Розділ 3. Бранка.

 

Катя прокинулася від тиші. Важкої, густої, немов оксамитові штори, які щільно закривали високі вікна спальні. Ранкове сонце ледь пробивалося крізь цупку тканину тонкими золотавими смужками, малюючи на паркеті довгі геометричні лінії. Каті здалося, що ці промені схожі на золоті ґрати — такі ж, як ті, що стримували світ за вікном.

Вона довго лежала не рухаючись, боячись порушити цей хиткий спокій. Губи все ще зберігали нічний жар, пам’ятали владний, неквапливий поцілунок Іллі. Тіло досі відгукувалося на фантомне тепло його сильних долонь. І від цього усвідомлення всередині змивалася брудна хвиля гіркоти. Вона відчувала огиду — не стільки до нього, скільки до самої себе, до своєї мимовільної, чисто фізичної реакції.

«Я не його іграшка. Не товар. Не утриманка», — вперто, як заклинання, повторювала вона про себе, стискаючи пальцями простирадло.

Проте кожна деталь у цій кімнаті кричала про протилежне. Замкнені зовні двері, порожні дзеркальні шафи, білі троянди на тумбочці — бездоганні, холодні, що пахли занадто солодко й відчужено, викликаючи стійку асоціацію з чимось безжиттєвим.

Катя нарешті сіла на ліжку, опустивши босі ноги на прохолодну підлогу. Вовняний плед, яким Акімов дбайливо вкривав її серед ночі, тепер лежав акуратно згорнутий на краю матраца. Його особиста турбота дратувала найбільше. Ця майже батьківська уважність від людини, яка фактично купила її життя за фінансові борги, здавалася витонченою формою знущання.

Вона підійшла до вікна, обережно відсунувши край важкої штори. За декоративними кованими ґратами простягався бездоганно доглянутий, але абсолютно порожній сад. Жодного садівника, жодного руху листя, ні душі навколо. Тільки високий бетонний паркан по периметру та камери спостереження, що повільно повертали свої об'єктиви. Справжня приватна в'язниця.

Погляд дівчини впав на куток спальні, де стояв масивний чорний футляр. Вона підійшла, опустилася на коліна й обережно розстебнула замки. Віолончель була цілою. Струни натягнуті ідеально, дерево пахло каніфоллю та лаком — рідним, безпечним світом консерваторії, який тепер здавався безмежно далеким. Її пальці мимоволі лягли на гриф, але за мить вона відсмикнула руку. Тонкі кисті затремтіли.

«Не зараз. Не тут. Не в його домі», — подумала вона, відчуваючи, що музика в цих стінах буде звучати як капітуляція.

Раптом важкі дубові двері відчинилися без попереднього стуку. До кімнати увійшла жінка років сорока, зі строгою, бездоганною поставою, суворим виразом обличчя та короткою темною стрижкою. У руках вона впевнено тримала срібний піднос із витонченим сніданком: свіжі круасани, нарізані фрукти та тонка порцелянова чашка, з якої піднімався аромат міцної кави.

— Доброго ранку, — промовила жінка рівним, позбавленим емоцій голосом. — Мене звати Ольга. Я старша помічниця пана Акімова по дому. Він просив передати, щоб ви обов'язково поснідали. Після цього приведете себе до ладу. О першій годині приїде Ярина з речами.

Катя дивилася на неї знизу вгору, не ворушачись.

— Я не голодна. Заберіть це.

Ольга спокійно підійшла до круглого столика біля каміна й поставила піднос.

— Вам потрібно поїсти, Катерино Василівно. Це наказ пана Акімова. Він вкрай не любить, коли його розпорядження ігнорують. Навіть у дрібницях.

— А що станеться, якщо я відмовлюся грати за його правилами? — Катя випрямилася, намагаючись додати голосу твердості.

Помічниця на мить зупинилася, і в її холодних сірих очах проглянуло щось схоже на втому, змішану з глибоким життєвим досвідом. Це не було співчуття, швидше — застереження.

— Тоді наслідки будуть значно неприємнішими. І не для вас. Пан Акімов чудово знає, де знаходяться вразливі місця вашої родини. Не ускладнюйте ситуацію, дівчино. Я тут просто працюю. І виконую свою роботу добре. Раджу вам навчитися того ж.

Ольга розвернулася і вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Сухий, металевий щиголь замка знову відрізав Катю від коридору.

Дівчина безсило підійшла до столика. Запах свіжої випічки та гіркої кави нагадав про те, що вона не їла з учорашнього ранку. Вона взяла теплу порцелянову чашку, відчуваючи, як тремтять пальці. Кава була бездоганною, гарячою, і ця раптова, буденна розкіш чомусь змусила сльози підступити до очей. Катя зціпила зуби, змушуючи себе зробити кілька ковтків. Плакати не можна. Сльози — це ознака слабкості, а перед Іллею вона не покаже своєї вразливості.

Рівно о першій годині замок знову клацнув. До спальні увійшла Ярина — висока, витончена стилістка з ідеальним макіяжем, яка тримала в руках кілька великих чохлів від відомих європейських брендів. За нею охоронець заніс велику валізу з взуттям та аксесуарами.

— Вечірній вихід надзвичайно важливий, — з місця почала Ярина, навіть не вітаючись, і взялася розвішувати сукні на порожні вішалки. — Пан Акімов особисто затверджував концепцію вашого образу. Ви повинні виглядати бездоганно. Як його жінка.

— Я не його жінка, — тихо, але чітко відрізала Катя, сидячи на краєчку крісла.

