Глава 24

«Оце так, стільки часу минуло, і тільки зараз з'явилося щось дивне», думав Костянтин увечері, сидячи в себе вдома. «А може це справді розігралася фантазія. Людям властиво шукати в усьому щось дивне. Але від моїх учених я цього не очікував».

Сьогодні Костя відчував якусь тяжкість. Насправді він ніколи не почувався щасливим, вічне очікування гіршого й думки про майбутнє не давали йому насолодитися цією миттю. Попри все, йому весь час чогось бракувало. «Похмурі тіні, ви знову тут», подумки процитував Костя ще один рядок із Фауста.

Костянтинові не хотілося сьогодні філософствувати, на нього налинула меланхолія, йому все здавалося безглуздим. «Усе безглуздо, філософія, ця кімната, це суспільство, і я сам», подумав він, потім узяв аркуш паперу й ручку. Він не одразу почав писати, Костя хотів написати щось зі змістом, але з чого б не починав, усі слова йому здавалися просто звуком. Нарешті він невимушено написав:

«Вовк тріумфує. Шкірить білі ікла. На вітрі він безтурботно жене у свій степ. Потоки вітру поривчасто гладять його темно-сіру шерсть. Вовк шкіриться гострими іклами на смачного кролика, втамовує спрагу біля озера, яке нікому не належить. Більше ніякої брехні, лицемірства, користі, фальші, фарсу, «як справи?». Йому не доводиться ставити запитання: «з чим ви мене вітаєте? Хіба це має якесь значення? Хіба в розрізі душі, всесвіту чи природи має бодай найменше значення те, з чим ви мене вітаєте?»

Костя прочитав написане «Що ж це таке? Я Магістр ОПНС Костянтин, пишу якісь депресивні слова, замість того, щоб піти в дорогий ресторан, познайомитися з першою красунею й відіслати кількох світочів сучасної науки». Але Костянтин насправді не хотів нічого такого, про що думав. Він хотів бути тим самим, незалежним від усього, вовком, про якого щойно написав. «Як там Елізабет? Їй напевно будуть цікаві останні події» подумав Костя й набрав номер телефону Лізи.

- Привіт, що робиш? Дуже зайнята? – Запитав Костя, намагаючись надати своєму голосу веселості.

- Так, зайнята, готуюся…, - різко відповіла Ліза.

- А в нас тут така історія була, а до чого готуєшся? – Якимось інфантильним тоном продовжував Костянтин.

- До весілля…, - відповіла Ліза.

- Круто, а в кого весілля? – Запитав Костянтин.

- У мене, - відповіла Елізабет, і нервово продовжила, - я хотіла вам сказати, але ви весь час зайняті, до вас як до президентів треба заздалегідь записуватися на прийом. Я ще подумаю чи запрошувати вас взагалі на своє весілля, А тепер вибач, я зайнята, зателефоню потім, напевно…, - закінчила тираду Ліза, і кинула слухавку.

Мобільний телефон випав із тремтячої руки Костянтина. «Я знову її втратив», сумно подумав він. Костя встав із крісла й пройшов на кухню. Глянув у вікно «Та ладно це ще не кінець. Я ще не досяг тих вершин, яких можу. Це всього лише п'ятий поверх», слабко втішив себе Костя. Спогади тих трьох років, проведених разом з першої їхньої зустрічі, змінювалися в нього перед очима, як картинки проектора.

