Розділ 2. Дорога в невідоме.

 

Місто миготіло вогнями за тонованим склопакетом позашляховика, перетворюючись на розмиті неонові смуги, але Катя їх не помічала. Вона сиділа, тісно притиснувшись до масивних дверей, наче намагалася розчинитися в холодній шкірі сидіння, стати невидимкою, злитися з тінню салону. Ілля Володимирович перебував поруч — мовчазний, непохитний, як скеля. Його важка долоня опустилася на її коліно. Він не стискав пальці, не завдавав болю, але ця хватка відчувалася як тавро, як клеймо абсолютної власності. Цього легкого, але владного жесту було цілком достатньо, щоб без слів нагадувати щомиті: твоє колишнє життя закінчилося там, біля порога ресторану, тепер ти належиш мені.

Повітря в салоні здавалося занадто густим, майже відчутним на смак. Воно повністю просочилося його ароматом — дорогим парфумом із глибокими нотами сухої деревини, тютюну й чогось гострого, чисто чоловічого. Катя вдихала цей запах мимоволі, відчуваючи, як він заповнює легені, і відразу ж подумки карала себе за слабкість. «Не смій. Не смій піддаватися, не смій реагувати», — наказувала вона собі, сильніше стискаючи пальці.

Водій — молодий хлопець із худим, блідим обличчям і коротко стриженими скронями — вів важку машину впевнено й плавно, ніби знав кожен вигин цієї траси напам’ять. За весь час він не зронив жодного слова, навіть не зиркнув у дзеркало заднього виду. Справжній професіонал, який за великі гроші навчився ставати глухонімим, коли це потрібно господареві.

Невдовзі вони виїхали за межі міста. Поодинокі ліхтарі ставали дедалі рідшими, а потім зникли зовсім, поступаючись місцем суцільній приміській темряві, яка жадібно поглинала все навколо. Катя відчула, як серце стискається від глухого, панічного страху. Куди її везуть? Чи стане це ув'язнення чимось гіршим, ніж те, що готував для неї Гладкий? Чи просто її руйнуватимуть повільніше, витонченіше?

Ілля нарешті порушив тишу. Його голос звучав тихо, майже пошепки, проте в салоні він розлігся громом.

— Ти тремтиш.

Вона закусила губу й промовчала. Жодна відповідь не здавалася правильною. Сказати правду: «Так, тому що я боюся тебе до нестями»? Чи спробувати збрехати?

— Не бійся, — продовжив він, і в його низькому тембрі проглянула ледь помітна, суха усмішка. — Я не збираюся завдавати тобі шкоди. Принаймні, не зараз.

Його голос залишався спокійним, але за цією м'якістю ховалася чиста сталь. Акімов не заспокоював — він просто констатував факти, які не підлягають обговоренню. І від цієї абсолютної впевненості ставало лише страшніше.

Позашляховик звернув на приватну доглянуту дорогу, обабіч якої в нічному небі височіли силуети старих вікових дубів. Попереду, наче привид із минулого, виросла масивна сіра будівля в стилі класицизму. Вона виглядала монументально й похмуро: строгі колони, високі стрільчасті вікна, в яких холодно відображалося місячне світло. Це місце не було схоже на затишний житловий будинок. Це була справжня приватна фортеця, відрізана від усього світу.

Машина плавно зупинилася біля високого ґанку. Двері відчинилися миттєво — спрацювала охорона. Двоє кремезних чоловіків у темних костюмах без зайвих слів дістали з багажника єдину цінність, яку Катя мала при собі, — її віолончель. Ілля особисто проконтролював, щоб інструмент винесли вкрай обережно.

Акімов вийшов першим, обійшов автомобіль і відчинив двері з її боку, протягуючи широку долоню. Катя демонстративно ігнорувала його жест. Напруживши всі сили, вона вийшла сама, хоча коліна зрадницьки підгиналися від утоми та стресу.

— Добре, — тихо зауважив Ілля, закриваючи двері. Його очі на мить звузилися. — Горда. Мені подобається цей характер. Його буде цікавіше приборкувати.

Вони переступили поріг. Всередині панувала атмосфера холодної розкоші: білий мармур під ногами, неймовірно високі стелі, важкі кришталеві люстри, які зараз були вимкнені. Простір освітлювали лише приглушені настінні бра, що кидали довгі химерні тіні на стіни. Все тут виглядало шалено дорогим, але абсолютно бездушним — жодних сімейних фотографій, яскравих картин чи домашнього тепла. Тільки сухий, бездоганний порядок.

