Розділ 20. Зіткнення

 

Ранок після ночі відвертих зізнань та палкої пристрасті звалився на них важким, свинцевим маревом. Крізь щільно затягнуті штори спальні ледь пробивалося бліде, сіре світло київського світанку. Катя прокинулася не від лагідного дотику чи тепла його рук, а від різкого, майже безшумного вібрування телефона на нічному столику.

Вона розплющила очі й побачила Іллю. Він уже стояв біля вікна, повернувшись до неї спиною, і швидко накидав на плечі шовковий халат. Його голос, коли він відповів на дзвінок, був тихим, але різав повітря своєю нещадною сталевою різкістю: — Скільки їх?.. Де саме?.. Ведіть їх і не втручайтеся, поки я не дам команду.

Він вимкнув телефон і на мить застиг, дивлячись на сіре місто за склом. Коли Ілля повільно повернувся до ліжка, Катя помітила, як сильно залягли тіні під його очима. У цьому погляді більше не було нічної м’якості — лише холодна зосередженість хижака, який відчув чужинців на своїй території.

— Вони біля консерваторії, — коротко кинув він, сідаючи на край ліжка. Його важка долоня опустилася на її коліно під ковдрою. — Двоє. Чекають на тебе прямо біля центрального входу. Не приховуються. Це пряма демонстрація сили.

Катя повільно сіла, підтягуючи ковдру до грудей. Страх, який раніше паралізував би її, тепер трансформувався у глуху, вперту злість.

— Тоді я збираюся і йду, — спокійно відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі.

Ілля миттєво насупився, його щелепа напружено здригнулася. — Ні. Сьогодні ти залишаєшся вдома. Я сам усе вирішу. Тобі не потрібно світитися перед ними.

Вона не стала сперечатися. Катя просто скинула ковдру, підвелася й підійшла до нього впритул. Її тонкі пальці м’яко лягли на його сувору, злегка щетинясту щоку, змушуючи його замовкнути й подивитися на неї.

— Я піду, Ілля, — тихо, але неймовірно твердо повторила вона. — З твоєю охороною, під твоїм контролем, але я піду. Якщо я зараз сховаюся в цьому будинку, вони зрозуміють, що зламали мене. Я більше не буду ховатися за твоїм спиною як перелякана дівчинка.

Ілля кілька секунд мовчки дивився на неї, ніби наново відкриваючи для себе цю жінку. Потім його пальці міцно стиснули її зап'ястя — не боляче, але так, що вона відчула всю його стримувану силу.

— Тоді ми поїдемо разом, — видихнув він.

Київські вулиці здавалися байдужими до їхньої приватної драми. Чорний позашляховик Іллі плавно зупинився за кілька десятків метрів від величних колон консерваторії. Позаду, тримаючи дистанцію, припаркувалася машина з охороною.

Катя подивилася у вікно. Навколо вирувало звичне студентське життя: юнаки та дівчата з футлярами за плечима сміялися, пили каву з паперових стаканчиків, ділилися новинами. Проте біля самих дверей, осторонь від галасливого натовпу, стояли двоє. Чоловіки в темних класичних пальтах, з холодними, чіпкими поглядами. Вони зовсім не вписувалися в цю атмосферу юності й мистецтва. Вони пахли небезпекою.

Коли Катя вийшла з машини, Ілля миттєво опинився поруч, закриваючи її плечем. Позаду безшумно виросли двоє його охоронців.

Один із чоловіків у темних пальтах, помітивши їх, повільно відокремився від стіни й зробив кілька кроків назустріч. На його обличчі блукала нахабна, лінива посмішка.

— Пані Вороніна? — звернувся він безпосередньо до Каті, повністю ігноруючи важкий погляд Акімова. — Антон Гладкий дуже хотів би поговорити з вами. Особисто.

Катя зупинилася. Вона відчула, як напружується кожна клітина тіла Іллі поруч із нею, але не дозволила собі навіть здригнутися. Вона випрямила спину й подивилася на посланця з такою зверхністю та холодом, яких сама від себе не очікувала.

— Передайте своєму господарю, що Катерина Вороніна не розмовляє з посильними, — її голос пролунав чітко й дзвінко на всю вулицю.

Посланець злегка підняв брови, оцінивши її сміливість, а потім перевів погляд на чорний джип із тонованим склом, що стояв трохи далі на узбіччі.

— Він наполягає. Чекає в машині. Це займе лише кілька хвилин.

Ілля зробив крок уперед, перекриваючи чоловікові шлях до Каті. Його постать дихала такою первісною загрозою, що навіть нахабний посланець мимоволі напружився.

— Передай своєму хазяїну, — тихим, майже шиплячим голосом промовив Ілля, — якщо хтось із вас підійде до неї ближче, ніж на відстань витягнутої руки, ви пошкодуєте, що взагалі народилися на світ.

Чоловік у пальті криво посміхнувся, хоча в його очах мигнув вогник тривоги. — Акімов... Ти вже пошкодував раз, коли вирішив піти проти правил. Не роби нових помилок. Ми знаємо кожен ваш крок.

У цей момент двоє охоронців Ілл'ї підійшли впритул, мовчки затискаючи посланця в кільце. Розуміючи, що перевага не на їхньому боці, двоє чоловіків у темному повільно відступили.

— Ми ще зустрінемося, — кинув один із них.

Вони швидким кроком попрямували до чорного джипа, сіли всередину, і машина з виском шин рушила з місця, розчиняючись у потоці транспорту.

Катя нарешті зробила глибокий вдих, відчуваючи, як адреналін гарячим струмом розливається по венах. — Це було наше перше відкрите зіткнення, — тихо сказала вона.

