Розділ 15. Перше фото — загроза

 

Щільні білі конверти без зворотних адрес з'являлися вже втретє. Спочатку був лише один — із тією самою фотографією зі сцени, де її обличчя було грубо перекреслене жирним червоним маркером. Потім їх стало два. Усередині лежали різні знімки, зроблені нишком: ось Катя виходить із важких дверей консерваторії, ось вона сідає в чорний Maserati до Іллі, ось знову грає під світлом софітів. І на кожному фото — незмінний кривавий хрест.

До знімків завжди додавалися короткі, надруковані на принтері записки: «Ти не втечеш», «Він тебе не врятує», «Скоро ти будеш нашою».

Катя знаходила їх сама. Під вхідними дверима маєтку, у поштовій скриньці, а одного разу — і це було найстрашніше — прямо у своєму футлярі для віолончелі, коли повернулася з репетиції. Вони підбиралися надто близько.

Але вона не кричала й не піддавалася паніці. Усі свої сльози вона виплакала в тому ресторані та в машині Іллі. Тепер вона просто мовчки брала ці шматки паперу й приносила їх Акімову.

Він не влаштовував сцен. Лише ледь помітно бліднув, а його темні очі вкривалися такою холодною, нещадною сталлю, що в кімнаті, здавалося, падала температура.

— Гладкий грається, — глухо констатував він, кидаючи чергове понівечене фото на стіл. — Це примітивна психологічна атака. Він хоче спровокувати мене на перший крок. Вивести з рівноваги.

Катя сідала в крісло навпроти, уважно вивчаючи його напружене обличчя.

— А ти вийдеш?

Він підняв на неї погляд.

— Ні. Поки що. Ми гратимемо за моїми правилами.

Ілля без зайвого галасу потроїв заходи безпеки. Тепер біля будинку цілодобово чергували двоє озброєних чоловіків. Водій щоранку до міліметра перевіряв днище та салон Maserati. По всьому периметру маєтку з'явилися нові камери.

Але конверти дивним чином продовжували знаходити шлях до її рук.

За тиждень після їхньої зустрічі телефон Каті знову озвався знайомим номером. Це була Олена Кірсанова.

— Катю, привіт. Я знаю про погрози, — без зайвих вступів почала журналістка. — Я бачила фотографії в мережі. Хтось їх злив.

Катя завмерла, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

— Злив? У відкритий доступ?

— Так. Анонімний акаунт у Telegram, але повір моєму досвіду — я знаю джерело. Це люди Гладкого. Вони готують інформаційний ґрунт.

Катя перевела погляд на Іллю, який мовчки стояв поруч, слухаючи розмову через гучномовець. Його щелепи знову міцно стиснулися.

— Що ти пропонуєш, Олено? — рівним голосом запитала Катя.

— Допомогу. Я можу опублікувати велике розслідування і розкрити справжнє обличчя Антона Гладкого. У мене є документи — старі, але забійно компрометуючі. Про його тіньовий бізнес. Про те, як він віджимає нерухомість, і про ресторан твого батька зокрема. Я можу знищити його репутацію раніше, ніж він добереться до вас.

Ілля повільно стиснув руку в кулак, але промовчав. Катя зробила глибокий вдих.

— Добре. Зустрінемося завтра об одинадцятій. Та сама кав'ярня.

Того вечора в кабінеті Ілл'ї знову лунала музика. Але вона не була призначена для публіки. Катя грала тільки для себе і для нього.

Це був Концерт для віолончелі з оркестром сі мінор Дворжака. Музика темна, пронизлива, наповнена болем і тугою. Кожна нота, що виривалася з-під смичка, була криком про її страх. Про дивну, неправильну любов, яка розквітла в полоні. Про неминучу війну, що вже дихала їм у потилицю.

Ілля сидів у своєму кріслі, не зводячи з неї очей. Він слухав так само зосереджено, як читав фінансові звіти, вбираючи в себе кожну її емоцію.

Коли мелодія стихла, він підвівся, підійшов до неї ззаду й ніжно обійняв за плечі.

— Ти все одно поїдеш до Відня, — впевнено прошепотів він їй на вухо.

