Розділ 21. Розслідування Каті

 

Катя сиділа за кутовим столиком біля вікна в тій самій затишній кав'ярні, де колись уперше зустрілася з Оленою Кірсановою. Тоді вона була наляканою дівчиною, що шукала порятунку від невидимого монстра. Сьогодні все було інакше. За сусідніми столиками, ліниво гортаючи меню, сиділи двоє міцних чоловіків у непомітному цивільному одязі — нова охорона Іллі, яка не зводила з неї очей. Сам Акімов чекав у машині на протилежному боці вулиці. Його присутність відчувалася навіть крізь товсте скло вітрини — як невидимий, важкий щит, що оберігав її від усього світу.

Олена Кірсанова виглядала втомленою. Під її очима залягли глибокі темні тіні, а пальці, якими вона притримувала товсту шкіряну папку, ледь помітно тремтіли. Вона мовчки поклала папку на стіл і підсунула її до Каті, озираючись на вхідні двері.

— Я копала набагато глибше, ніж збиралася спочатку, Катю, — тихо, майже пошепки почала журналістка. — Гладкий — це не просто дрібний кримінальний авторитет чи боржник твого батька. Він тримає під собою цілу мережу. Викрадення дівчат, нелегальний транзит через кордон, експорт... Твій родинний ресторан для них був лише зручною крихтою, прикриттям, транзитним пунктом.

Катя повільно відкрила папку. Папір шелестів у тиші кав'ярні, наче сухе листя. З перших сторінок на неї подивилися обличчя молодих дівчат. Фотографії з паспортів, аматорські знімки з соцмереж. Деякі з цих імен Катя бачила в новинах — «пішла з дому й не повернулася», «розшукується».

Вона не здригнулася. Всередині неї наче виросла крижана стіна, яка допомагала тримати емоції під замком. Вона загартувалася після Відня, після того першого прямого зіткнення під консерваторією.

— У тебе є залізобетонні докази? — запитала Катя, підводячи холодний погляд на журналістку.

Олена ствердно кивнула.

— Так. Є свідки, які готові говорити за умови повної анонімності та виїзду з країни. Є аудіозаписи розмов, номери рахунків. Але оприлюднювати це зараз — смертельно небезпечно. Вони знищать будь-кого, хто спробує винести це в публічне поле.

Катя прямо подивилася їй в очі. У її погляді більше не було того дитячого страху, який Олена бачила під час їхньої першої зустрічі.

— Я готова йти до кінця.

Кірсанова на мить заніміла від здивування, пильно вглядаючись у витончене обличчя віолончелістки.

— Ти неймовірно змінилася, Катю. Тебе тепер просто не впізнати.

На губах Каті з’явилася слабка, гірка посмішка.

— Життя вміє швидко вчити, Олено. Особливо коли на кону стоїть усе, що тобі дороге.

Вона дістала з сумочки свій телефон, розблокувала його й повернула екраном до журналістки. На дисплеї світилися фотографії тих самих конвертів із червоними хрестами та запискою, які вони знайшли під дверима спальні.

— Це прислали вчора. Безпосередньо мені. Під наші двері.

Олена помітно зблідла й відсахнулася від екрана.

— Боже... Катю, ти в смертельній небезпеці. Вони не зупиняться.

— Ми всі в небезпеці, — спокійно виправила її Катя. — І саме тому ми маємо діяти першими.

Журналістка швидко витягла блокнот і почала занотовувати деталі.

— Я готова дати цьому хід. Але мені потрібна твоя офіційна заява. Твоя історія з перших вуст. Тільки так ми зможемо пробити стіну мовчання й залучити громадськість.

Катя на мить замислилася, дивлячись на гарячу каву, що вже встигла охолонути.

— Я дам тобі матеріал. Але дозовано. Поки що ми розкриємо лише історію з боргом мого батька, тиском на наш ресторан та незаконними погрозами. Потрібно підготувати суспільство, щоб вони не змогли просто зам'яти цю справу чи виставити це як розбірки підприємців.

— Згодна. Почнемо з цього, — кивнула Олена.

Протягом наступної години Катя говорила. Вона розповідала все спокійно, зважено, без зайвих слів та емоцій. Вона описувала той страшний вечір, коли її життя мало не обірвалося, свій «порятунок» Іллею та ту непомірну ціну, яку їй довелося за це заплатити. Вона не називала конкретних імен тих, хто стояв у тіні, але натякала настільки прозоро, що будь-який уважний читач одразу зрозумів би, про кого йдеться.

Коли Катя вийшла з кав'ярні, двері чорного позашляховика миттєво відчинилися. Вона сіла на шкіряне сидіння поруч з Іллею. У салоні пахло дорогим тютюном і шкірою.

— Я передала їй першу частину матеріалів, — тихо сказала вона, дивлячись перед собою на дорогу.

Ілля коротко кивнув, плавно рушаючи з місця.

— Я знаю.

Катя здивовано повернула до нього голову.

— Ти що, слухав нашу розмову?

На його суворому обличчі на мить з'явилася м’яка, ледь помітна усмішка. Він на мить відірвав руку від керма й накрив нею її долоню.

— Звісно. Я не міг дозволити тобі залишатися там без контролю. І знаєш що? Ти була неймовірною. Ти дуже сильна, Катю.

Вона міцно стиснула його пальці у відповідь, відчуваючи, як по тілу розливається тепло.

— Ми сильні, Ілля. Тільки разом.

