Розділ 17. Відень. Місто тиші (частина 1)

 

Відень зустрів їх затишним дрібним дощем та густим, п’янким ароматом свіжозвареної кави, що просочував вологе повітря старого міста. Вулиці блищали під світлом ліхтарів, ніби вимиті чиїмись чистими сльозами. Величний собор Святого Штефана височів над гострими черепичними дахами — темний, готичний, мовчазний свідок людських пристрастей і трагедій, що розгорталися біля його підніжжя.

Їхній готель дихав благородною старовиною: високі ліпні стелі, важкі оксамитові штори кольору глибокого вина та старовинні меблі з темного дерева. Номер відкривав приголомшливий вид на собор, чиї шпилі губилися в нічному небі. Віолончель у чорному футлярі одразу зайняла своє почесне місце біля панорамного вікна, миттєво ставши невід'ємною частиною цього вишуканого інтер’єру.

Перший день у місті розпочався з репетиції у легендарному залі Musikverein.

Величезна, зазвичай галаслива золота зала зараз була абсолютно порожньою й тихою. На сцені стояли лише сивий диригент, кілька провідних музикантів оркестру та Катя. Вона повільно сіла на стілець у самому центрі підмостків, звично налаштувала інструмент і заплющила очі, налаштовуючись на внутрішню тишу.

Вона заграла Дворжака. Концерт сі мінор.

Неймовірні, глибокі ноти слухняно лилися з-під її смичка, заповнюючи собою кожен сантиметр величезного простору. Зала відповідала їй чарівною, багатогранною луною, підсилюючи кожну емоцію. Катя віддавала інструменту всю себе, перетворюючи колишній біль на кришталево чисте мистецтво. Диригент слухав її, прикривши очі й ледь помітно погойдуючись у такт мелодії.

Коли остання нота першої частини згасла під золотою стелею, у залі запала благовійна тиша.

Маестро повільно опустив руки, з глибокою повагою подивився на дівчину й тихо промовив:

— Фрау Вороніна... Das war... ausserordentlich. Це було просто надзвичайно. У вашій грі є життя.

Катя полегшено видихнула й тепло посміхнулася:

— Дякую, маестро.

Ілля весь цей час сидів у самому останньому ряду, майже повністю розчинившись у густій тіні залу. Він не аплодував. Не привертав до себе уваги. Просто дивився на неї з темряви, але його очі горіли таким палким, захопленим вогнем, який вона відчувала навіть крізь світло софітів.

Після репетиції вони разом вийшли на віденські вулиці. Дощ нарешті вщух, залишаючи по собі неймовірно свіже, солодкувате повітря.

Вони неспішно пішли до маленької старої кав'ярні, що ховалася в затишному провулку біля собору. Тут панувала особлива атмосфера минулого століття: мініатюрні мармурові столики, тиха класична музика й тихе шепотіння відвідувачів. Вони замовили традиційний віденський меланж та гарячий яблучний штрудель з ванільним соусом.

Сидячи навпроти неї, Ілля повільно протягнув руку через стіл і обережно переплів свої пальці з її тонкими, втомленими від струн пальцями.

— Ти буквально сяяла на сцені, малятко, — тихо сказав він, дивлячись на неї з ніжною гордістю.

Вона міцніше стиснула його долоню.

— Я сяю тільки тоді, коли знаю, що ти дивишся на мене з темряви.

Чоловік ледь помітно нахилився вперед і невагомим, ніжним дотиком торкнувся її губ.

— Ти боїшся чогось, Катю? — прошепотів він їй прямо в губи.

Вона зазирнула в його глибокі темні очі й тихо, але з граничною чесністю відповіла:

— Тільки одного. Втратити тебе в цій війні.

Ілля на мить завмер, ніби її слова проникли під його залізний панцир і торкнулися самого серця. Потім на його обличчі з'явилася рідкісна, неймовірно щира й тепла посмішка.

— Ти не втратиш мене. Ніколи.

Вони неспішно пили каву й говорили так тихо, ніби боялися сполохати віденську тишу. Це була дивна, незвично відверта розмова. Вони ділилися тим, про що ніколи й нікому раніше не розповідали, відкриваючи один одному найтемніші куточки своїх душ.

Ілля з легкою сумом згадував про свою матір, яка пристрасно мріяла бачити сина видатним музикантом, але натомість отримала хлопця з абсолютною відсутністю музичного слуху, проте з чітким математичним складом розуму. Катя ж з посмішкою розповідала про батька, який у буремній молодості чудово грав на гітарі в рок-гурті, але згодом вимушено обрав надійніший ресторанний бізнес, щоб прогодувати родину.

Вони сміялися — щиро, легко й невимушено. Вперше за весь час їхнього знайомства між ними не було напруги чи невидимих бар'єрів.

Ближче до вечора вони вирушили на прогулянку до Дунаю.

