Розділ 7. Підготовка до виходу.

 

Ранок видався сірим і холодним, немов попіл у згаслому каміні. Катя прокинулася від дивної, майже хворобливої тиші в голові — вперше за довгий час у її думках не звучала музика, не виникало жодного бажання підвестися й торкнутися смичком струн. Пальці, щільно стягнуті чистими медичними бинтами, все ще нили тупим, настирливим болем. Вона сіла на ліжку, безцільно дивлячись на віолончель, яка мовчки стояла в кутку, ніби терпляче чекала на її черговий зрив.

Двері спальні прочинилися безшумно. До кімнати увійшла Ольга, несучи срібний піднос: гаряча кава, свіжі круасани, нарізані фрукти. Вона акуратно поставила сніданок на низький столик біля каміна.

— Пан Акімов просив передати: сьогодні о другій годині приїде Ярина з новими речами. Ввечері у вас запланований вихід у світ.

Катя лише мовчки кивнула, навіть не запитавши, куди саме її збираються везти цього разу.

Ольга затрималася біля дверей, розгладжуючи фартух.

— Нові струни я поклала поруч із футляром. І свіжий антисептик також.

— Дякую, Ольго, — тихо відповіла Катя, не піднімаючи очей.

Коли помічниця вийшла, дівчина взяла порцелянову чашку й почала пити гарячу каву дрібними ковтками, повільно вбираючи кожну краплю цієї гіркоти. Вона розуміла: Ілля чув її нічну гру. Він знав, наскільки глибоко поранена її душа, але все одно збирався знову вивести її на люди, щоб продемонструвати свій черговий тріумф.

Рівно о другій з’явилася Ярина. Цього разу вона привезла ще більше чохлів з одягом, велику шкіряну валізу з косметикою та професійні інструменти для укладки.

— Сьогоднішній захід набагато серйозніший за вчорашній заміський клуб, — діловито почала стилістка, розкладаючи пензлі на столику перед дзеркалом. — Ти повинна сяяти. Пан Акімов дав чітку вказівку: кожен у залі має зрозуміти, що ти не просто його супутниця. Ти — його особиста слабкість, яку він може собі дозволити.

Катя мовчки стояла посеред кімнати, поки Ярина демонструвала три нові вечірні сукні: вугільно-чорну, глибокого смарагдового кольору та вогняно-червону. До них додавалася шовкова білизна, ще витонченіша й відвертіша, ніж напередодні.

Ярина впевнено зняла з вішалки червону сукню.

— Ця. Колір стиглої вишні або свіжої крові. Вона ідеально підкреслить блідість твоєї шкіри й продемонструє його абсолютну владу над тобою.

Катя не стала сперечатися. Вона слухняно сіла в крісло перед великим дзеркалом, повністю віддаючи себе в руки стилістки. За дві години Ярина створила справжній шедевр: волосся зібрала у високий, гладкий хвіст, випустивши лише кілька тонких пасм, які м'яко обрамляли обличчя дівчини. Макіяж зробили зухвалим — глибокі димчасті очі та яскрава, пристрасно-червона помада на губах.

Коли стилістка пішла, залишивши після себе стійкий шлейф дорогих парфумів, Катя підвелася й підійшла до дзеркала. На неї дивилася чужа жінка. Холодна, фатальна красуня в сукні, що облягала тіло, як друга шкіра. Вона виглядала як ідеальна, дорога іграшка для впливового чоловіка.

«Це не я. Мене тут більше немає», — промайнуло в голові.

Щоб повернути собі бодай краплю справжньої себе, Катя підійшла до віолончелі. Долаючи біль у перев'язаних пальцях, вона обережно взяла смичок.

Вона заграла тихо, ледь торкаючись струн. Це не був Шостакович чи Бах. Це була її власна, невимушена мелодія — повільна, тужлива композиція про те, як ламаються крила, як гордість перетворюється на покірність і як невимовно болить зраджена душа.

Ілля почув ці звуки ще в кабінеті. Він сидів у кріслі, тримаючи в руці склянку з віскі, й слухав, як чистий сум проникає крізь щілини дверей. Вперше в житті залізна впевненість Акімова похитнулася. Ця мелодія була розмовою з ним. Вона грала про них — про його грубу силу й її тихий, але незламний опір.

Він підвівся, піднявся сходами й тихо прочинив двері її спальні.

Катя грала, повернувшись до нього спиною. Вона чула, як скрипнули двері, але не зупинила смичок, продовжуючи вести свою сумну повість до кінця. Ілля мовчки стояв у прорізі дверей, заворожений цим видовищем: тендітна дівчина в розкішній червоній сукні, яка виливала свій біль через струни інструменту.

Коли остання нота розчинилася в повітрі, Ілля зробив крок уперед. Його голос звучав незвично тихо, без металевих інтонацій:

— Ти можеш грати скрізь. Де забажаєш.

Катя повільно опустила смичок і повернулася до нього. Її димчасті очі дивилися на нього з глибоким викликом.

— Навіть у консерваторії? Я можу повернутися до навчання?

Акімов на мить завагався, але потім повільно кивнув:

— Так. Ти повернешся туди завтра.

— З твого особистого дозволу? — у її голосі пролунала гірка іронія.

Чоловік підійшов ближче, дістаючи з кишені оксамитову коробочку.

— Так, з моїм. Поки що це єдиний спосіб гарантувати твою безпеку.

Він відкрив футляр, дістаючи розкішне кольє з великими рубінами, які горіли під світлом люстри, мов краплі свіжої крові. Ілля обережно обійшов її ззаду й власноруч застебнув прикрасу на її шиї. Його гарячі пальці на мить затрималися на відкритій шкірі плечей.

Катя різким рухом скинула його руки, роблячи крок убік.

— Не треба вдавати турботу, Ілля. Я знаю, хто я для тебе. Я ненавиджу ці стіни й ненавиджу тебе.

Акімов мовчав кілька секунд, його обличчя знову перетворилося на сувору, непроникну маску.

— Твоя ненависть — це теж почуття, Катю. З цим я можу працювати. А тепер ходімо. Нас чекають.

Він упевнено простягнув їй руку. Катя подивилася на його широку долоню, потім на свої перев'язані пальці й нарешті повільно поклала свою руку в його. Вона виграла свій перший бій — можливість повернутися до музики. Це були лише крихти свободи, які він кинув їй, щоб вона остаточно не зламалася в його золотій клітці, але вона збиралася використати цей шанс на повну.

Вони спустилися сходами вниз. Біля під’їзду вже гарчав двигун чорного позашляховика. Охоронець відчинив двері, і вони сіли на заднє сидіння. Машина плавно рушила з місця, виносячи їх у блискуче, холодне нічне місто. Ілля звичним, владним рухом поклав свою важку руку їй на коліно, і цього разу Катя не відсахнулася. Вона дивилася на вогні мегаполіса крізь темне скло, міцно стискаючи пальці й повторюючи про себе: «Я витримаю. Я все витримаю».