Пізно ввечері в будинку панувала глибока тиша. Катя сиділа в його просторому кабінеті за великим дубовим столом. Перед нею світився екран ноутбука, на якому були відкриті оцифровані документи з папки Олени.

Вона більше не хотіла бути просто стороннім спостерігачем, за спиною якого чоловіки вирішують її долю. Вона хотіла розібратися сама. Крок за кроком Катя вчитувалася в сухі юридичні формулювання, порівнювала дати, шукала приховані зв’язки, імена та адреси офшорних компаній. Вона перетворилася з об'єкта шантажу на справжнього слідчого, який шукає істину в купі бруду.

Близько другої години ночі двері кабінету тихо відчинилися. Увійшов Ілля. Побачивши її втомлену постать і почервонілі від напруги очі, він тихо зітхнув. Підійшов ззаду, опустив великі, теплі долоні на її плечі й почав повільно розминати затерплі м'язи.

— Йди спати, маленька. Ти виснажуєш себе.

Катя похитала головою, не зводячи очей з монітора.

— Почекай... Подивися сюди. Я знайшла одну дівчину. Вона зникла три роки тому. Останнє місце, де її бачили — наш ресторан. Вона працювала там офіціанткою. Анна Ковальчук.

Ілля раптом завмер. Його пальці на її плечах напружилися так сильно, що Катя мимоволі напружилася сама.

— Аня?.. — його голос прозвучав глухо й незвично тихо.

Катя повільно розвернулася в кріслі, дивлячись на його бліде обличчя.

— Ти знав її? Знав, що вона зникла?

Ілля повільно опустився в сусіднє крісло, закриваючи обличчя долонями. Цей сильний, незламний чоловік зараз виглядав напрочуд уразливим.

— Знав, — нарешті вимовив він, не піднімаючи очей.

— Чому ти не сказав мені раніше? Чому мовчав, Ілля? — у її голосі бриніла не образа, а глибокий біль від недовіри.

Він повільно опустив руки й подивився на неї поглядом, сповненим такого відчаю, якого вона ще ніколи в ньому не бачила.

— Бо я боявся, Катю. Боявся, що коли ти дізнаєшся всю правду про те, хто я і що колись робив... ти просто розвернешся й підеш. А я не зможу цього пережити.

Катя сповзла зі свого крісла й опустилася перед ним на коліна, беручи його холодні руки у свої.

— Я не піду, Ілля. Чуєш мене? Я зробила свій вибір ще у Відні, і підтвердила його вчора. Я не збираюся тікати при перших же труднощах.

Він пильно подивився на неї, ніби намагався зазирнути в саму душу.

— Навіть якщо ця правда виявиться занадто брудною? Навіть якщо ти дізнаєшся про речі, які неможливо пробачити?

Вона впевнено кивнула, міцніше стискаючи його долоні.

— Навіть тоді. Ми пройдемо через це разом.

Вони повернулися до спальні, але сон не йшов до них. Вони лежали в темряві, вслухаючись у дихання один одного. Катя притулилася щокою до його грудей, намагаючись відігнати тривожні думки.

— Ми знайдемо їх, Ілля. Усіх цих дівчат. І виведемо Гладкого на чисту воду.

Він мовчки гладив її шовковисте волосся, але його погляд був прикутий до темної стелі. Його серце калатало як шалене.

Ілля знав те, чого Катя ще навіть не підозрювала. Вона копала занадто глибоко. І дуже скоро її розслідування неминуче виведе її на його власне минуле. На той час, коли він сам був частиною цієї системи. Вона дізнається, що він не просто вирішив вийти з гри. Він зрадив своїх колишніх партнерів, щоб урятуватися. І за цю його свободу, за його теперішнє багатство та статус хтось заплатив своїм життям.

Він обійняв її сильніше, майже судорожно притискаючи до себе. Зараз він боявся не Гладкого, не Бараха і навіть не смерті. Він боявся втратити її повагу й любов. Боявся того дня, коли вона подивиться на нього й побачить не коханого чоловіка, а монстра, який колись збудував свій замок на кістках.

Він згадав стару притчу. Коли летиш з мосту, раптом розумієш, що всі твої проблеми можна вирішити. Крім однієї — ти вже летиш з мосту. Ілля відчував, що вони обоє вже зробили цей крок у прірву. Шляху назад не було, і залишалося тільки триматися один за одного до самого зіткнення з землею.

Раптом Катя прокинулася від якоїсь нав’язливої, тривожної думки, яка не давала їй спокою. Вона акуратно вислизнула з його обіймів, намагаючись не розбудити його, хоча знала, що він теж не спить.

Вона вдягла халат і тихо вийшла з кімнати. Ноги самі привели її до віолончелі.

Катя сіла біля вікна, в яке вже пробивалися перші сірі промені світанку. Смичок торкнувся струн. Це була неймовірно тиха, інтимна мелодія. У ній не було виклику чи агресії, як під час зіткнення. Тільки чистий, оголений біль, передчуття неминучої бурі й водночас — величезна, всепрощаюча любов, яка готова витримати будь-які випробування.

Ілля лежав у ліжку, слухаючи ці звуки, що доносилися з вітальні. Кожна нота відгукувалася в його серці фізичним болем.

Він розумів: ця дівчина більше не була його бранкою чи слабкою жертвою, яку потрібно було ховати за спинами охоронців. Вона стала його совістю. Його головною силою. І, можливо, його єдиним шансом на спокуту.