Розділ 16. Стеження

 

Раптова тиша виявилася набагато страшнішою за відкриті погрози. Конверти перестали приходити, і цей спокій давив на нерви сильніше, ніж найбрудніші записки Гладкого. Катя фізично відчувала цей липкий, невидимий погляд у спину — ніби хтось постійно дихав їй у потилицю, але навмисне тримав дистанцію, не наважуючись наблизитися.

Підготовка до Відня тривала в атмосфері глухої, напруженої секретності. Квитки на літак першого класу, розкішний готель у самому серці австрійської столиці, прямо біля величного собору Святого Штефана, заброньована репетиційна зала в Musikverein — усе було сплановано до найдрібніших деталей. Ілля особисто простежив, щоб її віолончелі виділили окреме пасажирське місце поруч із ними. Він не хотів ризикувати інструментом у багажному відділенні.

Акімов намагався не говорити про безпеку, але від неї неможливо було приховати очевидне. У кортежі з'явився другий позашляховик із двома новими, міцними чоловіками. Водій щоранку детально прораховував і змінював маршрути руху. Телефон Іллі тепер розривався від дзвінків набагато частіше, ніж зазвичай, а його розмови стали короткими, сухими й крижаними.

Катя не ставила зайвих запитань. Вона чудово розуміла: Гладкий і Барах не збираються відступати. Вони просто вичікували слушного моменту.

Останній конверт наздогнав їх уранці перед самим вильотом.

Його не підкинули під двері маєтку й не залишили на машині. Катя знайшла його сама в терміналі аеропорту, коли вони проходили реєстрацію — конверт лежав серед барвистих рекламних буклетів на стійці з інформацією.

Всередині був свіжий знімок, зроблений учора ввечері біля їхнього будинку. Вони вдвох стояли на порозі, і Ілля обережно притискав її до себе, ховаючи від холодного вітру. Але цього разу жирний червоний хрест перекреслював лише її обличчя.

На звороті розмашистим почерком було виведено:

«Відень — надто красиве й велике місто. Гарне місце для раптового викрадення».

Ілля вихопив фото з її рук, і його обличчя вмить перетворилося на шматок крижаної скелі. Він миттєво набрав короткий номер.

— Посильте групу. Додайте ще двох людей на зустріч у Відні, — коротко кинув він у слухавку й вимкнув зв'язок.

Катя обережно торкнулася його напруженого передпліччя.

— Ми все одно летимо, Ілле?

Він повільно повернув до неї голову, і в його очах спалахнув запеклий, оберігаючий вогонь.

— Так, малятко. Ми летимо. Але цього разу я не випущу тебе з поля зору ні на секунду.

Коли літак набрав висоту, Катя відкинулася на м'яке шкіряне сидіння й повернулася до ілюмінатора. За склом пропливали білі безкраї хмари. Ілля сидів поруч. Його велика, гаряча долоня впевнено лягла на її коліно — це не був жест пристрасті чи володіння, це був інстинктивний захисний жест чоловіка, який тримав під контролем свій єдиний скарб.

Вона повільно схилила голову на його плече.

— Тобі страшно? — тихо запитала вона.

Він не став брехати й удавати всесильного. Повільно кивнув, сильніше стискаючи її пальці.

— За себе — ні. За тебе — так, Катю. Ти стала моєю найбільшою слабкістю.

Вона підвела голову, заглядаючи в його темні очі, й тепло прошепотіла:

— І твоєю найбільшою силою, Ілле. Не забувай про це.

Він ніжно поцілував її в скроню.

Поки літак тримав курс на Австрію, кожен із них думав про своє. Катя уявляла величну сцену Musikverein, перші акорди своєї віолончелі та те, як вона нарешті гратиме для європейської публіки після всього пережитого пекла. Ілля ж подумки прораховував дії Гладкого, аналізував старі гріхи минулого, що наздоганяли їх, і розробляв план захисту своєї жінки.

Відень зустрів їх прохолодним дрібним дощем і сірим небом. Прямо біля трапу на них чекав представницький автомобіль із місцевими номерами й двома мовчазними австрійськими охоронцями, яких поспіхом найняв Акімов.

Готель виявився розкішним і старовинним, дихаючим історією та аристократизмом. З великих панорамних вікон їхнього номера відкривався приголомшливий вид на готичні шпилі собору Святого Штефана, які ховалися в дощовому тумані.

Катя підійшла до вікна, спостерігаючи за метушнею людей внизу, які ховалися під різнокольоровими парасольками. Ілля підійшов ззаду, тепло обійняв її за талію й притиснув до своїх грудей.

— Завтра твоя перша репетиція в Musikverein, — тихо сказав він, вдихаючи аромат її волосся.

— Так, — вона повернула голову, торкаючись його щоки. — Ти будеш там?

— Я буду в залі. Дивитися на тебе й захищати.

Вона посміхнулася, розвертаючись у його обіймах. Вони почали кохатися — повільно, трепетно, з якоюсь особливою, щемливою ніжністю, ніби ця ніч у чужому місті була їхньою останньою можливістю висловити все без слів. Катя тихесенько шепотіла його ім'я, а він у відповідь покривав її тіло гарячими поцілунками.

Але посеред ночі тишу кімнати розірвав різкий, вимогливий дзвінок його телефону.

Ілля миттєво підвівся, знімаючи слухавку. Він мовчки слухав доповідь свого начальника охорони, і з кожною секундою його обличчя ставало все темнішим і жорсткішим. Він вимкнув апарат і відкинув його на ліжко.

Катя сіла, притискаючи простирадло до грудей. По її шкірі пробігли сироти.

— Вони тут? — тихо запитала вона.

— Так, — коротко відповів Ілля, підходячи до вікна. — Люди Гладкого прилетіли тим самим рейсом. Вони вже зафіксували наш готель і ведуть зовнішнє стеження.

Дівчина повільно підвелася з ліжка. Накинувши на плечі легкий шовковий халат, вона підійшла й стала поруч із ним біля темного вікна. Краплі дощу з силою стукали по склу, стікаючи тонкими струмочками.

— Нехай стежать, — несподівано твердо вимовила вона.

Акімов здивовано подивився на неї:

— Ти справді не боїшся, малятко? Ми в чужій країні, і правила тут інші.

Вона розвернулася до нього, і в її очах світилася та сама небезпечна, войовнича впевненість, яка так захоплювала його на сцені.

— Ні. Не боюся. Тому що завтра я вийду на сцену й гратиму так, як ніколи в житті. Мій голос ніхто не зможе заглушити.

Він вперше за цю важку ніч щиро й гордо посміхнувся:

— А я слухатиму кожну твою ноту.

Катя підійшла до кутка кімнати, де стояв її футляр. Вона обережно дістала віолончель, сіла на стілець у напівтемряві номера й провела смичком по струнах. З-під її пальців полилася тиха, затишна, але неймовірно глибока мелодія. Це була музика про нічний віденський дощ, про їхню дивну любов, що виросла в тіні погроз, і про ту внутрішню силу, яку вони знайшли один в одному.

Ілля сидів на краєчку ліжка, заплющивши очі, й слухав. Він чітко знав: вороже стеження не відпустить їх, а попереду — найнебезпечніший відрізок їхнього шляху. Але поки вони тримаються разом, у Гладкого немає жодного шансу.

Просто пасивно бажати безпеки та свободи — надто мало. Потрібно чітко запитати себе: на що саме ти готова піти й чим пожертвувати, щоб нарешті досягти бажаного.

Вона була готова йти до самого кінця. І її смичок упевнено вів їх у цей неминучий бій.