«Ось вони сидять у кафе, приємні випадкові погляди, дотики. Сидять уночі на зупинці, розмовляючи про надприродне. Ось вечір, іде дощ, Ліза читає вірші. Виклик демона в синагозі, здивоване прозріння Костянтина «що така дівчина тут робить зі мною?». Ось вони пишуть у Кості вдома практику з бухгалтерського обліку. Ось вони сидять разом на додатковій парі з «податкової системи». Ось Костю забирає міліція, а Елізабет чекає на нього біля дільниці до пізньої ночі. Обговорюють разом із куратором Лізи першу книгу Костянтина. Допомагають одне одному вивчити випускний іспит. Костянтин прийшов на випускний Елізабет, перший поцілунок. Костя проводжає Лізу, яка їде на море, тиждень мученицького очікування. Три червоні троянди в момент довгоочікуваного приїзду. Ось ще біла троянда просто так. Маленька яскраво-червона троянда зі словами «пробач». Букет квітів, піднесений на колінах і відкинутий. Ось вона подає Кості каву. Перше знайомство з подругою Генрі, Анастасією, Костя з Лізою жартують, дражнять одне одного, як брат із сестрою, почуття радості переповнює Костянтина. Ось картинка, на якій Костя пише чергового сентиментального листа після сварки з Лізою. Ось вони миряться, стоять серед дерев у парку й по-дружньому обіймаються зі словами «Мені тебе бракувало». Зовсім несерйозний виклик духів у гостях в Анастасії. Програна суперечка Кості з Лізою на ящик солодкої води. Перша й остання ніч. Безсонна ніч перед вступом до Університету. Короткометражний фільм-пародія на вигнання демона. Чергова сварка, Костянтин ріже руки. Знову мир. Спільний блаженний тиждень у селі. І ось, нарешті, ніби в рапіді стара картинка - Елізабет дивиться вслід Костянтинові, що йде, потай усміхаючись, він вдає, що цього не помічає».

Жахлива порожнеча, невизначеність, горе, нудьга, образа, жаль, саме ці почуття, ця гама почуттів тепер перейшла в злість. Костянтин, обернувшись, перекинув кухонний стіл, розбив вітрину. Потрапив під роздачу й митий посуд.

- До біса все! Усе це безглуздо, ТАК, я Магістр, і я повалений! Смійся ж творче! Це твій найкращий жарт! – Кричав Костянтин, продовжуючи громити свою кухню. Коли він закінчив, зайшов до кімнати. Костя не курив майже рік, але згадав, що йому хтось із докторів подарував дорогу кубинську сигару. Він знайшов її у своєму столі, відкинувся на спинку свого шкіряного крісла, підпалив сигару, втупившись в одну точку.

У його свідомості мимоволі почали спливати одні з перших рядків Фауста. Він сотні разів їх цитував, але жодного разу зміст цих слів не врізався йому так глибоко в душу. Тихим спокійним голосом він шепотів слова Фауста:

Я богослов'ям оволодів,

Над філософією корпів,

Юриспруденцію довбав

І медицину вивчав.

Однак я при цьому всім

Був і лишився дурнем.

Костя пропустив частину й перейшов одразу до наступних рядків:

І пес би з такого життя завив!

І до магії я звернувся,

Щоб дух на поклик мій з'явився

І таїну буття відкрив.

Він знав, що йому робити, ніби вже робив це. Від того, що він тут сидітиме, нічого не зміниться. Йому байдуже, що буде далі, він уже зараз готовий вистрибнути з вікна. Але був ще один шанс, яким раз на те пішло, він не міг не скористатися. Костянтин одягнув своє пальто й вийшов у ніч.

За півгодини він дістався свого офісу. Поспіхом добрався до свого сейфа, де нещодавно, як він думав, назавжди поховав єдиний доказ існування вищих сил. Пергамент тепер був у його руках. У сейфі було все необхідне для таких обрядів. Костянтин уже давно збирав там подібні речі з різних місць, останнім часом це було його хобі. Він узяв портфель і все почав складати до нього. Туди ж він поклав і пергамент. Костя перекинув портфель через одне плече. Це виглядало трохи дивно, але Костя не думав про це. Він ні про що не думав, крім Елізабет, яку ось-ось втратить, чіпляючись за її образ як за міраж, що вислизає. Костянтин озирнувся на свій офіс, згадав застереження Генрі. «Думаю, ти б мене зрозумів», подумав він, і попрямував туди, де все почалося, туди, де все має й закінчитися.