Одного вечора Катя знайшла те, що шукала. Те, що остаточно зв’язувало всі ниточки в один кривавий вузол.

Це був тьмяний скан старого, поспіхом закритого протоколу поліції десятирічної давнини. Справа про загадкове зникнення двох дівчат прямо з віп-кабінету нічного клубу, який належав підставній фірмі Гладкого. В одному з додатків містилися свідчення анонімного інформатора, який прямо вказував на Іллю Акімова як на людину, що «вирішувала всі фінансові питання синдикату й закривала дірки». Але через тиждень після занесення свідчень до бази інформатор раптово зник безвісти. Справу зам'яли й закрили за відсутністю доказів.

Катя просиділа над цим документом до самого світанку, вдивляючись у сухі поліцейські рядки. Коли перші сірі промені сонця торкнулися віконного скла, двері кабінету тихо відчинилися. Увійшов Ілля з двома чашками свіжої гарячої кави.

Катя навіть не підняла голови.

— Ти знав про них? — її голос прозвучав тихо, майже безсило, але в ньому бриніла гостра, як лезо, сталь.

Він повільно поставив чашки на край столу й важко зітхнув.

— Знав, Катю. Але клянуся — я не брав у цьому участі. Коли я вперше зрозумів, чим насправді займається Гладкий під прикриттям легальних клубів, я прийшов до нього. Сказав прямо: «Не чіпай дівчат, я в цьому бруді не братиму участі». Він посміхнувся, пообіцяв, що це була помилка виконавців... А наступного тижня ті дівчата просто зникли. Разом із моїм інформатором.

Вона нарешті підвела на нього очі, повні гіркоти й розчарування.

— І ти просто мовчав? Дивився й мовчав?

Ілля повільно опустився на стілець навпроти неї, втомлено потер скроні.

— Так, мовчав. Бо боявся за своє життя, Катю. Будь-який мій невірний рух тоді — і я б ліг поруч із тими дівчатами в безіменній могилі. Мені довелося грати за їхніми правилами, вичікувати момент, акуратно переписувати активи й готувати свій вихід. Я зміг вирватися лише через роки, коли накопичив достатньо сили, щоб вони не змогли мене просто так прибрати.

Катя з тихим стуком закрила ноутбук.

— Ти міг піти до поліції. Раніше.

Він гірко посміхнувся й похитав головою.

— Не тоді. У ті роки вся місцева поліція, від районних відділків до вищого керівництва, була повністю куплена Гладким. Мій прихід туди став би для мене смертним вироком прямо на порозі відділку.

Вона підвелася, підійшла до вікна, обіймаючи себе руками за плечі. Ранковий Київ повільно прокидався в рожевому тумані.

— А тепер? Що ти робитимеш тепер?

Ілля підійшов ззаду. Він зупинився поруч, заглядаючи в її профіль.

— Тепер я скажу слідчому все. Кожне ім'я, кожен банківський переказ, кожну закриту справу. Я виверну всю їхню систему навиворіт перед Плахотним.

Вона повільно повернулася до нього.

— І про мене? Про наш ресторан, про мій борг... ти теж розповіси?

Він ствердно кивнув.

— Про все, Катю. Якщо це допоможе знищити Гладкого і захистити тебе.

Вона підняла руку й обережно, ледь торкаючись пальцями, провела по його вилиці, відчуваючи легку чоловічу щетину.

— Ні. Про мене, про ресторан і про те, що пережила моя родина... про це я розповім слідчому сама. Це моя історія. І мій бій.

Ілля пригорнув її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі. У цьому обіймі не було пристрасті — лише глибоке, майже відчайдушне прагнення захистити один одного від світу, що руйнувався навколо.

— Я ніколи не зможу повністю пробачити тобі твоє минуле, Ілле, — тихо, але надзвичайно чесно прошепотіла вона в його плече. — Але я кохаю тебе теперішнього. Того, який стоїть поруч зі мною сьогодні.

Він міцніше стиснув обійми.

— Мені цього достатньо, маленька. Більше ніж достатньо.

Наступного дня Олена Кірсанова влаштувала таємну зустріч. Вони зустрілися на нейтральній території — в орендованій квартирі на околиці міста, де ховали свідка.

Дівчина, яку звали Марина, виглядала неймовірно крихкою та заляканою. Вона сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, постійно озираючись на зачинені вікна й нервово стискаючи в руках паперовий стаканчик із водою. Марина змогла втекти з підпільного борделю Гладкого два роки тому й відтоді жила під чужими документами.

Вона говорила дуже тихо, майже пошепки, змушуючи Катю й Олену нахилятися ближче.