Охоронець мовчки піднявся сходами на другий поверх, несучи футляр з інструментом. Ілля йшов на крок позаду дівчини. Він не намагався торкнутися її, але Катя шкірою відчувала його важкий, скануючий погляд, який повільно ковзав по її спині, талії, лінії шиї. Він оцінював її, як оцінюють рідкісне, щойно придбане придбання.

Двері великої спальні відчинилися. Кімната вражала масштабами: величезне ліжко під темним балдахіном, важкі оксамитові штори, які повністю закривали вікна, і мармуровий камін, у якому ще не готували дрова. На нічному столику стоїть кришталева ваза з білими трояндами — єдина жива, яскрава пляма в цьому монохромному царстві.

— Твоя кімната, — спокійно вимовив Ілля, зупиняючись у дверях. — Поки що.

— Що означає «поки що»? — Катя вперше за вечір змусила себе повернутися і поглянути прямо в його темні, непроникні очі.

— Поки ми не визначимо точні правила нашої подальшої взаємодії, — відповів він.

Чоловік зробив ледь помітний кивок охоронцеві. Той поставив віолончель біля каміна і мовчки вийшов, щільно зачинивши за собою масивні дубові двері. Тієї ж миті в тиші коридору чітко й сухо клацнув поворот ключа в замку.

Катя здригнулася. Цей звук став фінальною крапкою. За замком? Вона миттєво підбігла до дверей, сіпнула за важку ручку — марно. Двері трималися міцно. Вона опинилася в пастці.

— Не варто панікувати, — почувся глибокий голос Іллі з коридору, проникаючи крізь товщу дерева. — Це тимчасовий захід для твоєї ж безпеки. Гладкий і Барах не з тих, хто легко прощає публічні приниження та втрату здобичі. Тобі краще побути під замком.

Дівчина безсило відступила назад, обводячи кімнату окіпним поглядом. Вона підійшла до вікон — високі, величні, але зовні перекриті декоративними, проте товстими кованими ґратами. Суміжна ванна кімната виявилася шедевром дизайнерського мистецтва з великою мармуровою чашею, але в гардеробній шафі не було жодної речі — лише порожні вішалки. Жодного змінного одягу, крім тієї легкої сукні, яка була на ній.

Емоційне виснаження остаточно підкосило її. Катя без сил опустилася на ліжко, навіть не забравши покривала. Вона не плакала — сльози просто висохли, випалені затяжним шоком. Вона просто лежала, бездумно дивлячись у високу стелю, згадуючи кожну секунду цього жахливого вечора. Образ батька з опущеними плечима, брудні руки Гладкого, що вчепилися в її волосся, і холодний рятівний погляд Акімова... Все це крутилося в голові божевільним калейдоскопом, поки важкий, безпам'ятний сон нарешті не забрав її в свої обійми.

Вона прокинулася посеред ночі від ледь відчутного руху поруч. Хтось дбайливо й обережно натягував на її плечі теплий вовняний плед. Катя різко відкрила очі й сіла, притискаючи ковдру до грудей.

У напівтемряві кімнати, прямо на краю ліжка, сидів Ілля. Його масивний силует у нічних тінях здавався ще більшим, загрозливим, але в його позі не було агресії. На ньому вже не було піджака, комір сорочки був розстебнутий, а в руках він тримав склянку з янтарною рідиною.

— Ілля Володимирович... — її голос зірвався на хрипкий шепіт. — Ми можемо нарешті поговорити нормально? Хто я для вас тут? Бранка? Повія?

Чоловік мовчав кілька секунд, повільно прокручуючи склянку в долоні. Потім поставив її на столик і нахилився трохи ближче. Його велика рука потягнулася до її обличчя, і кінчики пальців майже невагомо торкнулися темного пасма, що впало на чоло.

— Поки що ти моя гостя, Катю, — тихо, але з виразним підтекстом відповів він. — І твоє майбутнє в цьому домі повністю залежить від твоєї розсудливості. Мені б дуже не хотілося вдаватися до прямого примусу. Повір.

— Я хочу додому, — прошепотіла вона, розуміючи всю наївність своїх слів, але відчайдушно чіпляючись за цю думку. — Батько... мій батько все поверне. Він знайде гроші, віддасть вам цей борг до копійки.