Ілля не зводив погляду з дороги, де зник автомобіль ворога. — Перше прямолінійне, — виправив він. — Тепер карти розкрито.

Він провів її до самого репетиційного залу, залишаючись у коридорі під дверима. Катя грала, але думками була далеко. Мелодії більше не були просто вправами — вони перетворювалися на маніфест її внутрішньої сили.

Ввечері, повернувшись до будинку, Катя одразу попрямувала до кабінету. Вона рішуче відчинила ноутбук і розклала на столі документи, які їй передала Олена Кірсанова. Фотографії, фінансові звіти, списки закритих компаній та імена людей, які колись належали до найближчого оточення Бараха.

Вона вчитувалася в кожен рядок, коли Ілля тихо увійшов і сів поруч.

— Я хочу знати все, Ілля, — сказала вона, не повертаючи голови. — Кожну деталь. Я не хочу більше грати наосліп.

Він важко зітхнув, дивлячись на купу паперів на столі. — Ти впевнена, що готова почути це, Катю? Моє минуле... воно не має нічого спільного з тим світом мистецтва, в якому живеш ти.

Вона нарешті повернулася до нього й накрила його руку своєю. — Я впевнена. Рас розкажи мені все.

Ілля відкинувся на спинку крісла, і його погляд став туманним, ніби він повертався в ті часи, які так наполегливо намагався забути.

— Я потрапив до них дуже давно. Одразу після армії. Був молодим, амбітним, хотів швидких грошей і вірив, що зможу контролювати ситуацію. Антон Гладкий тоді був моїм партнером, а Барах — головним виконавцем, силовим блоком. Я швидко зрозумів, як влаштована їхня система, і зайнявся фінансами. Усіма потоками — як чистими, так і найбруднішими. Я бачив, як вони знищували людей, як забирали бізнес. Але вийшов із гри лише тоді, коли зрозумів, куди саме все котиться. Я не просто пішов, Катю. Я зрадив їх. Забрав із собою солідну частку їхніх спільних грошей, перекрив кілька важливих каналів і просто зник, побудувавши власний, легальний бізнес на їхньому капіталі.

Катя слухала його, затамувавши подих. Перед нею відкривалася безодня, про яку вона здогадувалася, але тепер почула на власні вуха. — І тепер вони хочуть помститися? — тихо запитала вона.

— Так, — Ілля з гіркотою подивився на неї. — Але вони знають, що мене важко дістати безпосередньо. Тому вони вирішили вдарити по тому, що мені найдорожче. По тобі. Твій батько, твій ресторан — усе це було лише приводом, щоб підібратися ближче й змусити мене платити за старими рахунками.

Катя повільно закрила ноутбук. Світло від монітора згасло, залишаючи кімнату в приглушеному напівмороці. Вона підвелася, підійшла до нього й рішуче сіла до нього на коліна, обіймаючи його за шию.

— Тоді ми знищимо їх разом, — прошепотіла вона йому прямо в губи.

Ілля обійняв її за талію, притискаючи до себе з такою силою, ніби намагався врости в неї. Його голос тремтів від напруги: — Ти навіть не уявляєш, у яку гру вв'язуєшся. Це небезпечно, маленька.

Катя слабко посміхнулася, дивлячись у його темні, палаючі очі. — Для них я стану найнебезпечнішою з усіх твоїх ворогів. Я допоможу Олені опублікувати розслідування. Ми піднімемо такий галас у пресі, що жоден їхній покровитель не зможе їх прикрити.

Їхні поцілунки цього разу були іншими — у них більше не було ніжної романтики Відня. Це була пристрасть, густо замішана на адреналіні, небезпеці та передчутті неминучої битви. Вони кохалися прямо там, на великому дубовому столі, серед розкиданих документів, фотографій та звітів. Кожен рух, кожен стогін був викликом тій темряві, що згущалася навколо них. Війна лише додавала вогню в їхню кров, роблячи їхні почуття гострими, як лезо ножа.

Пізніше, коли емоції трохи вщухли, Катя, загорнувшись у його сорочку, взяла телефон і набрала номер журналістки.

— Олено, це Катя, — впевнено сказала вона в слухавку. — У мене є документи. І я готова розповісти свою історію. Зустрінемося завтра.

На тому кінці дроту почулося полегшене зітхання журналістки: — Добре, Катю. Завтра в нашій кав'ярні. Я підготую все необхідне.

Катя вимкнула телефон і подивилася на Іллю, який спостерігав за нею з крісла. — Ми починаємо цю війну, — тихо констатувала вона.

Він лише мовчки кивнув, підтверджуючи її слова.

Вона підійшла до своєї віолончелі. Взяла інструмент, сіла в центрі кабінету й занесла смичок. Музика, що зазвучала в тиші будинку, була голосною, потужною та безкомпромісною. Це була мелодія про зіткнення характерів, про незламну внутрішню силу та про кохання, яке не здається навіть під дулом пістолета.

Ілля слухав її, заплющивши очі. Він розумів, що перед ним більше не та тендітна дівчинка, яку він колись урятував від брудних рук бандитів. Вона змінилася. Ті випробування, що випали на її долю, не зламали її, а лише загартували, виявивши справжню суть її душі.

Він дивився на неї й раптом згадав слова, які колись прочитав у якійсь розумній книзі: «Зовнішність залежить не від вбрання, не від зачіски і навіть не від макіяжу... Зовнішність залежить від того, яку Пісню співає Душа...»

І зараз Катина душа співала шалену, прекрасну й небезпечну пісню свободи та боротьби. І в цій пісні не було місця поразці.