Розділ 28. Підготовка до концерту

 

Тиждень, що передував концерту в Національній філармонії, минув у такій густій, хворобливій напрузі, яку, здавалося, можна було фізично різати ножем. Катя репетирувала на межі людських можливостей — по шість-сім годин на добу. Вона не виходила з цього стану ні вдома, ні в репетиційному залі, ні під час виснажливих прогонів з оркестром. Програма була складною, майже непосильною для пальців і душі: похмурий, інтелектуальний Бріттен, повний прихованого відчаю Шостакович, а на фінал — її власна каденція, виткана на теми тужливих українських народних пісень. Вона грала так, ніби виливала на струни всю свою кров — кожна нота кричала про біль минулого, люту боротьбу теперішнього та хитку, ледь помітну надію на майбутнє.

Ілля не відходив від неї ні на крок. Охорону збільшили до шести професійних бійців, які супроводжували їх повсюди. Для пересувань містом Акімов орендував важку броньовану машину, щодня змінюючи маршрути від дому до філармонії.

Роман Плахотний дзвонив щодня, і його звіти ставали дедалі тривожнішими.

— Барах точно в Києві, — повідомляв підполковник оперативну інформацію. — Ми взяли одного з його дрібних дилерів. Той підтвердив: Барах готує акцію саме на вечір концерту. Він збожеволів на помсті. Для нього це не просто усунення свідків, це кривавий перформанс. Він хоче знищити вас публічно.

Катя слухала ці слова абсолютно спокійно, навіть не відкладаючи смичка.

— Тоді нехай планує, — тихо, але твердо відповідала вона. — Я все одно гратиму.

Роман важко зітхнув у слухавку.

— Ми задіємо безпрецедентні заходи безпеки. Поставимо рамки металошукачів, запустимо оперативників у цивільному прямо в залу, переодягнемо бійців у форму капельдинерів та охорони. На дахах сусідніх будинків працюватимуть наші снайпери.

Ілля похмуро кивнув, тримаючи слухавку біля вуха.

— Добре. Зробіть усе, що в людських силах.

Коли зв'язок перервався, Катя підвела очі на Іллю. Він стояв біля вікна, напружений, мов струна перед обривом.

— Ти боїшся? — тихо запитала вона.

Він повернувся до неї й спробував посміхнутися своєю колишньою, трохи втомленою посмішкою.

— Страшенно, маленька. За своє життя я ніколи так не боявся. Навіть під дулами автоматів Гладкого.

Вона підвелася, підійшла до нього й міцно притиснулася до його грудей, вловлюючи швидкий, тривожний стукіт його серця.

— Я теж боюсь. Але моя музика сильніша за цей страх. Вона сильніша за них усіх.

Невдовзі залякування перейшли на новий рівень. Замість паперових конвертів почалися нічні дзвінки з прихованих номерів. Голос у трубці, спотворений спеціальною комп’ютерною програмою до металевого, потойбічного хрипу, шепотів одне й те саме:

«Твій останній акорд пролунає в труні, люба. Готуй білу сукню».

Катя не панікувала. Вона не видаляла ці записи, холоднокровно пересилаючи кожен аудіофайл Роману Плахотному. Оперативники негайно взяли номери в розробку.

— Це голос Бараха, — підтвердив підполковник під час чергової зустрічі. — Спектральний аналіз показав стовідсотковий збіг, попри модулятор. Він веде з нами гру. Він упевнений у своїй безкарності.

Репетиції з оркестром тривали в атмосфері нервового шепоту. Музиканти підсвідомо відчували, що навколо першої віолончелі згущується якась смертельна загроза. Вони бачили мовчазних, міцних чоловіків у чорних костюмах, що стояли біля кожного виходу з репетиційної зали, помічали тривожні погляди Іллі Акімова, який не зводив очей зі сцени.

Сивочолий диригент після чергового напруженого прогону обережно взяв Катю за лікоть:

— Катерино, дитинко, ти в порядку? На тобі обличчя немає. Може, зробимо перерву? Нам не потрібні жертви заради мистецтва.

Вона м’яко посміхнулася старому вчителеві, ховаючи за цією посмішкою залізну волю.

— Все добре, маестро. Я просто граю від щирого серця. Так, як ніколи раніше.

Увечері, коли вони поверталися додому, Катя падала від фізичного безсилля. Її пальці були стерті до крові й заклеєні тонкими пластирями, м'язи спини ніли від постійної напруги. Ілля обережно саджав її на диван і годинами масажував її втомлені плечі, намагаючись своїми великими, теплими долонями вигнати з її тіла весь накопичений біль.