— З яких коштів? — Ілля коротко, сухо засміявся, і цей сміх змусив її здригнутися. — Його бізнес — пустушка, прикриття для величезних заборгованостей. Не плекай ілюзій, малеча. Твій батько тепер теж повністю залежить від моєї фінансової прихильності. Виходу назад немає. Гроші виплачені.

Він підвівся, заклавши руки в кишені штанів, і зробив кілька кроків по кімнаті, зупинившись біля футляра з віолончеллю.

— Послухай мене уважно. Я не збираюся ламати тебе через коліно, як це зробив би Гладкий. Але давай будемо реалістами. Подумай сама: що потрібно дорослому, впливовому чоловікові від такої дівчини, як ти? Які послуги очікуються за порятунок від кримінального авторитета?

Катя відчула, як до обличчя підлила гаряча хвиля гніву. Вона міцніше стиснула кулаки.

— Ви... ви просто чудовисько, якщо вважаєте, що я стану беззаперечно виконувати ваші брудні, тваринні примхи лише через папірці!

Акімов повернувся до неї, і на його губах з'явилася тонка, хижа, але дивно приваблива посмішка.

— Катю, Катю... Я запевняю тебе, що ці примхи далеко не такі брудні, як ти собі малюєш у своїй невинній голові. Більше того, мине час, і ти сама захочеш їхнього виконання.

Він підійшов до ліжка знову й повільно, неймовірно контрольовано нахилився до її обличчя. Катя заціпеніла, затамувавши подих. Вона хотіла відсахнутися, закритися руками, але її тіло наче налилося свинцем, відмовляючись слухатися розуму.

Його губи торкнулися її губ. Спочатку це був легкий, ледь відчутний дотик — наче він просто пробував її на смак, вивчав межі її опору. Але вже за секунду поцілунок став глибшим, важчим. Він не був грубим, у ньому не було насильства, але в ньому відчувалася абсолютна, непохитна влада чоловіка, який звик отримувати все, що забажає. Його долоні обережно, але міцно обхопили її обличчя, фіксуючи на місці.

Проти її волі, глибоко всередині, по тілу розлилося дивне, гаряче тепло. Руки, які мали б відштовхнути його масивні плечі, безпорадно залишилися лежати на ковдрі. Її серце забилося в шаленому, рваному ритмі.

Ілля відірвався першим. Його подих був важким, а в очах на мить спалахнуло справжнє полум'я, яке він швидко взяв під контроль.

— Що й треба було довести, — тихо, майже іронічно вимовив він, випрямляючись у повний зріст. — Звичайна фізіологія, Катю. Проти неї твій дитячий гнів безсилий. Не більше, але й не менше.

Дівчина важко дихала, її губи пекли від його дотиків. Вона дивилася на нього поглядом, повним суміші ненависті, образи та якогось нового, невідомого їй раніше почуття, яке лякало її найбільше.

— Мені все одно... — прошепотіла вона, намагаючись повернути голосу колишню твердість. — Навіщо... навіщо я взагалі вам здалася? Навколо повно тих, хто продається добровільно.

— Я заплатив за тебе дуже велику суму, — спокійно відповів Ілля, поправляючи манжети сорочки. — І я маю повне право детально вивчити ту цінність, яку придбав. Ти — надто дорога річ, Катю. Штучний екземпляр. І я не збираюся повертати тебе назад або ділитися з кимось.

Він попрямував до виходу, але біля самих дверей зупинився і знову повернувся до неї.

— Ледь не забув. Завтра ввечері ми виходимо в світ. Офіційний захід в одному з найкращих ресторанів міста. Твоє завдання — виглядати бездоганно і зробити так, щоб усі навколо повірили, що ми — ідеальна, щаслива пара.

— Ви хочете, щоб я пішла з вами? Туди, де можуть бути ваші... партнери? — в її голосі знову прорізався страх.

— Я не збираюся тримати тебе в підвалі чи замикати в чотирьох стінах назавжди, — кутиком губ посміхнувся Ілля. — Але навіть не думай про втечу чи якісь дурні витівки на людях. Це лише створить серйозні проблеми для твого батька. Відповідний одяг та стиліста привезуть завтра по обіді. Готуйся.

Він вийшов, і замок знову сухо закрив її від решти світу. Катя повільно піднесла тремтячі пальці до губ, які все ще зберігали жар його поцілунку. Кімната знову занурилася в тишу, але всередині неї вже почалася справжня, руйнівна буря. Вона вперто повторювала собі: «Я не його річ, я ніколи не стану його», але її власне тіло вже пам'ятає кожну секунду тепла його сильних долонь.