Глава 7

Ще тиждень… Вечір. Костя знову гуляє на самоті. «Гарно», подумав він, і справді, сніжинки блищали біля вечірніх ліхтарів, як маленькі уламки скла. Упоєння і безтурботність душі, ось що він відчував. Ідучи своїм звичним маршрутом, Костя міркував: «Самотність — воістину, гарне явище, вона дозволяє відчути себе незалежним і владним. Ніщо не заважає міркувати про безглуздість і швидкоплинність життя, про уявні цінності, нав'язані суспільством. Усі ці думки такі чисті й ясні, що навряд чи на них заслуговує людство, і я в тому числі».

Костя вже давно вирішив, що віддасть свою душу цьому демону на вічне болісно-солодке терзання його серця. Адже це шлях до того, що він любить у цьому житті понад усе, шлях до філософії. Його друга книга успішно писалася, хоч не так швидко, як хотілося б. Хтось жертвує своїм життям заради любові, хтось заради нащадків, хтось заради батьківщини. Костю ж не вабить ідея таких жертв. Він воліє пожертвувати своїм життям заради філософії. Його запитували: «Навіщо? Чому? Це ж теж безглузда жертва?» На що він відповідав: «О боги, покажіть мені НЕ безглузду жертву? Ця жертва не безглуздіша за всі інші».

«Завтра я нарешті подам документи для вступу на філософський факультет», — думав Костя, проходячи повз свій колишній Університет. З кожним днем він дедалі більше шкодував, що не обрав його спочатку. Він втратив стільки років, ні на крок не наблизившись до своєї мрії. «Може, воно й на краще, я б ніколи не дізнався про цю пекучу необхідність стати тим, ким я хочу стати». Подумки виправдовував себе Костя. Він не може більше втрачати жодного року. Колись, може бути, він так само гулятиме на самоті, спостерігаючи світло вечірніх ліхтарів уздовж дороги, але вже визнаним мислителем, доктором наук! І тоді, упоєний своїм марнославством, він згадуватиме, згадуватиме, що приніс у жертву своє життя саме тому демону, якому й хотів.

«А Елізабет? Невже її я теж приніс у жертву…?» Сумно подумав Костя. Він згадав її в білій куртці, яка зливалася зі снігом, що огорнув своїм білим покривалом усе довкола. Іноді спогади сильніші за нього самого.

Останнім часом у його душі немає місця любові до інших, жодного співчуття, співстраждання. Ця безчуттєвість лякає Костю. Колись він хотів продати душу дияволу, проводив обряд у синагозі. Згадуючи ту історію, він грішним ділом подумав: «А чи не сталося це тепер? Чи не продав я справді свою душу, але тільки тепер? Виявляється, для цього не треба жодних обрядів, треба лише трохи пожити в цьому світі, і все станеться само собою». Костянтин справді відчував себе мертвим.

Усі навколо кричать: «Не прогав своєї молодості, встигни нею насолодитися, це ж найсолодші моменти життя». Ця суспільна ідея фікс і засмучує Костю. Адже він знає, що попри свій молодий вік…, його молодість і найсолодші миті життя вже минули. Він не зазнає більше нічого кращого, ніж уже зазнав, його більше ніщо не здивує, не приваблюватиме, не зачепить. За три роки спілкування з Елізабет він уже все випробував. Ось навіть згадав, як демона викликав із нею в синагозі. «Руку ще тоді порізав. І глибоко причому, жертва крові, бачите», — з сарказмом подумав Костя. «Ах…, загалом більше нема навіщо жити. Але, тим не менш, щось усе ще підіймає мене щоранку з ліжка».

Наступний ранок минулого дня. «Ну ось знову», — роздратовано подумав Костя. Його брат Іларіон, як зазвичай, голосно збирався до школи. Спати допізна в будні Костя не судилось. «Школа — безтурботні дні», — думав Костя, слухаючи, як його брат збирається. Школа Кості, а тепер і його брата — найзвичайніша школа, вона не є, як кажуть, «для розумних» чи «для тупих». Усе, що було в шкільні роки, не становило жодної цінності ні для Кості, ні для оточуючих. Може пригадатися хіба те, що він завжди збирав навколо себе дітей за допомогою спільної таємниці. Ще йому трапилася дуже людяна й розумна класна керівниця. Вона викладала математику, Костя тільки її й вчив. Пізніше десь після дев'ятого класу він зацікавився філософією.

— «Хто жде в бездіяльності осяянь, прожде їх до скону днів», — процитував Костя вголос рядок із Фауста. Сьогодні він піде реєструватися на іспити для вступу на філософський факультет.

