Розділ 14. Ілля — її меценат

 

Статті в пресі та мережі множилися із шаленою швидкістю, наче гриби після осіннього дощу. Те, що починалося як скромна замітка на культурному порталі, швидко перекочувало на перші шпальти міських таблоїдів та в телеграм-канали. Заголовки майоріли один гучніший за інший: «Вороніна та загадковий мільйонер: кохання чи розрахунок?», «Хто насправді оплатив повернення віолончелістки на сцену?». Найсвіжіше фото, зроблене якимось спритним папараці, показувало Катю в мить, коли вона виходила з консерваторії, а на узбіччі на неї чекав хижий чорний Maserati із добре впізнаваним силуетом Іллі за кермом.

Катя читала це під час сніданку, ліниво гортаючи екран телефону. На її обличчі блукала гірка, але спокійна посмішка. Вона більше не відчувала колишнього панічного страху перед публічністю.

Ілля сидів навпроти. Його міцна долоня стискала порцелянову чашку з кавою, обличчя залишалося кам'яним і байдужим, але в глибині темних очей причаївся небезпечний холод.

— Я можу зупинити цю лавину в один клік, — тихо, але вагомо сказав він. — Тільки скажи.

— Ні, — вона відірвала погляд від екрана й подивилася на нього.

— Вони підбираються занадто близько, Катю, — його голос став нижчим. — До мене. До мого минулого. До того, що я волію тримати за зачиненими дверима.

Дівчина відклала телефон убік, подалася вперед і схрестила пальці на столі.

— Тоді вийди з тіні, Ілля.

Він ледь помітно насупився, не очікуючи такого повороту.

— Що ти маєш на увазі?

— Стань моїм меценатом відкрито. Офіційно й перед усіма. Нехай преса отримає легальну, красиву правду з перших вуст. Це набагато краще, ніж дозволяти їм плодити брудні домисли й копатися в наших простирадлах.

Акімов довго мовчав, вивчаючи її обличчя, ніби прораховував цю шахову партію на кілька ходів уперед. Пропозиція була сміливою, навіть зухвалою для його зазвичай закритого способу життя. Але в її словах була залізна логіка.

Нарешті він повільно кивнув:

— Добре. Зробимо по-твоєму.

Вже по обіді інформаційний простір отримав офіційне роз'яснення. Пресслужба інвестиційної компанії Акімова розіслала офіційний реліз:

«Ілля Володимирович Акімов офіційно підтверджує свою участь у підтримці молодої та перспективної віолончелістки Катерини Вороніної. Вірячи в її винятковий талант, пан Акімов виступає її особистим меценатом, повністю фінансуючи її подальше навчання, реставрацію інструментів та майбутні сольні виступи».

До релізу додавалося бездоганне спільне фото, зроблене професійним фотографом на фоні величної колонади консерваторії. Ілля в ідеально пошитому темному костюмі виглядав солідно й стримано, а поруч стояла вона — витончена, у глибокому синьому пальті, обіймаючи свою віолончель. Їхні посмішки були ледь помітними, загадковими й абсолютно незворушними.

Інтернет буквально вибухнув.

Звісно, у коментарях миттєво згадали чутки про специфічні методи ведення бізнесу Акімова, його жорсткий характер і суворе минуле. Поповзли шепотіння про «тіньову мафію» та бізнес-війни. Проте загальний тон публікацій змінився на краще. Його почали називати «меценатом нового покоління», який не просто накопичує капітал, а рятує та просуває справжнє мистецтво.

А вже за два дні Катя отримала електронного листа, який змусив її серце забитися частіше. Це було офіційне запрошення з Відня — від оргкомітету престижного європейського фестивалю класичної музики:

«Шановна пані Вороніна, ми вражені записом вашого останнього сольного виступу з концертом Елгара. Маємо за честь запросити вас виступити з сольною програмою у легендарному залі Musikverein. Формат — з оркестром чи соло — залишається виключно на ваш вибір».

