Глава 1

Світло. Кружляє легкий сніг. Хлопець трохи більше двадцяти років, обпершись на холодну кам'яну стіну біля під'їзду, спостерігає за грою сніжинок у світлі ліхтаря. Красиво. Але побачене ним раніше було куди красивіше за цей хоровод сніжинок. «Що я тут роблю?», запитав себе хлопець. «Спостерігаю за сніжинками, намагаючись ще трохи не випускати з голови побачений мною образ? Боже, яка вона красива, а я ж бачив її не більше двох хвилин. Це не земна краса. О, моя Ліза, чи не моя, я помру…, помру просто зараз біля цієї холодної стіни, від розуміння, що вона не моя, не моя Ліза, не моя…, Елізабет». Молодий чоловік відгукується на ім'я Костянтин, для друзів він просто Костя. Невисокий, у міру симпатичний, не спортивної статури філософ-нігіліст, але в душі ідеаліст. Ось і все, що міг би сказати про нього той, хто ще не знає його, але всьому свій час.

Костя дістав із кишені пачку сигарет. Він багато разів намагався кинути курити, часто в нього це виходило, на місяць чи два він забував про сигарети, але потім згубна звичка з ще більшою силою полонила його. У вікні однієї з квартир світилася красиво прибрана ялинка, нагадуючи про сьогоднішній день. «Різдво. Як неприємно томитися гнітючими почуттями у свято», зауважив Костя, глянувши в те саме вікно. Щойно із сигаретою було покінчено, він зайшов додому. До нього в гості на честь свята завітав його найкращий друг. «Ну, хоч хтось у свята ніколи не кидає». Звали його Генрі, трохи вищий за нашого героя, чистокровний слов'янин із блакитними очима, було щось у ньому арійське, а може це просто здавалося, він часто любив говорити і звеличувати цю расу.

— Ну, то що? Дивимося фільм? — почув Костя голос Генрі, щойно переступив поріг квартири.

— Так, давай вмикай, я вже йду — відповів Костя, і наче одним кроком пройшовши на кухню, став біля вікна. За вікном у нічній темряві вже прилично розгулялася хуртовина. Він знову згадав про милий образ. «Дивитися фільм…, я б дивився тільки на неї, чому вона зайшла? Ах, так, залишити в мене пакет зі своїми речами. Напевно йшла гуляти, а він їй заважав. А куди? З ким? Кинь…, це не так уже й важливо. Головне, незважаючи на те, що ми вже понад місяць із нею не спілкувалися, вона зайшла. Як я скучив, ні…, скучаю. Якщо вона залишила в мене свій пакет, це означає, що ще зайде. Це означає, я побачу її знову. Вона трохи змінилася, з останнього разу як я її бачив, але стала ще красивішою. За її парфумами, я, як дикий вовк міг би взяти її слід. Так, це точно…, я ще побачу її…»

Костянтин, як уже було сказано, був філософом, його голову займали філософські проблеми. Він розв'язував онтологічні, гносеологічні, логічні, етичні питання. Але найчастіше предметом роздумів була Елізабет. Колись вони з нею були найкращими друзями. Часто вони збиралися у святу трійцю — Костянтин, Елізабет і Генрі. Пізніше в Генрі теж з'явилася подруга Анастасія. Жодних натяків на інтим у жодного з них не було. Хтось стверджує, що дружби між різними статями не існує, вони ж намагалися доводити протилежне. До певної пори це можна було робити, але природа, чи навіть соціальні установки, чи те й інше разом, не дозволили б це продовжити. Хоча, якщо бути чесним, незважаючи на те, що натяків жодних не було, Костянтин любив Елізабет з першого погляду, з першої зустрічі, інакше й не могло б бути.

— Нда, перша частина цього фільму була краща — констатував Генрі, після завершення перегляду фільму.

— Але зате за допомогою другої частини зробили реалістичнішою першу. Цікавий хід, не пригадую в інших жахастиках такого, — висловив вердикт Костя.

— Все одно, фільм — гірше нікуди, — підсумував Генрі.

— Згоден, — підтвердив Костя. Сперечатися з Генрі часом собі дорожче. Генрі якщо вб'є собі в голову якусь ідею, жодні міркування не в змозі його переконати. Але зараз Костя був справді згоден із ним.

— Гаразд, схоже мені час — виходячи з кімнати, сказав Генрі.

«Останнім часом якось ми менше почали спілкуватися. Раніше ми не тільки міркували про Фройда, Шопенгауера, Ніцше, але й переносили їхні теорії на полотно нашої реальності. Тепер же якось недоговорюємо одне одному. Може, я став менш відкритим, після того як Ліза перестала зі мною спілкуватися, напевно просто боюся відвертувати душу. Цей біль там усередині, я його відчуваю. Відчуваю, як він потроху гризе мене, я боюся, що він вибухне, і я накоїв щось на кшталт того, що було раніше». Міркував Костя, мовчки спостерігаючи, як одягається в коридорі Генрі.

Хлопці попрощалися. Костя зачинив двері, повернувся до них спиною і зітхнув. Він ще раз побачив прекрасний образ перед очима, і думкою: «Ми ще побачимось, а це головне…» заповнив свою душевну порожнечу…