Розділ 18. Відень. Місто тиші (частина 2)

 

День концерту видався напрочуд ясним і по-осінньому холодним. Золотий зал Віденської філармонії Musikverein зустрів Катю розкішшю, яка спочатку навіть трохи пригнічувала. Величні кришталеві люстри, що відкидали мільярди блідих іскор, оздоблення з темного червоного дерева, золото каріатид — усе це дихало історією. Зал був заповнений вщерть. Поважні музичні критики, вибагливі меломани, австрійські дипломати та просто поціновувачі класики, які розкупили останні квитки ще тиждень тому, шепотілися в очікуванні.

Катя стояла за лаштунками, намагаючись втихомирити шалене серцебиття. На ній була довга вечірня сукня глибокого чорного кольору, яка вигідно підкреслювала плавність ліній її фігури. Темне волосся м'якими хвилями спадало на відкриті плечі. Віолончель, яку вона тримала в руках, здавалася не просто інструментом, а продовженням її власного тіла — її голосом, її душею, яку вона сьогодні мала оголити перед тисячами чужинців.

Дивно, але пальці не тремтіли. Вона навчилася контролювати свій страх. Катя глибоко вдихнула прохолодне повітря за куліс і заплющила очі.

Ілля сидів у затишній ложі на другому ярусі, трохи збоку. Він свідомо відмовився від місця в партері, щоб не привертати до себе зайвої уваги журналістів та небажаних очей. Але звідси йому відкривався ідеальний огляд.

Він не спав усю ніч. Поки Катя мирно дихала на його плечі, Ілля приймав короткі, тривожні звіти від своєї служби безпеки. Двоє підозрілих чоловіків крутилися біля готелю, а в центрі Відня засікли машину з київськими номерами. Гладкий, права рука Бараха, надсилав свої непрямі «привіти». Небезпека дихала їм у спину, але Ілля дав собі клятву: сьогодні ніщо не зіпсує її тріумф. Сьогодні — її день.

Оркестр зайняв свої місця, налаштовуючи інструменти. Хвиля різноголосих звуків поступово вщухла. На сцену вийшов сивочолий диригент під стримані, але гучні оплески.

А потім оголосили її ім'я.

Коли Катя вийшла під світло софітів, зал на мить затих, оцінюючи молоду українську солістку. Вона пройшла до центру сцени, плавно сіла на стілець і налаштувала інструмент. Підняла смичок, завмерла на мить, збираючи докупи всі свої почуття, і зробила перший рух.

Дворжак. Концерт сі мінор.

Перша частина — повільна, щемливо-лірична. З перших же секунд кімнату заповнили неймовірно чисті, глибокі ноти, у яких бриніла справжня драма. Катя грала не просто за партитурою. У цю музику вона вкладала все те, що пережила за останні місяці: кошмар викрадення, приниження, страх за власне життя, а потім — божевільну пристрасть, несподівану ніжність та любов, яка відродила її з попелу. Кожен рух смичка був сповіддю, кожна вібрація струни — криком душі.

Зал затамував подих. Люди ніби боялися поворухнутися, щоб не зруйнувати це магічне полотно звуків.

Ілля сидів у своїй ложі, міцно стиснувши пальці на дерев’яному підлокітнику. Його погляд був прикутий до неї. Він бачив, як тремтять її вії, як напружуються м'язи на її тонкій шиї. Вона не просто грала. Вона проживала своє життя на цій сцені, віддаючи себе без залишку.

Друга частина концерту змінила настрій на швидкий, віртуозний темп. Катині пальці буквально літали по грифу, смичок у руках здавався блискавкою, що висікала іскри з товстих струн. Оркестр підхоплював її порив, створюючи ідеальне тлі для цього шаленого монологу.

І нарешті — фінал. Тріумфальний, пристрасний, величний. Останній акорд злетів під саму стелю Musikverein і різко обірвався, залишаючи по собі дзвінку тишу.

Секунда. Дві. Здавалося, зал усе ще перебуває в заціпенінні.

А потім простір вибухнув.

Глядачі підхопилися зі своїх місць. Шквал аплодисментів, вигуки «Браво!», оберемки вишуканих троянд і лілій полетіли до її ніг. Катя повільно підвелася, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози полегшення та щастя. Вона низько вклонилася публіці, а потім підняла голову й поглянула на ложу другого ярусу.

Ілля стояв і аплодував їй. Його зазвичай непроникне, суворе обличчя зараз світилося гордістю, а в кутиках очей бриніла ледь помітна волога. Вона посміхнулася — щиро, тільки йому одному, ігноруючи сотні інших поглядів у залі.

Після концерту був традиційний фуршет у дзеркальній залі філармонії. Вітання лилися рікою, келихи з шампанським дзвеніли, а поважні австрійські критики навперебій пророкували їй світову славу, називаючи виступ «відкриттям сезону» та відзначаючи «неземну глибину виконання». Диригент тепло обійняв її за плечі:

— Катерино, це було неймовірно. Ви обов'язково маєте повернутися до Відня наступного року.

— Дякую. Я обов'язково повернуся, — відповіла вона, хоча думками вже була далеко звідси.

Ілля чекав на неї в напівпорожньому коридорі за кулісами. Коли вона нарешті вислизнула від натовпу прихильників, він зробив крок назустріч і мовчки пригорнув її до себе, ховаючи обличчя в її пахучому волоссі.