Давно він не гуляв раннім днем. Денне світло незвично різало йому очі. «Як багато людей», — подумки зауважив Костя, майже добираючись до мети. Він звернув з дороги в подвір'я. Невелике подвір'я нагадувало йому двір старого гуртожитку. «Така серйозна організація, а в такому от подвір'ї. Ось як шанують сучасні люди нинішню освіту. Вельми привітно», — з іронією міркував Костянтин. Він піднявся старими сходами, відчинив двері в під'їзд, перед ним постали ще одні сходи. «Хм…, як освітньо, одразу розумієш: без труда не витягнеш і рибку зі ставка». Піднявся. Увійшов у двері ліворуч. Кілька молодих людей, не старших за шкільний вік, стояли біля кабінету під номером два.

— Доброго дня, — чемно привітався Костя, — тут можна зареєструватися для складання іспитів?

— Так, але ви будете після мене, — швидко відповіла молода симпатична дівчина.

У кутку вузького коридору наш герой дочекався своєї черги.

— Доброго дня, я хочу зареєструватися на…, — промовив Костя, увійшовши до кабінету.

— Сідайте, — перебила його худа жінка років п'ятдесяти, — паспорт, ідентифікаційний код, два конверти і чотири фотографії три на чотири при вас?

— Так, усе є, — відповів абітурієнт, подаючи все назване жінкою.

— Добре, куди збираєтеся вступати? — запитала жінка, на грудях якої Костя вже зміг роздивитися бейджик з іменем Світлана.

Костя назвав заповітний факультет. Жінка зробила потрібні записи й подала ксерокопію одного з документів Костянтинові.

— Вам належить скласти три іспити, час і місце буде вказано в конверті, який ви отримаєте пізніше поштою. Є запитання? — на це запитання Костя заперечно похитав головою. — Тоді до побачення.

Костя вийшов з офісу з копією документа, що підтверджує факт його реєстрації й факт того, що хоч трохи, але він просунувся до мети. Принаймні він так думав.

Після цього всього захотілося закурити. Костя закурив, але не встиг він викурити й половини, як звідкись узялися двоє людей у погонах.

— Доброго дня, молодший лейтенант Іван Колотун, прошу надати документ, що підтверджує особу, — звернувся до Кості міліціонер вищий на зріст. Ще не зрозумівши до кінця, що міліціонер у нього попросив, Костя машинально почав піднімати руку з копією документа, але схаменувшись, простягнув молодшому лейтенанту свій паспорт.

— Тааак, Гусєв Костянтин Августинович, — протягнув міліціонер, — чи знаєте ви, що куріння заборонено?

— Так, але ж у громадському місці, а я от…, у подвір'ї…, нікому димом не заважаю, — відповів Костя.

— Ні, вже не тільки в громадському місці, куріння заборонено взагалі, ну то як, складаємо протокол? — запитав лейтенант.

«Та що ж це таке?» — подумав Костя, але потім згадав, щось таке йому казав нещодавно батько. Чинити опір він не став. «Може, батько потім розбереться, все ж таки майор внутрішніх справ». Костя поставив свій підпис і наостанок із веселим тоном запитав: — А дихати нам скоро заборонять?

«От тобі на…, ну хіба не все одно політикам, убивають себе люди чи не вбивають. Яке вони мають право втручатися в особисте життя людей?» З ворожим настроєм Костя зайшов додому, сів за стіл і на емоціях почав писати:

«Заборона лише розпалює бажання. Чи століття домінування християнської моралі нічому нас не навчили? Хіба не в ті часи, коли на сексуальні стосунки було накладено табу гріха й порочності, найбільше процвітали різного роду збочення?»

«Непоганий початок», — подумав Костянтин і продовжив:

Чого вони домагаються? Розвинути в людей потяг до здорового способу життя й краси світу? Але як можливо захоплюватися красою світу, не порівнюючи цю красу світу з іншим її боком? Як можна бажати добра, не бачачи реальних прикладів наслідків зла? Чи можна взагалі досягти якихось позитивних результатів від заборони? Я не хочу такого суспільства, де б я не міг чинити зла, я хочу такого, де б я міг чинити всяке зло, але чинити його мені б не хотілося. Це сказав не я, а великий Достоєвський. Як можна бажати того, що нав'язано батогом чи дулом пістолета? Шлях до загибелі вимощений добрими намірами.

Костянтин зупинився, перечитав останнє речення: «Буде заголовком».