— Акімов... — Марина на мить завагалася, з острахом подивившись на Катю. — Так, я пам'ятаю його. Він приїжджав до клубу з Гладким. Особисто він нікого з нас ніколи не чіпав. Навіть навпаки — один раз, коли Барах хотів мене сильно побити, Акімов його зупинив... Але він знав. Усі, хто крутився біля Гладкого, знали, чим займаються ці заклади. Вони просто закривали очі на наші крики.

Катя слухала це, відчуваючи, як кожне слово дівчини голкою впивається в серце. Їй було боляче чути підтвердження темної сторони Іллі, але водночас вона відчувала дивне полегшення від того, що він не брав у цьому безпосередньої участі.

— Марино, — Катя обережно взяла дівчину за руку. — Ти готова повторити все це офіційно? Перед слідчим Плахотним?

Марина злякано здригнулася, в її очах зблиснули сльози.

— Я боюсь, Катю. Вони знайдуть мене й уб'ють. Гладкий усюди має свої вуха.

— Не знайдуть, — твердо втрутилася Олена, записуючи розмову на диктофон. — Плахотний — чесний коп. Ми виб'ємо для тебе офіційну програму захисту свідків і повну зміну особистості за кордоном. Але без твоїх свідчень ми не зможемо запроторити Гладкого за ґрати.

Марина повільно кивнула, витираючи сльозу.

— Добре... Якщо ви будете поруч. Я скажу все.

Увечері Катя повернулася додому виснаженою. Емоційна напруга останніх днів вимагала виходу. Вона сіла посеред вітальні, взяла до рук віолончель і притиснула її до грудей, як єдиного справжнього друга.

Смичок торкнувся струн. З-під її пальців полилася важка, неймовірно глибока й тужлива мелодія. Це була музична сповідь. У цих звуках бринів увесь невимовний біль знівечених дівчат, з якими вона тепер відчувала невидимий зв’язок; її власна глибока травма від пережитого страху; і головне — те важке, болісне прощення, яке вона намагалася відшукати у своєму серці для Іллі. Музика заповнила весь простір будинку, піднімаючись під саму стелю.

Ілля сидів у кріслі в кутку кімнати. Він не ворушився, повністю розчинений у цій мелодії, приймаючи кожну ноту як заслужений удар батога.

Коли останній акорд повільно згас у тиші вечора, Катя опустила голову на гриф інструмента. Ілля підвівся, підійшов до неї й ніжно поклав руку на її тремтяче плече.

— Ти готова пройти цей шлях до самого кінця, маленька? — тихо запитав він.

Вона підняла на нього свої сухі, впевнені очі й кивнула.

— Так. Я готова. А ти?

Він узяв її руку, підніс до своїх губ і міцно поцілував пальці.

— Я з тобою. До останнього подиху.

Тієї ніч вони кохалися з якоюсь особливою, щемливою ніжністю. Без поспіху, без зайвих слів, вивчаючи тіла один одного так, ніби робили це вперше — або востаннє перед великою битвою. Катя гаряче шепотіла в його темряві: — Ми переможемо їх, Ілле... Ми маємо перемогти.

Він лише мовчки кивав, притискаючи її до свого тіла.

Проте близько третьої години ночі тишу спальні розірвав різкий, тривожний дзвінок мобільного. Дзвонив Роман Плахотний. Катя миттєво піднесла слухавку до вуха.

— Катерино Василівно, Акімов поруч? — голос слідчого звучав напружено, на задньому плані чулися сирени й раційні переговори. — Слухайте мене уважно. Ваші матеріали й виписки, які ви передали через Олену, дали нам зачіпку. Ми отримали санкцію на масштабний обшук у головному офісі Гладкого та його заміському будинку. Ми висуваємося туди просто зараз, на світанку. Будьте готові, завтра ваші свідчення стануть ключовими.

Катя відчула, як по спині пробіг мороз. Вона подивилася на Іллю, який уже сидів поруч на ліжку, пильно вслухаючись у кожне слово.

— Почалося... — тихо промовила вона, вимикаючи телефон.

Ілля мовчки кивнув, і його обличчя вмить перетворилося на сувору, невозмутиму маску воїна, який виходить на свій останній бій.

Катя підвелася з ліжка, накинула шовковий халат і підійшла до великого панорамного вікна. Київ за склом спав глибоким, спокійним сном, не підозрюючи, які жорстокі розбірки розгорталися в його передмістях. Але вона знала: завтра на це місто налетить справжня буря. І вона, звичайна віолончелістка з консерваторії, опиниться в самому її центрі.

Зі своєю віолончеллю, зі своїм божевільним коханням і з правдою, яка безжально рвала її душу на шматки.

Вона згадала старий вислів, який колись почула від свого професора: «Жінка — це такий інструмент, на якому віртуоз зіграє найкращий свій твір, а бовдур — тільки порве струни…»

Катя подивилася на свої руки. Вона більше не дозволить нікому рвати свої струни. Тепер вона сама визначатиме мелодію свого життя.