— Ти була справжньою богинею, Катю. Я ніколи нічого подібного не чув, — тихо прошепотів він.

Вона міцно обхопила його за талію, ховаючи обличчя на його грудях.

— Це все завдяки тобі. Тільки з тобою я можу так грати.

Замість офіційного прийому вони вирішили втекти. Вже за пів години вони йшли вздовж нічного Дунаю. Річка відбивала тисячі вогнів нічного Відня, створюючи ілюзію золотого шлейфу на чорній воді. Вони трималися за руки, насолоджуючись цією рідкісною хвилиною тиші та спокою, якої їм так бракувало в Києві.

Зупинившись біля старого кам’яного парапету, Ілля обійняв її ззаду, захищаючи від прохолодного нічного вітру.

— Я неймовірно пишаюся тобою, дівчинко, — тихо сказав він, притискаючись підборіддям до її маківки.

Катя повернулася в його обіймах, дивлячись у його темні, глибокі очі, в яких зараз відбивалися вогні міста.

— Я кохаю тебе, Ілле, — промовила вона. Це не було слабкістю, це була її головна сила.

Він не відповів словами. Він нахилився і поцілував її — довго, гаряче, забираючи весь її подих. Його руки впевнено ковзнули по її талії, притискаючи до себе, і між ними миттєво спалахнуло те саме знайоме, неконтрольоване бажання, від якого паморочилося в голові.

— Може, прямо тут? — з легкою лукавою посмішкою прошепотіла вона, заглядаючи в його очі.

Ілля тихо, оксамитово розсміявся, хоча в його погляді вже палала цілком однозначна пристрасть.

— Ні, маленька. Давай все ж таки доберемося до готелю.

Ніч у номері була шаленою. Вони любили один одного з якимось відчайдушним надривом, ніби намагалися закарбувати цей момент у пам'яті на все життя. Він брав її пристрасно, майже владно, але водночас неймовірно бережно. Вона віддавалася йому повністю, розчиняючись у його гарячих обіймах, шепочучи його ім'я як заклинання від усіх бід.

Під ранок вони лежали на шовкових простирадлах. Катя відпочивала на його широких грудях, виводячи пальцем невидимі візерунки на його шкірі.

— Це був найкращий день у моєму житті, — тихо зізналася вона.

Він повільно погладив її по розсипаному волоссю.

— І далеко не останній, обіцяю тобі.

Проте ранок швидко повернув їх до суворої реальності. Різкий, наполегливий дзвінок телефону Іллі розірвав передсвітанокову тишу. Це була охорона.

— Слухаю, — коротко кинув Ілля, миттєво підводячись на ліжку. Його голос одразу став зібраним і холодним.

— Шефе, неприємності, — пролунав стурбований голос начальника зміни. — За вами стежили. Вчора біля концертного залу крутилися двоє. Вони робили фотографії. Один із них зміг підійти дуже близько до сцени одразу після виступу, коли нагороджували солістку. Ми перевірили по базах. Це люди Бараха. Вони вже у Відні.

Ілля мовчки вислухав звіт і скинув дзвінок. Катя вже прокинулася. Вона сіла в ліжку, натягнувши на груди ковдру, і з тривогою дивилася на його застигле обличчя.

— Що сталося, Ілле?

Замість відповіді він повернув до неї екран телефону, на який охорона щойно скинула знімок. На фото серед натовпу глядачів біля самої сцени стояв високий чоловік у темному пальті. Його обличчя було частково приховане тінню від капелюха, але важкий, чіпкий погляд у бік Каті не залишав сумнівів. Це був один із найближчих поплічників Бараха.

Катя миттєво зблідла. Тепле відчуття безпеки, яке вона плекала останні кілька годин, зникло безслідно.

— Вони тут... Вони знайшли нас навіть у Відні.

Ілля повільно підвівся з ліжка, його тіло було напружене, як струна.

— Так. Вони тут.

Вона встала слідом, загорнувшись у шовковий халат, і підійшла до вікна. За склом прокидався величний, залитий ранковим сонцем Відень. Але тепер ця краса здавалася їй лише декорацією до небезпечної гри. Тінь минулого наздогнала їх і тут.

Вона повернулася до Іллі. Її голос звучів тихо, але без істерики:

— Ми не зможемо втекти від них, правда? Вони не відчепляться.

Ілля підійшов до неї, обхопив її обличчя долонями й змусив подивитися йому прямо в очі. У його погляді не було страху — лише холодна, смертоносна рішучість.

— Ми не будемо тікати, Катю. Ми їх знищимо. Гра закінчилася.

Вона повільно кивнула, приймаючи цю неминучість. Потім підійшла до своєї віолончелі, дістала її з футляра й сіла біля вікна.

Смичок торкнувся струн. Але цього разу мелодія була іншою. Тихою, тягучою, сповненою тривожного очікування, де ніжність кохання перепліталася з першими акордами майбутнього бою.

Ілля стояв поруч і слухав. Він дивився на свою тендітну жінку й розумів: вона — його найцінніший скарб і водночас його найслабше місце. І щоб зберегти її, йому доведеться піти до кінця. Романтика Відня скінчилася. Попереду була війна.