«Може, мене вважатимуть трохи божевільним, а може дурним, і навіть увесь той небачений для декого обсяг літератури, який я встиг прочитати за своє життя, не врятує мене від таких докорів. Але людина, що відчуває нестерпну вагу споглядання неприкритого буття, не може придушити в собі бурю гнітючого обурення. Я так само не в силах стриматися від подібних коментарів. Коли кажуть про те, що великі люди світу цього любили випити, анітрохи не перебільшують. Зі слів Чезаре Ломброзо та його книги «Геніальність і божевілля»:

Тут Костя зупинився, підійшов до серванта з книжками й дістав згадану книгу. Коли він знайшов потрібний абзац, почав переписувати:

«Галер поглинав величезну кількість вина; Тассо був відомий п'яниця, подібно до письменників Клейста, Мюрже, поетів Жерара де Нерваля, Мюссе, Майлата, Прага, Ровані та найоригінальнішого китайського поета Ло Тай Ке, який навіть отримав прізвисько "поет-п'яниця", оскільки черпав своє натхнення лише в алкоголі й помер унаслідок зловживання ним. Асне писав не інакше, як зі склянкою вина перед собою, і допився до білої гарячки, яка звела його в могилу. Ленау в останні роки життя теж уживав надто багато вина, кави й тютюну. Бодлер вдавався до сп'яніння опієм, вином і тютюном. Кардано сам зізнавався в зловживанні спиртними напоями, а Свіфт був ревним відвідувачем лондонських таверн».

Далі він вирішив не переписувати й почав писати від себе, саме те, через що все й почав:

Серед людей, які курили люльки, є такі імена, як Альберт Ейнштейн, Ернест Резерфорд, Джозеф Кіплінг, Кнут Гамсун, Бертран Рассел, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Зиґмунд Фройд. «Заберіть у мене сигару, і я почну з вами війну», — казав Вінстон Черчилль. Які масштаби цих особистостей? Хоча це далеко не всі, хто курив, а тим більше не всі, хто вживав спиртні напої, не кажучи вже про наркотики. І зрозуміло, що всі вони не стали б менш великими, якби не курили чи не пили, але неодмінно були б трохи іншими, не такими. До них би не прийшли ті думки, що приходили під час куріння, не змушували б писати інші слова. Куріння люльки не слугувало б приводом для розмови з гостем, який поспішає, але на пропозицію лише викурити люльку залишався. Ці розмови були б назавжди втрачені, а з ними й ті відчуття, що вони принесли. Для цих людей світ став би набагато нестерпнішим, адже їхня велика усвідомленість і гранична відчутність світу завдавала б їм лише «дискомфорту», який було просто необхідністю чимось згладжувати.

Деякі люди подібним чином не знають нічого про життя великих і безкінечно помиляються, намагаючись натягнути якісь рамки ідеалу суспільної людини чи навіть свої власні на те, що їм ніколи не збагнути. Жалюгідний плебс!

Костя перечитав усе заново, закреслив останні два слова. «Не варті вони, щоб я їх згадував», — подумав він. «Ну й що з цим усім робити? Все одно ніхто не прочитає, та й кому це потрібно?» Костя зім'яв списаний аркуш паперу й викинув його. Зате йому стало легше, він позбувся обурення.

Костя ніяк не міг заснути, лежачи в ліжку. Він згадав одну пораду маловідомого філософа Романюка Дениса: Життя — зміна декорацій. Темної ночі, лягаючи спати, відчуваючи лише свою свідомість, уявімо: все, що було вдень — просто чергові планові декорації. Усе це ніби просто потрібний орнамент для цілком безглуздої вистави. Реальна лише наша свідомість і диван, на якому ми лежимо, все, що за ним — безглузді на даний момент декорації, включно з роботою, освітою, своїми почуттями, переживаннями і навіть близькими людьми, які змушують виявляти супутні акторські навички страждання й радості. Але зараз це все неважливо, акт зігrano — ми йдемо за лаштунки. Усе те, що було на сцені, вже нас не стосується. Міцний безтурботний сон із такою настановою нам забезпечений.

Автор цих слів називає себе єдиним нігілістом. «Тьфу ти…, єдиний нігіліст. Це я нігіліст, а він так…, майже нігіліст, половинчастий нігіліст», — зверхньо думав Костя. «Ось напишу книгу "Нігілізм філософії", де знищу всі гіпотези двохтисячолітньої історії філософії. І все…, не буде тоді філософії. Повна анігіляція. Людство в майбутньому ділитиме історію філософії лише на два періоди: до мене й після мене. Філософія буде лише похмурою тінню культурології».

Чи то порада не визнаного Костянтином автора допомогла, чи то Костянтин задовольнився власними марнославними мріями, але це допомогло, і він заснув.