Ярина навіть не повернула голови, продовжуючи оглядати тканину крізь дзеркало.

— Для того кола людей, куди ви прямуєте, це не має жодного значення, люба. Головне — картинка. Біла шовкова сукня підійде ідеально. Вона правильно підкреслить вашу... тендітність та невинність. Це саме те, що потрібно для контрасту з його статусом.

Стилістка працювала швидко й професійно. За дві години вона зібрала Катине волосся у витончену високу зачіску, нанесла невагомий, але стійкий макіяж і допомогла одягнути сукню. Шовк виявився майже невідчутним на тілі, він облягав фігуру, немов друга шкіра, відкриваючи лінію плечей та шию. На шиї залишалося вільне місце, занадто помітне на тлі відкритого крою.

— Кольє привезуть окремо, перед самим виїздом, — зауважила Ярина, збираючи свої пензлі. — Пан Акімов сказав, що одягне його сам.

Коли команда стилістів залишила будинок, Катя підійшла до великого ростового дзеркала. На неї дивилася зовсім інша жінка: красива, витончена, вишукана й неймовірно холодна. В цьому образі не залишилося нічого від наляканої студентки консерваторії чи доньки збанкрутілого ресторатора.

«Я зможу це пройти. Я витримаю», — подумала вона, але серце забилося в тривожному ритмі.

Щоб заглушити внутрішній крик, вона знову підійшла до віолончелі. Цього разу страх відступив перед необхідністю виплеснути емоції. Вона дістала інструмент, сіла на стілець і притиснула прохолодне дерево до грудей. Коли смичок торкнувся струн, кімнату прорізав глибокий, тужливий звук.

Катя заграла Баха. Першу сюїту, прелюдію. Але в її виконанні не було звичного академічного спокою — ноти вилітали рваними, гострими, повними болю, самотності й запеклого опору. Музика ставала дедалі гучнішою, вона повністю заповнила простір спальні й крізь щілини дверей вилилася в порожній, холодний коридор будинку.

Ілля Володимирович стояв по інший бік дверей. Він приїхав раніше, щоб підготуватися до виїзду, і тепер просто слухав. Його пальці міцно стискали шкіряний футляр зі смарагдовим кольє. Акімов не мав музичного слуху, не розумів тонкощів побудови композиції, але він на чисто фізичному, інтуїтивному рівні відчував силу цієї мелодії. Ця музика була спрямована проти нього. Вона була маніфестом її свободи, яку він намагався замкнути під замок.

Він сильніше стиснув кулак, відчуваючи, як всередині закипає глухе роздратування навпіл із захватом. Вона ненавиділа його, і він це знав. Але відпустити її тепер, коли її сутність так глибоко зачепила його черстве серце, було вище його сил. Він хотів її всю — не просто слухняне тіло в білому шовку, а саме цю нескорену душу.

Коли музика раптово обірвалася, Ілля почекав хвилину і лише після цього повернув ключ у замку. Він увійшов повільно, неквапливо. На ньому був бездоганний чорний смокінг, який робив його і без того масивну постать ще більш величною та загрозливою.

Катя стояла біля вікна, повернувшись до нього профілем. У своїй білій сукні вона виглядала як прекрасна жертва перед вівтарем.

— Ти грала, — тихо промовив він, зупиняючись за кілька кроків від неї.

Вона не повернулася в його бік, продовжуючи дивитися на вечірній сад.

— Так.

— Це було сильно. Хоча я мало що тямлю в класиці, — Ілля підійшов ближче, дістаючи з футляра смарагдове кольє. Камені холодно заблищали під світлом бра. — Повернись до мене, Катю.

Вона повільно розвернулася. Їхні погляди зустрілися, і між ними знову спалахнула та сама невидима, електрична напруга. Акімов підійшов упритул. Його великі руки обережно завели важку прикрасу навколо її шиї. Кінчики його пальців ледь відчутно мазнули по ніжній шкірі, викликавши в дівчини мимовільний дрож. Металевий замок кольє закрився з тихим, виразним клацанням.

Цей звук здався Каті остаточним закриттям пастки. Неначе на неї одягли витончений, дорогий нашийник.

— Тепер образ завершений, — Його голос став глибшим, він пильно вдивлявся в її обличчя. — Ми готові. Нам час показати цьому місту, кому ти тепер належиш.

Ілля впевнено простягнув їй свою широку долоню. Катя знову проігнорувала цей жест, тримаючи руки притиснутими до сукні. Акімов не став наполягати, на його губах лише майнула тонка іронічна посмішка. Він розвернувся і попрямував до виходу.

— Машина вже чекає на ґанку, Катю. Не змушуй мене порушувати твою гордість і виносити тебе звідси на руках. Рушаймо.

Вона пішла слідом за ним. Кожна мармурова сходинка великих сходів відчувалася як крок у повну невідомість. Внизу, біля виходу, Ілля зупинився, зачекав її й цього разу без жодних запитань міцно взяв за руку, переплітаючи свої жорсткі, гарячі пальці з її тонкими й холодними.

На вулиці на них чекав важкий чорний позашляховик. Охоронець миттєво відчинив задні двері. Ілля допоміг їй сісти вглиб салону й відразу ж сів поруч, закриваючи простір своєю присутністю. Двері зачинилися з глухим звуком, відрізаючи їх від зовнішнього світу. Машина плавно рушила з місця, виїжджаючи за межі маєтку. Катя дивилася у тоноване вікно на нічну трасу, розуміючи, що з кожним кілометром вона все глибше занурюється в його похмурий, небезпечний та владний світ.