Розділ 27.Втеча Бараха

 

Новина про втечу Бараха розірвала вечірній ефір терміновим випуском новин. На екрані миготіли червоно-сині вогні поліцейських мигалок, стрічками було оточено шматок приміської траси, а дикторка з напруженим виразом обличчя зачитувала сухі факти: конвой перевозив небезпечного злочинця з СІЗО на додатковий допит до головного управління. Напад на спецавтомобіль був спланований із секундною точністю — підрізали важкою вантажівкою, відкрили вогонь на ураження. Двоє конвоїрів дістали важкі поранення й перебували в реанімації. Барах зник у невідомому напрямку.

Катя дивилася на екран, не кліпаючи. Її обличчя здавалося вирізьбленим із мармуру — жоден мускул не здригнувся, лише зіниці розширилися, відбиваючи світло телевізора.

Ілля різким рухом пульта вимкнув екран. Кімната вмить занурилася в напівтемряву.

— Він прийде по нас, Катю, — глухо й твердо вимовив він. — Барах не з тих, хто тікає за кордон і залягає на дно. Він спершу завершує старі справи й прибирає свідків.

Вона повільно кивнула, продовжуючи дивитися на чорний монітор.

— Знаю.

Акімов миттєво набрав номер Романа Плахотного. Голос слідчого в слухавці був сиплим, утомленим і до нестями злим. На задньому плані чулися вигуки оперативників та шурхіт паперів.

— Як ви могли це допустити, підполковнику? — залізом у голосі запитав Ілля. — Його ж охороняли кращі люди.

— Хтось злив маршрут і час, Акімов, — відрізав Роман. — Хтось дуже високо в кабінетах. Корупція, шантаж або банальний тваринний страх перед Гладким. Ми підняли всі резерви, але місто велике. Поки що жодного сліду.

Ілля вимкнув телефон і поклав його на стіл. Він підійшов до Каті й узяв її за плечі, заглядаючи в очі.

— Ми їдемо звідси, маленька. Просто зараз. У мене є закритий мисливський будиночок у карпатських лісах, про який не знає жодна жива душа в синдикаті. Пересидимо там місяць-два, поки Плахотний не зачистить залишки банди.

Катя повільно, але непохитно похитала головою.

— Ні, Ілля. Я нікуди не поїду.

Він насупився, його пальці на її плечах напружилися.

— Це не забаганка, Катю! Це питання твого життя.

— У мене концерт, Ілля, — її голос звучав напрочуд спокійно, навіть піднесено. — Великий концерт сольної музики у Національній філармонії. Через тиждень. Я готувалася до цього виступу пів року. Це мій крок на велику сцену, мій тріумф, який вони вже один раз намагалися вкрасти у Відні. Я не дозволю їм зробити це знову.

— Скасуй його! — майже вигукнув він, не тямлячи себе від тривоги за неї. — Перенеси на осінь, на наступний рік. Мені плювати на філармонію, я хочу, щоб ти дихала!

Вона встала з дивана, акуратно звільняючись із його рук, і підійшла до нього впритул. Її пальці ніжно торкнулися його обличчя, заспокоюючи цей шалений порив захисту.

— Ні. Якщо я зараз сховаюся в лісах, я буду ховатися все життя. Я гратиму, Ілля. Вони хочуть залякати мене, змусити замовкнути. Але на сцені, з віолончеллю в руках, я сильніша за будь-якого з їхніх псів.

Ілля дивився на неї, відчуваючи, як його власний раціональний страх розбивається об її неймовірну, майже містичну внутрішню силу. Він обійняв її, ховаючи обличчя в її шию.

— Ти божевільна, Катю... Божевільна.

Вона тихо, тепло посміхнулася в його плече.

— З тобою — так. Тільки так.

Охорону будинку було посилено до максимуму. Четверо озброєних чоловіків із кращих приватних агенцій тепер цілодобово патрулювали територію. По периметру встановили додаткові камери з датчиками руху, а на вікнах першого поверху з'явилися броньовані захисні плівки.

Але Катя цього майже не помічала. Вона репетирувала годинами, щодня.