Вона брала інструмент і грала для нього одного — короткі, уривчасті фрагменти майбутнього виступу. Ці звуки проникали під шкіру, лоскотали нерви. Пізніше вони кохалися — тихо, повільно, з якоюсь особливою щемливою ніжністю, ніби болісно намагалися захистити свій маленький всесвіт від зовнішньої темряви, яка вже стукала у вікна.

Зарившись обличчям у його шию, вона гаряче шепотіла в нічній тиші:

— Якщо раптом щось станеться... якщо мене не стане, Ілля... просто знайди мене в моїй музиці. Вона нікуди не зникне.

Він лише міцніше стискав її у своїх обіймах, заплющуючи очі від невимовного болю.

— Нічого не станеться. Я не дозволю. Чуєш? Не дозволю.

Але обоє вони знали, що ці слова — лише крихка брехня, в яку так хотілося вірити перед початком бурі.

За два дні до концерту Роман Плахотний особисто приїхав до їхнього будинку пізно ввечері. Він сів за стіл у кабінеті, дістав карту-схему Національної філармонії та кілька роздруківок.

— Ми маємо детальний план, — заговорив слідчий, дивлячись прямо на Катю. — Наш інформатор у залишках банди Гладкого підтвердив: Барах особисто прийде на концерт. Він планує пройти в залу за підробленими документами під виглядом одного з іноземних гостей. Ми хочемо взяти його «на гарячому» — безпосередньо в приміщенні, коли він спробує наблизитися до сцени.

Катя пильно подивилася на поліцейського.

— Тобто ви хочете використати мене як приманку? Наживку, на яку клюне цей звір?

Роман на мить опустив погляд, а потім важко кивнув.

— Так, Катерино Василівно. Тільки так ми зможемо виманити його з підпілля й заарештувати без зайвого галасу та жертв серед мирних громадян. Звісно, лише за вашої повної згоди.

Ілля миттєво підхопився з крісла, його обличчя перекривила хижа лють, а кулак із силою впав на стіл.

— Ні! — рявкнув він. — Я не дозволю ризикувати її життям! Ви з глузду з'їхали, Плахотний? Ви підставите її під кулю божевільного вбивці?! Наша угода анулюється, ми їдемо з країни просто зараз!

Катя обережно піднялася й поклала свою тонку, прохолодну долоню на його напружене плече.

— Ілля, зачекай. Заспокойся, будь ласка.

Він повернувся до неї, в його очах читався справжній відчай.

— Катю, це ж самогубство...

Вона сумно, але неймовірно тепло посміхнулася, дивлячись йому прямо в душу.

— Це мій концерт, коханий. Мій бій. Якщо ми зараз втечемо, Барах шукатиме нас усе життя. Він дістане нас і в Карпатах, і в Європі. Я хочу покінчити з цим кошмаром раз і назавжди. На моїх умовах. На моїй сцені. Роман, я згодна.

Плахотний серйозно кивнув, відчуваючи глибоку повагу до цієї тендітної дівчини.

— Ми зробимо все можливе й неможливе, Катерино. Мої кращі люди закриють вас своїми тілами за першої ж загрози. Периметр буде заблоковано.

Коли слідчий пішов, Ілля ще довго ходив кабінетом з кутка в куток, міцно стискаючи зуби. Його внутрішній звір рвався назовні, вимагаючи просто зараз знайти й розірвати Бараха на шматки, аби лише убезпечити жінку, яка стала його повітрям.

— Ти справді божевільна, — нарешті тихо вимовив він, зупиняючись навпроти неї.

Катя підійшла, обняла його за шию й зазирнула в його темні, сповнені болю очі.

— З тобою — так, Ілля. Тільки так я навчилася бути сильною.

— Я буду в залі, — твердо пообіцяв він. — Прямо біля сцени, у першому ряду. Моя рука буде на кобурі щосекунди твого виступу. Якщо він бодай поворухнеться в твоєму напрямку — я особисто відправлю його в пекло.

Вона кивнула, приймаючи його клятву.

Тієї останньої ночі перед концертом Катя так і не змогла заснути. Вона сиділа з віолончеллю в руках до перших променів сонця. З-під її смичка летіла дика, шалена мелодія — у ній перепліталися первісний людський страх, всепоглинаюче кохання, безкомпромісна злість і тріумфальна пісня майбутньої перемоги.

Ілля сидів поруч у темряві й слухав її сповідь. Він розумів: вона готова. Його тендітна віолончелістка перетворилася на справжнього воїна, чиїм щитом було мистецтво, а єдиною бронею — їхнє болісне, вистраждане кохання.

Вона згадала слова Чарлі Чапліна, які колись прочитала в старій книзі про долі великих митців: «Мистецтво перш, ніж дати людині крила, щоб високо літати, зазвичай ламає їй ноги».

Катя відчувала, що її ноги зламані минулим. Але сьогодні її душа була готова злетіти так високо, що жодна куля Бараха не зможе її наздогнати.