Вечірнє сонце повільно сідало за обрій, забарвлюючи воду в пастельні рожеві та золотаві відтінки. Велична ріка несла свої води спокійно й широко, навіюючи відчуття абсолютної гармонії. Вони йшли вздовж набережної рука в руці, насолоджуючись цією короткою ідилією далеко від брудних інтриг рідного міста.

Раптом Ілля зупинився. Він повернув Катю до себе й обережно обійняв її за талію, притискаючи до своїх грудей.

— Я кохаю тебе, Катю, — тихо, але з непохитною впевненістю вимовив він, дивлячись їй прямо в душу.

Вона не відвела погляду. На її очах знову виступили легкі сльози, але цього разу — від усвідомлення того, як сильно змінився її світ поруч із цим чоловіком.

— Я знаю, Ілля. Я теж...

Він не дав їй договорити, накриваючи її губи глибоким, палким і неймовірно солодким поцілунком. Вона відповіла миттєво, міцно обхопивши його шию руками й притискаючись усім тілом до його гарячих грудей. Бажання спалахнуло між ними миттєво, наче сухий порох, але вони зуміли стриматися. Відірвавшись один від одного, вони щасливо посміхнулися й продовжили свій шлях уздовж річки.

Катя злегка притиснулася до його плеча й тихо запитала, повертаючи йому його ж питання:

— А ти... ти боїшся, Ілля?

Він повільно кивнув, міцніше стискаючи її руку в своїй кишені.

— Так. Боюся. Тільки одного — втратити тебе.

Вона впевнено підвела голову й подивилася на нього:

— Не втратиш. Ми пройдемо це.

Вони повернулися до готелю, коли місто вже повністю потонуло в нічних сутінках.

Ця ніч у старовинному номері була наповнена неймовірною, щемливою ніжністю. Ілля роздягав її повільно, майже благовійно, наче торкався до найдорожчого кришталю. Він покривав поцілунками кожен сантиметр її оксамитової шкіри, а вона з тихим стогоном відповідала на кожен його рух, повністю розчиняючись у його силі та ласці. Вони кохалися неспішно, розтягуючи кожну мить насолоди й шепочучи імена один одного в напівтемряві кімнати.

Пізніше вони лежали на м'яких простирадлах, загорнувшись у легку ковдру. Величезне панорамне вікно залишалося прочиненим, впускаючи в номер прохолодне нічне повітря та далекі, заколисуючі звуки сонного Відня. Катя спокійно поклала голову на його широкі, теплі груди, слухаючи рівномірне биття його серця.

— Завтра мій головний концерт, — тихо прошепотіла вона в темряву.

Ілля обережно погладив її шовковисте волося.

— Завтра ти будеш справжньою королевою цієї сцени, малятко. А я захищатиму твій трон.

Вона щасливо посміхнулася й повільно заплющила очі, засинаючи в його надійних обіймах.

Проте посеред ночі над ліжком знову нависла лиховісна тінь минулого.

Ілля раптово прокинувся від беззвучної вібрації телефону під подушкою. Він обережно, щоб не розбудити Катю, вислизнув з-під ковдри, накинув шовковий халат і тихо вийшов на балкон, щільно зачинивши за собою скляні двері.

Він підніс апарат до вуха й мовчки слухав сухий, напружений звіт начальника своєї охорони.

— Так... Я зрозумів... Двоє людей Гладкого... Постійно чергують біля центрального входу готелю... Так, тримайте периметр під повним контролем. Жодних активних дій до моєї команди.

Він вимкнув телефон і міцно стиснув перила балкона пальцями. Його обличчя знову перетворилося на сувору, безжальну маску. Вороже стеження не відпустило їх навіть тут, у колисці європейської культури. Війна Гладкого дихала їм прямо в обличчя.

Але він вирішив нічого не говорити Каті. Не сьогодні. Не перед її тріумфом.

Ілля тихо повернувся до спальні, ліг на ліжко й обережно пригорнув дівчину до себе. Від його руху вона на мить прокинулася, солодко потягнувшись у його обіймах.

— Що сталося, коханий? — сонно пробурмотіла вона, не розплющуючи очей.

— Нічого, малятко. Все добре. Просто спи, — тихо й заспокійливо прошепотів він, цілуючи її в чоло.

Вона затишно примостилася на його плечі й миттєво знову поринула в глибокий сон.

Але Ілля більше не заснув до самого ранку. Він лежав у темряві, дивився на ліпнину на стелі й чітко розумів: завтрашній день стане для Каті днем її найвищого мистецького тріумфу.

А для нього — днем початку його найжорстокішої та безжальної війни за її свободу.

Мистецтво, перш ніж дати людині крила, щоб вона могла високо літати, зазвичай безжально ламає їй ноги.

Вона вже пройшла через злам. І тепер він особисто простежить, щоб ніхто не посмів підрізати її крила в польоті.