Глава 31

Перше, що побачив Костянтин, це були стіни старої синагоги. Потім перед його поглядом постали два демони, тепер відображенням здавався той, що ліворуч. Коли відображення кивнуло у відповідь на кивок більш реального, воно зникло.

— Ненавиджу такі моменти, — почув Костянтин знайомі слова. — Гадаю, не варто пояснювати, де ми і який це час. Тому перейдімо одразу до суті, — промовив Астарот, що стояв навпроти. — Та годі тобі озиратися.

Костя вже розумів, що до чого, але все одно не вірив своїм очам.

— Я магістр ОПЗС? — невпевнено запитав він.

— Так, зараз ти ще магістр, — відповів Астарот.

— А Елізабет… — почав Костя.

— А твоя Елізабет виходить заміж. Усе? Тепер можна переходити до справи? — запитав демон і продовжив, вказуючи на сувій, що лежав на землі: — Бачиш цей сувій? — Це був сувій, за допомогою якого Костянтин його викликав.

— Звідки він тут? — все ще в стані шоку запитав Костя.

— Та яка різниця? Ти починаєш мене втомлювати, може, я помилився з вибором? Він завжди тут був. Час набагато складніший, ніж вам, смертним, уявляється, — таємничо промовив Астарот і продовжив: — Отож… цей сувій — єдине, що прив'язує мене до вашої реальності. Я не можу його знищити, але ти можеш. Є й інші сувої, усього їх сімдесят два, на кожного мешканця мого світу. У тебе є все, щоб їх розшукати й знищити.

— Навіщо тобі це? — здивовано запитав Костянтин, уже цілком оговтавшись від шоку.

— Я міг би тобі й не розповідати. Але хай…, — погодився демон. — Ваш світ нас безславить, якщо можна так сказати. Ми досконаліші за вас, але інші поводяться як нікчемні створіння. Спершу вони танцюють під людей, а потім роблять із них своїх маріонеток. Вони потішаються з того, що їх принижує, а принижує їх будь-яке сприяння з вами. Я опустився до цього рівня, щоб це зупинити. Як я бачу, ти не дуже розумієш, про що я, чи не так?

— Так, це так. Керувати людьми — це прояв влади й сили. Сором радше наш, ніж ваш. Ви ж маєте торжествувати, — міркував Костя.

— Це у вас, людей, такі викривлені поняття. Ми — це не ви. Тобі слід це усвідомити, — порадив Астарот. — Може, тобі буде зрозуміліше трохи по-іншому: припустімо, ти впіймав нікчемну, жалюгідну, безпорадну тварину в клітку й потішаєшся над нею. Якби ти це робив лише для власного задоволення, то ні ж, ти йдеш до інших, собі подібних, і починаєш вихвалятися своїми досягненнями. І всі знають, що перед тим через цей сувій ти мусив спершу прогнутися під цю жалюгідну тварину.

— Але люди не тварини, — заперечив Костя. — Люди сповнені високих почуттів і прагнень. Вони наділені вільним вибором, а їхній розум бере гору над тваринними інстинктами.

— Ти сам віриш у маячню, яку плетеш? — поставив риторичне запитання відкинутий. — Загалом, особисто мені, четвертому князю з вісімки архідемонів, набридло за цим спостерігати. А всі ваші, так звані, високі прагнення — це прояви нашого втручання. У вашій історії немає нічого такого, де б не брали участі ми. Уся ваша, насправді, наша історія.

— Ти маєш на увазі Нерона, Калігулу, Наполеона, Гітлера? — зацікавлено запитав Костянтин.

— Якби лише їх, я кажу майже про всіх відомих з вашого роду, — підтвердив демон. — Просто всі вони хотіли чогось різного. Багато хто з тих, хто їм допоміг, що зовсім для мене незбагненно, мало не ототожнюють себе з ними. Хіба не огидно ототожнювати себе з нижчими за рангом істотами? Крім того, я втомився час від часу за всіма підчищати.

— Що ти маєш на увазі? — поставив чергове запитання Костянтин.

— Якби ти знав, скільки разів у майбутньому вже була б ядерна війна, голод, хвороби. Скільки разів людство могло зникнути з лиця землі, якби я не виправляв усе вчасно. Не те щоб мені вас шкода. Мені вас шкода не більше, ніж купки тарганів. Просто все має бути за правилами, не можна втручатися в природний хід речей, — знову повторив знайомі слова демон.

— Отже, я маю знайти й знищити всі пергаменти? — перепитав Костянтин.

— Саме так, інакше я дарма тут демагогію розвів, — ствердив Астарот.

— Як мені їх шукати?

— За цим справа не стане. Мій сувій знищиш останнім, а то…, — полеглий зробив паузу, — а то буде не дуже добре…, навіть радше дуже недобре. Не кажучи вже про те, що тобі доведеться самому шукати сувої, яких ти не знайдеш. Ось іще дещо, — демон простягнув Кості потерту книгу. — Там ти знайдеш дещо цікаве. Не накосяч знову, я тобі не нянька, щоб за тобою прибирати, — додав він у своїй звичній манері.

Костя подивився на книгу. Вона була стара, в шкіряній оправі й із пожовклими сторінками. Коли Костя підвів очі, нікого вже не було. Він стояв сам у занедбаній синагозі пізньої пори. Зібрав свої речі, згадуючи, що колись він уже робив це.

Костянтин не пішов одразу додому, він блукав цвинтарем. Усе це було для нього дивним: цей час, він магістр, Елізабет виходить заміж. Тепер він не страждав, а обмірковував усе з незвичайним спокоєм. «Ліза буде щаслива в шлюбі. Любитиме мене як друга й не ненавидітиме мене більше», — казав Костя сам собі. Лише сьогодні, після всього, що сталося, Костянтин зрозумів, що саме зараз, бажаючи щастя Елізабет, він по-справжньому любить її, а не себе.

Він іще трохи походив, добираючи слова, які напише Елізабет. Але щойно він дістався свого пристановища й приліг, переможений утомою, на диван — поринув у безодню сну.