Глава 18

Сьогодні було багато товару, продавці не встигали приймати товар і обслуговувати клієнтів, Константину довелося трохи допомогти їм. Він із самого ранку не хотів іти на роботу. Йому здавалося, що між тим, щоб іти на роботу, і тим, щоб залишатися на тому вокзалі в селі, не було особливої різниці. «Це останній тиждень», цією думкою він втішав себе вже чотири дні.

Він зайшов до себе в кабінет. У нього було багато роботи, отриманий товар не був розцінений. А тут ще треба підбити неофіційний прихід і видаток за тиждень і місяць. Скласти офіційний скорочений фінансовий звіт для малих підприємств. Він розцінив товар, а решті не надав важливості. Костя взяв із собою свої рукописи другої книги. Залишилося відредагувати останню главу. Він перечитував і знав, що щось потрібно додати, але що саме — поки не ясно, нічого не спадало на думку.

Задзвонив мобільний телефон:

— Я тепер безробітний, — пролунав сумний голос Генрі.

— Генрі, ти як завжди підносиш сюрпризи, що знову трапилося? — спокійно запитав Костя.

— Та нічого особливого. Коротше, що сьогодні ввечері робиш, ідемо в кафе? — запропонував Генрі.

— Так, можна, але я не буду пити, не час і не той настрій, — відповів Костя, чомусь перебираючи в голові нещодавно вичитані наукові новини та відкриття.

— Та ніхто й не просить, вип'єш кави, а я може пива, раз на те пішло, гаразд, задзвонимося ввечері.

«Та ну цю роботу», подумав Константин, кинув свою книгу собі в папку й попрямував додому. Вдома він нарешті відредагував свою книгу. І тепер перед ним лежали його дві закінчені книги. «Блаженство…, як вантаж із плечей, тепер повністю можна віддатися створенню товариства», подумав Костя й дістав тоненький зошит, у якому були всі його плани щодо здійснення задуманого. Зошит був майже повністю списаний, безліч стрілок, назви й адреси державних установ, старі й нові наукові відкриття, імена відомих учених. Усе це містилося в цьому зошиті в хаотичному, лише Кості зрозумілому, порядку. Він додав до нього деякі зміни і, взявши телефон, набрав номер Генрі.

— То ти ще не передумав заснувати те товариство? — запитав Генрі, присідаючи за столик у кафе.

— Я думаю, що вже ніколи не передумаю, — різко відповів Костя. — Ну, то що там у тебе, чому ти безробітний?

— Усе елементарно, скорочення штату, — повідомив Генрі.

— Ясно, і що…, — Константина перебив телефонний дзвінок. — Привіт, Елізабет, — відповів Костя, посміхаючись, на телефонний дзвінок.

— Привіт, що ви робите? — запитала Елізабет, здогадавшись, що Константин із Генрі.

— Нічого особливого, сидимо в кафе, а ти що робиш? — поставив звичайне запитання Константин, досі гаразд не розуміючи, чому це раптом подзвонила Ліза.

— Нудьгую трохи, сиджу вдома сама. Хлопець у відрядженні, — відповіла Ліза.

— Сюжет, що нагадує один із багатьох анекдотів, — жартівливо промовив Константин.

— Я тебе прошу, я б тоді не вам дзвонила, — зрозумівши жарт, сказала Ліза, — коротше, запрошую в гості.

— Зачекай, — попросив Костя і, не кидаючи трубки, звернувся до Генрі, — тут Ліза запрошує в гості, їдемо до неї?

— Можна, — підтримав ідею Генрі.

— Ну то що? — нетерпляче запитала Елізабет.

— Гаразд, ми під'їдемо. Нам, до речі, є що тобі розповісти, — повідомив Костя Лізі.

Друзі зустрілися, наче ніякої довгої розлуки між ними не було. Було багато такого, що потрібно було розповісти. Адже відтоді як вони відвідували Генрі в психіатричній лікарні, вони зібралися вперше. Елізабет приготувала друзям поїсти. Проти своєї волі, але Константин усе ж визнав, що було смачно.

— А Генрі потрапив під скорочення штату, — повідомив Константин після того, як подякував Лізі за вечерю.

— І що ти думаєш робити? — запитала Ліза в Генрі.

— Або знайду іншу роботу, або поїду в село до батька, — невеселим голосом відповів Генрі, — а взагалі в мене зараз сесія починається, тож поки не буду про це думати.

Хлопці поспоминали свої минулі пригоди. Елізабет розповіла трохи про те, як їй живеться з хлопцем. Особливо Константину сподобалася та частина, де Ліза згадала, що між ними бувають сварки. Квартиру, в якій вони зараз зібралися, знімав її хлопець. Усвідомлення цього не дуже було до вподоби Константину, але це варте було того, щоб зараз просто в дружній обстановці спілкуватися з Елізабет.

— Гаразд, нам, мабуть, пора, — сказав Костя, встаючи з крісла.

— Куди ви поспішаєте? Давайте ще якийсь фільм подивимося, і так давно не бачилися, можете навіть залишитися на ніч. Мені завтра теж на роботу, уранці всі й розійдемося, — зупинила Елізабет хлопців.

— Мені в принципі вже взагалі нікуди поспішати, — додав Генрі.

— Гаразд, фільм так фільм, — погодився Костя.

Не додивившись фільм до кінця, Генрі й Ліза заснули. Константин лежав біля Елізабет, не дозволяючи собі спати, але й не заважаючи її сну. «Це нестерпно. Вона на відстані кількох сантиметрів, і водночас нас розділяє нездоланний простір», думав Костя під час свого безсоння. Кілька разів він зважувався припинити свої муки, взяти Генрі й поїхати додому. Але він розумів, що такого більше не повториться, і не поспішав переривати своє солодке страждання. Він просто лежав поруч, вдихаючи запах її парфумів. «Це все неправильно, ця квартира її хлопця, я не можу тут спати», розлютився на себе Костя. Ця думка вкрай добила його. Він встав, різко розбудив Генрі, повідомивши йому о четвертій годині ночі, що пора додому. Потім дуже ніжно розбудив свою сплячу красуню. Сонна Елізабет попрощалася з друзями й зачинила за ними двері.

Хлопці під'їжджали до будинку. Генрі повернувся до Константина і, ще теж напівсонний, тихо промовив: — Я згоден, будь що буде. Ти маєш рацію, нам нема чого втрачати. — Костя почув слова Генрі, мовчки кивнув головою.

Здається, не встиг Костя заплющити очі, як його розбудив телефонний дзвінок.

— Ти бачив, котра година? Ти ж нещодавно відпочивав! Де ти? Де фінансовий звіт? Ти бачив касову книгу, там помилка на помилці. Місяць минув, а касир так нічого й не розуміє! А якщо податкова прийде, ти штраф будеш платити? — кричав голос у трубці. Костя терпляче все вислухав, а потім слабким голосом промовив:

— Ярославе Володимировичу, я наполегливо рекомендую змінити тон, я не ваш раб і ніколи ним не був…

— Що?!.., — почав було злитися роботодавець.

— Це по-перше, а по-друге, я більше не працюю у вас, заява на моєму колишньому столі, — і тим самим тихим голосом закінчив розмову, — не дзвоніть мені більше, до побачення. — Константин кинув трубку.