Розділ 9.Машина пристрасті.

 

Нічне шосе летіло назустріч, немов темна стрічка, що намагалася вирвати їх із лещат міста. Світло фар розрізало густу темряву, вихоплюючи придорожні дерева й миттєво кидаючи їх назад у небуття. Водій упевнено тримав кермо, дивлячись виключно на дорогу. Він працював на Акімова надто давно, щоб знати головне правило виживання: коли господар залишається на задньому сидінні наодинці з цією дівчиною, потрібно стати абсолютно німим, глухим і сліпим.

Катя сиділа, тісно притиснувшись до холодного бокового скла. Червоний шовк сукні збився на її стегнах, а рубінове кольє на шиї тьмяно виблискувало в ритмічних спалахах придорожніх ліхтарів. Вона все ще прокручувала в голові події вечора. Власну зухвалість, перелякані обличчя Гладкого й Бараха і те, як залізна хватка Іллі на її талії в ту мить змінилася. Це був не гнів. Це була майже тваринна, горда втіха хижака, чия здобич раптом показала зуби іншим.

Раптом його важка, гаряча долоня опустилася на її коліно.

Цього разу вона не сіпнулася й не спробувала відсунутися. Щось усередині неї вже надломилося, поступаючись місцем глухій, знесиленій покорі.

Пальці Іллі повільно, неквапливо рушили вище, ковзаючи по ніжній шкірі внутрішньої сторони стегна, підминаючи під себе тонку тканину сукні. Катя затамувала подих, відчуваючи, як серце починає шалено калатати в горлі.

Він нахилився ближче. Його гаряче дихання торкнулося її скроні, лоскочучи дрібні пасма волосся.

— Ти була неймовірною, — тихо, майже інтимно шепнув він. — Вперше за довгий час я бачив, як хтось змусив Гладкого закрити рота.

Вона повільно повернула до нього голову. В його зазвичай холодних, розрахункових очах зараз палало неприховане, темне полум’я.

— Я сказала їм правду, Ілле. І тобі також.

— Знаю, — його губи ледь помітно торкнулися її щоки. — Саме тому ти тут.

Його рука піднялася вище, безпомилково знаходячи тонку смужку мережива. Пальці впевнено й м'яко проникли під вологу тканину.

Катя судорожно вдихнула повітря через ніс. Її власне тіло зраджувало її, реагуючи на його дотики миттєвим, палючим жаром. Воно пам’ятало кожну ласку, кожну секунду його панування.

— Ілля... — слабким, тремтячим голосом прошепотіла вона, намагаючись вхопитися за залишки здорового глузду. — Водій... він же...

— Він не дивиться, малятко. Його тут немає, — заглушив її слова Акімов.

Його пальці знайшли саму суть її єства, ту саму чутливу точку, і почали повільно рухатися по колу, злегка натискаючи. Катя судомно вчепилася пальцями в шкіряне сидіння Maserati, вигинаючи спину.

Другою рукою Ілля владно взяв її за підборіддя, повертаючи обличчям до себе, і впився в її губи глибоким, вимогливим поцілунком. Його язик наполегливо досліджував її рот, забираючи весь її опір, кожну краплю автономії. Проти власної волі вона почала відповідати на цей поцілунок, судорожно сплітаючи свій язик з його.

Тихий, горловий стогін вирвався з її грудей прямо в його губи.

Ілля прискорив рух пальців, одночасно вводячи один із них глибоко всередину неї. Катя солодко затужила, повністю втрачаючи зв'язок із реальністю.

— Тихо, — гаряче шепотів він їй у губи, збираючи язиком сльози, що виступили на її віях. — Скоро ми будемо вдома. Там ти зможеш кричати, скільки схочеш.