Увечері вона з притаманним їй трепетом показала листа Іллі. Він мовчки прочитав текст, і його обличчя на мить потемніло від внутрішньої напруги.

— Відень... — глухо промовив він. — Це інший рівень. Це світова сцена.

— Так, — вона підійшла ближче й зазирнула в його очі, намагаючись прочитати його думки. — Ти відпустиш мене? Поїдеш зі мною?

Він підвівся з крісла, обережно притиснув її до себе й зарився обличчям у її волосся.

— Тільки зі мною, Катю. Я не відпущу тебе одну туди, де мої руки не зможуть захистити тебе миттєво. Ми поїдемо разом.

Вона полегшено й щасливо посміхнулася:

— Тоді я згодна.

Цю маленьку перемогу вони святкували тихо, лише вдвох. У кабінеті затишно потріскував камін, у склянках із товстого скла бурштином переливалося міцне віскі, а кімнату наповнював м'який аромат дорогих сигар.

Катя знову взяла до рук віолончель. Вона грала для нього Елгара, але тепер ця мелодія звучала інакше — у ній більше не було суму за втраченим минулим. Це була пристрасна, глибока й велична ода майбутньому, яке вони будували разом на уламках своїх зруйнованих світів.

Коли остання нота згасла, Ілля повільно підійшов, обережно забрав інструмент і відставив його вбік. Він підхопив її на руки й поніс до спальні.

Ця ніч була напрочуд ніжною, позбавленою будь-якої агресії чи домінування. Його дотики були гарячими й оберігаючими, а губи шепотіли в напівтемряві:

— Ти — моя головна сцена, малятко. Мій єдиний світ.

Вона відповідала кожним рухом свого тіла, віддаючись йому без залишку. Але десь глибоко в її підсвідомості вже міцно вкорінилася одна нав'язлива думка: Відень стане їхнім новим початком. Там вони нарешті зможуть скинути кайдани минулого.

Проте ранок знову повернув їх до жорстокої реальності.

Новий щільний конверт лежав на порозі будинку. Цього разу всередині була вирізка з їхнім офіційним «меценатським» фото біля консерваторії. Але жирний червоний маркер тепер перекреслював обличчя Іллі.

До знімка була прикріплена коротка, написана від руки записка:

«Відень вас не врятує. Вона все одно буде нашою, Акімов. Рано чи пізно борг доведеться платити живою плоттю».

Катя мовчки протягнула лист Іллі. Його пальці судомно стиснули папір, перетворюючи його на шматки, а щелепи стиснулися так, що на обличчі виступили гострі вилиці.

— Гладкий, — процідив він крізь зуби. — Цей виродок переходить усі можливі межі.

Катя не злякалася. Вона підійшла й міцно стиснула його гарячу, тремтячу від гніву долоню.

— Ми все одно поїдемо, Ілля. І ми зробимо це разом.

Він повільно перевів на неї погляд. Очі його були темними, як бездня. Він чудово розумів: Гладкий і Барах не відпустять їх просто так. Велика, кривава гра лише починалася, і ставки в ній були максимальними.

— Разом, — тихо відповів він.

Катя розвернулася, підійшла до своєї віолончелі й сіла на стілець. Вона рішуче притиснула інструмент до тіла й провела смичком по струнах. З-під її пальців вирвався різкий, войовничий, майже металевий звук. Це була не просто музика — це був гімн неминучого бою, впевненість у власній перемозі й виклик усьому світу.

Ілля стояв біля вікна, слухаючи ці дикі, сильні акорди. І вперше за весь час знайомства з цією дівчиною він раптом подумав: вона набагато сильніша за нього. І набагато небезпечніша — для кожного, хто спробує стати на її шляху.

Зовнішність людини залежить не від дорогого вбрання, не від вишуканої зачіски і навіть не від професійного макіяжу... Вона цілком і повністю залежить від того, яку саме Пісню в цю хвилину співає її Душа...

Душа Катерини Вороніної сьогодні співала пісню війни. І вона збиралася виграти цю битву до останньої ноти.