Вона відкинула голову назад, спираючись на його груди.

— Тільки з тобою.

— Зі мною. І з найкращою охороною, яку можна купити за гроші, — він м'яко торкнувся губами її шиї.

Вона розвернулася в його обіймах і провела долонею по його неголеній щоці.

— Ти боїшся, Ілля?

Він гірко посміхнувся, перехоплюючи її руку й цілуючи зап'ястя.

— За себе — ніколи. За тебе — до божевілля.

Вона подалася вперед і накрила його губи поцілунком.

— Тоді не бійся. Я набагато сильніша, ніж усім здається.

Ця ніч була неспокійною. Вони кохалися повільно, відчайдушно, з тією гострою пристрастю, яка буває лише перед великою битвою. Він палко шепотів її ім'я в темряву спальні, вона відповідала тихими стогонами. Але в голові кожного пульсувала думка про завтрашній день. Про папку Олени. Про Гладкого. І про Відень, який чекав на них, мов рятівний маяк.

Наступного дня в кав'ярні біля консерваторії Олена вже сиділа за їхнім звичним столиком. Перед нею лежала товста картонна папка. Катя увійшла до залу сама. Ілля, як завжди, залишився чекати в затонованому Maserati на протилежному боці вулиці.

Журналістка мовчки простягнула їй документи.

— Дивися сама. Докази. Гладкий і Барах — це не просто жорсткі бізнесмени чи рейдери. Проституція. Підпільні казино. Торгівля людьми. Вони ламають життя. Борг твого батька й ресторан — це лише крихітна вершина айсберга, Вороніна.

Катя повільно гортала сторінки. Перед її очима миготіли фотографії, копії банківських переказів, імена, адреси. Від цього бруду нудило.

— Чому ти нам допомагаєш? — Катя підняла важкий погляд на журналістку.

Олена хижо, майже зловісно посміхнулася.

— Тому що я ненавиджу таких виродків. І тому що я журналіст до мозку кісток — я хочу цю історію. Це мій ексклюзив року.

Катя акуратно закрила папку й поклала на неї долоню.

— Я маю подумати. І порадитися.

Вона підвелася, вийшла з теплої кав'ярні на морозне повітря й сіла в машину до Іллі. Мовчки передала йому документи.

Акімов читав швидко, його обличчя перетворилося на непроникну маску.

— Вона має рацію, — нарешті резюмував він, кидаючи папку на заднє сидіння. — Тут достатньо матеріалу, щоб посадити їх надовго. Але не обманюйся, Катю. Кірсанова грає у свою власну гру. Їй потрібна слава, а ми для неї — лише інструмент.

— Я знаю, — Катя пристебнула пасок безпеки. — Але зараз наші інтереси збігаються.

Коли вони переступили поріг будинку, на них чекав новий, свіжий конверт. Він лежав прямо на килимку у вітальні.

Катя розірвала папір. Усередині була фотографія, зроблена всього годину тому — Катя та Олена сидять за столиком у кав'ярні. Цього разу червоний хрест перекреслював обличчя обох жінок.

На звороті був напис: «Вибирай: або ти сьогодні ж повертаєшся до нас, або не дістанешся нікому».

Вона мовчки простягнула фотографію Ілл'ї. Він подивився на знімок, потім перевів погляд на неї.

— Ось і все. Тепер це відкрита війна.

Вона впевнено кивнула.

— Так.

Катя розвернулася, підійшла до своєї віолончелі у кутку кімнати. Вона сіла, рішуче змахнула смичком і вдарила по струнах. Це був Бетховен. Величний, гучний, невблаганний. Вона грала про долю, що стукає у двері. Про бій, який неможливо відвернути.

Ілля стояв, спершись на одвірок, і слухав цей потужний, шалений маніфест. На його обличчі вперше за ці дні з'явилася справжня, хижа посмішка.

— Ми виграємо цю війну, малятко.

Вона не припиняла грати, але її погляд зустрівся з його очима.

— Разом.

Коли ти летиш з мосту, ти раптом чітко розумієш, що всі твої проблеми можна вирішити. Крім однієї — ти вже летиш з мосту.