Він знав кожен міліметр її тіла, знав силу натиску й темп. Хвиля насолоди накрила її набагато швидше й потужніше, ніж минулої ніч. Катя сильно закусила власну нижню губу, відчуваючи металевий присмак крові, аби тільки не закричати на весь салон. Її тіло затремтіло в дрібних судомах капітуляції.

Він продовжував цілувати її — ніжно, заспокійливо, забираючи її дихання, поки шторм усередині неї повільно вщухав.

Коли все скінчилося, Ілля спокійно дістав із кишені білу шовкову хустинку. Обережно, майже з релігійною шанобливістю, він спочатку витер свої пальці, а потім дбайливо навпомацки привів її до ладу під подолом сукні.

Катя дивилася на нього розгубленим, знесиленим поглядом. У її очах світилося німе питання: «Хто ми тепер один для одного?»

— Чому ти це робиш? — тихо запитала вона, поправляючи зім'яту сукню.

Ілля заховав хустинку й подивився їй прямо в очі — серйозно, без тіні звичної іронії.

— Бо я хочу тебе, Катю. Кожну твою частинку. І тому, що сьогодні ти вперше дозволила мені це взяти без боротьби.

Вона відвернулася до вікна, ховаючи обличчя в тіні. Заперечувати його слова не було жодного сенсу.

Машина м'яко загальмувала біля під'їзду маєтку. Ілля допоміг їй вийти, притримуючи за талію, і вони мовчки піднялися сходами на другий поверх. Біля дверей її спальні він зупинився.

— Спи, — спокійно сказав він.

Вона затримала на ньому свій погляд.

— А як же ти?

Акімов ледь помітно посміхнувся:

— А я триматиму своє слово. Я чекатиму, поки ти сама мене покличеш.

Вона швидко увійшла до кімнати й прикрила двері. Але замок знову залишився незамкненим. Катя безсило опустилася на край ліжка, торкаючись пальцями своїх припухлих, обкусаних губ. Між ніг усе ще пульсувало солодке, тягуче відлуння його дотиків.

Вона повільно звелася на ноги. Підійшла до віолончелі, взяла смичок і сіла на стілець.

Цього разу вона грала не тихо. Музика вирвалася на волю — голосна, пристрасна, нестримна. Сен-Санс. «Лебідь». Але в її виконанні ця зазвичай ніжна, чиста мелодія звуковими хвилями розповідала про зовсім інше. Вона грала про палюче бажання, про неминучу капітуляцію духу перед фізичним потягом. Про те, як тіло кричить про любов і потребу в ту мить, коли горда душа ще панічно боїться це визнати.

Ілля стояв у темному коридорі, притулившись спиною до стіни. Його великі кулаки були міцно стиснуті. Він чув кожну ноту, кожен емоційний злам у її грі й чітко розумів: цього разу вона грала виключно для нього.

Він вперше за довгий час щиро посміхнувся в темряві. Але не увійшов. Він дав їй час усвідомити те, що сталося. Адже тепер вона була не просто його бранкою.

Вона стала його найбільшою силою і, водночас, найнебезпечнішою слабкістю.

Катя грала майже до самого світанку, поки пальці знову не завили від болю, а сльози нарешті не висохли на її щоках. Тільки тоді вона обережно відклала інструмент, роздяглася й лягла в ліжко.

Засинаючи під перші сірі промені сонця, вона думала про те, що вже завтра вона буде в консерваторії. Що він стримав слово й дозволив їй повернутися до колишнього життя. Вона візьме цю свободу й спробує повернути себе.

Проте, заплющуючи очі, вона раптом чітко усвідомила страшну істину.

Коли летиш із високого мосту вниз, у саму прірву, в голові раптово настає дивовижна ясність. Ти раптом розумієш, що абсолютно всі твої проблеми в житті можна було легко вирішити. Крім однієї — ти вже летиш із цього мосту, і вороття назад немає.

Вона вже летіла. І затишні обійми її особистого викрадача здавалися єдиним, що могло пом'якшити цей неминучий удар об землю.