Програма для філармонії була важкою, темною та неймовірно емоційною. Сюїта Бріттена для віолончелі соло — твір, написаний під впливом війни, болю та невимовних людських втрат. Музика вимагала повної самовіддачі. Під її пальцями віолончель не співала — вона кричала, плакала, стогнала й билася в конвульсіях, а потім раптово підносилася до урочистого, величного мотиву перемоги світла над темрявою. Катя грала так, ніби кожна репетиція могла стати її останньою молитвою.

Ілля слухав її щовечора. Він сідав у кутку вітальні в глибокому кріслі й просто дивився на неї. В його очах світилася гримуча суміш із безмежного кохання, гордості та німого, паралізуючого страху за її майбутнє. Він не перебивав, не давав порад. Він просто був її тихим притулком.

Наступного дня зателефонувала Олена Кірсанова. Її голос тремтів від хвилювання.

— Катю, Барах точно в місті. Мої джерела в МВС кажуть, що його бачили в спальних районах. Він збирає залишки своїх людей. Вони шукають вас обох. Будь ласка, сховайтеся. Плахотний робить усе можливе, але...

— Ні, Олено, — спокійно перебила її Катя. — Концерт відбудеться за розкладом.

Журналістка на мить замовкла, важко дихаючи в трубку.

— Ти хто, Катю? Героїня з роману чи просто самогубця?

Катя вперше за кілька днів щиро й дзвінко розсміялася.

— Мабуть, і те, і те одночасно. Бути іншою поруч з Іллею просто не виходить.

А вночі прийшло чергове попередження.

Цього разу конверт знайшли не під дверима будинку — охорона не підпустила б нікого на гарматний постріл. Його прикріпили під двірник машини Іллі, коли той на кілька хвилин зупинився біля офісу юриста.

Усередині білого конверта лежала свіжа фотографія порожньої сцени Національної філармонії України. А прямо по центру, на тому самому місці, де зазвичай сидить соліст-віолончеліст, маркером був виведений великий, жирний червоний хрест.

На звороті знімка акуратними друкованими літерами було виведено:

«Твій останній концерт. Зіграй його красиво».

Катя мовчки протягнула фотографію Іллі, коли той увійшов до кабінету. Він узяв знімок, і його кулаки стиснулися з такою силою, що кісточки пальців побіліли, а папір фотографії загрозливо хруснув.

— Все, досить, — прошипів він крізь зуби, випромінюючи чисту лють. — Я особисто зателефоную директору філармонії. Концерт скасовується. Я не дозволю влаштувати там бійню.

Катя підвелася з-за столу, підійшла й обережно забрала понівечене фото з його рук.

— Ні, Ілля. Це мій бій. Вони хочуть, щоб я зламалася до початку виступу. Вони хочуть бачити мій страх. Якщо ми зараз відступимо — ми програємо їм психологічно.

Він притягнув її до себе, гаряче обіймаючи й ховаючи обличчя в її плече.

— Це наш бій, маленька. Наш. Я буду там, у залі. Мої люди перекриють кожен вхід і вихід. Якщо Барах спробує зробити бодай крок до тебе — це буде останній крок у його нікчемному житті.

Вона міцно обійняла його у відповідь, відчуваючи, як його гаряче дихання зігріває її шию.

Пізніше, коли Ілля пішов перевіряти систему безпеки з начальником охорони, Катя знову сіла за інструмент.

Цього разу мелодія була гучною, різкою й безкомпромісною. Вона грала про втечу з полону, про темні підвали минулого й про ту свободу, за яку не шкода заплатити навіть найвищу ціну. Віолончель під її пальцями перетворилася на справжню зброю — витончену, гостру й смертоносну. А кохання Іллі, яке огортало її з усіх боків, стало для неї надійнішою за будь-яку сталь бронею.

Ілля слухав цей крик її душі з коридору. Він знав: вона не відступить ні на крок. Ця тендітна дівчина виявилася сильнішою за весь кримінальний синдикат Гладкого. Вона була чистим, некерованим вогнем, а його завданням було — захистити це полум’я від крижаного вітру смерті.

Концерт невблаганно наближався. Загроза ставала дедалі відчутнішою, майже фізичною, але Катя продовжувала репетирувати. Кожного дня. Щоразу сильніше. Щоразу голосніше.

Вона згадала пораду свого старого професора, який часто повторював їй на початку кар'єри: «Працюй до тих пір, поки не настане день, коли не потрібно буде представлятися людям».

Катя знала: після цього концерту її ім'я дізнаються всі. Питання було лише в тому, якою ціною.