Розділ 24. Конверт з фото

 

Катя повернулася з консерваторії пізніше, ніж зазвичай. Вечірній Київ уже потонув у сирому, густому тумані, який розмивав світло ліхтарів до тьмяних жовтих плям. У руках вона тримала важкий футляр із віолончеллю, а в голові все ще крутилися складні пасажі Шостаковича й Бетховена — ноти ніяк не хотіли замовкати, пульсуючи в такт її крокам.

Вона тихо зачинила за собою важкі дубові двері, замкнула їх на всі засуви й нарешті полегшено зітхнула. Поставила футляр біля стіни, зняла пальто і лише тоді, випадково опустивши погляд, помітила на підлозі біля порога чужорідний предмет.

Це був звичайний білий конверт. Без марки. Без адреси. Без жодних розпізнавальних знаків. Він просто лежав на темному паркеті передпокою, наче німе застереження.

Катя повільно нахилилася й підняла його. Пальці ледь помітно затремтіли, коли вона відчула під щільним папером контури цупкої картки.

Всередині виявилося лише одне фото.

Катя затамувала подих. На знімку була вона сама — у Відні, на сцені консерваторії, під час того самого тріумфального виступу. Камера спіймала останні секунди перед її фінальним поклоном. Її обличчя купалося в яскравому світлі софітів, очі були блаженно заплющені, а на губах блукала легка, піднесена усмішка художниці, що віддала всю себе мистецтву.

Але тепер це чисте зображення було спотворене. Навскоси, прямо по її обличчю, тягнувся жирний червоний хрест, нанесений спиртовим маркером. Грубий, злий, різкий рух чиєїсь руки, що прагнула буквально викреслити, закреслити її існування, стерти цю посмішку назавжди.

Катя повільно перевернула фотографію. На звороті білів короткий, акуратно надрукований на принтері текст:

«Ти граєш занадто голосно. Скоро ми заткнемо тобі рота. Назавжди».

Вона стояла посеред напівтемного коридору, не в силах зробити навіть крок. Серце заколотилося у грудях із такою шаленою силою, що його глухий, ритмічний стукіт болісним відлунням віддався у вухах. Страх, липкий і холодний, спробував паралізувати її розум, але за хвилину йому на зміну прийшла гаряча, гостра хвиля люті.

Почувши на вулиці шурхіт шин машини Іллі, вона судорожно здригнулася. Миттєво, піддавшись першому інстинкту, Катя сховала конверт у глибоку кишеню свого пальта. Ілля не повинен бачити цього. Не зараз. Його нерви й без того були натягнуті як струни через постійний тиск Гладкого, завтрашній візит до слідчого Плахотного та нескінченні дзвінки адвокатів. Якщо він дізнається, що вони підібралися так близько до їхнього порога, він просто закриє її під замок і не випустить на зустріч із тією дівчиною-свідком, яку знайшла Олена. А ця зустріч була її єдиним шансом дізнатися правду.

Катя швидко зайшла до ванної кімнати, зачинила двері й увімкнула гарячу воду на повну силу, щоб гамірний шум води заглушив будь-які сторонні звуки. Вона безсило опустилася на край білої мармурової ванни й знову дістала знімок.

Червоний хрест безжально різав очі.

Гладкий. Або хтось із його псів, що безшумно вештаються під їхніми вікнами, обходячи будь-яку охорону. Це був прямий виклик. Попередження перед останнім ударом.

Катя стиснула кулак так сильно, що гострі нігті болісно вп'ялися в шкіру долоні, залишаючи червоні напівкруглі сліди.

— Я не зламаюся, — прошепотіла вона в порожнечу ванної кімнати, дивлячись на своє відображення в запотілому дзеркалі. — Я більше не та налякана дівчинка, яку можна було залякати одним листом. Ви не змусите мене мовчати.

Вона вимкнула воду, ретельно витерла обличчя рушником, повертаючи щокам природний колір, і вийшла. Прослизнувши до кабінету, Катя відкрила письмовий стіл і сховала конверт у найдальший куток секретної шухляди, під товсті стоси старих нотних зошитів — туди, куди Ілля ніколи не заглядав.

Коли ввечері Ілля нарешті повернувся додому, вона вже чекала на нього у вітальні. На її обличчі грала спокійна, м'яка посмішка. Трохи втомлена через довгий день, але цілком природна.

— Як пройшла твоя репетиція, маленька? — запитав він, тихо підходячи ззаду й обіймаючи її за талію. Його підборіддя вперлося в її плече, і Катя відчула знайомий, заспокійливий запах його парфумів та легкої прохолоди вулиці.

— Все добре, — відповіла вона, відкидаючи голову на його плече й заплющуючи очі, намагаючись повністю розчинитися в його обіймах, сховатися в них від усього світу. — Завтра ще одна важлива репетиція перед концертом. Буде важко, але я впораюся.

Вона не сказала йому про конверт, що лежав під нотами нагорі.

Не сказала про те, що її серце досі здригається від кожного випадкового шурхоту за вікном.

Не сказала, що в її голові, перекриваючи всі сонати Бетховена, без упину лунає цей потворний, надрукований на папері шепіт: «Скоро ми заткнемо тобі рота. Назавжди».

Замість цього вона просто грала для нього того вечора. Довго, пристрасно, майже відчаюшно. Смичок літав над струнами віолончелі, вириваючи з глибини інструменту густі, важкі звуки, ніби Катя намагалася цією музичною стіною відгородити їхнє крихке щастя від зовнішнього хаосу й заглушити власний страх.

Ілля стояв у дверях вітальні, тримаючи в руці склянку з віскі. Він мовчки дивився на неї — на її напружені плечі, на те, як шалено рухалися її витончені пальці по грифу. Він не знав про знахідку на порозі.

Але його звіряче, виточене роками небезпек чуття підказувало йому: щось не так. У її грі з'явився новий, небезпечний надлом, схожий на передсмертний крик птаха.

Катя закінчила виступ, опустила смичок і знову посміхнулася йому своєю світлою, теплою посмішкою.

Вона продовжувала ховати правду в темряві своєї душі. Поки що.