Глава 30

Наступного вечора, сидячи біля вікна на кухні, він чекав на Елізабет, яка мала повернутися з кав'ярні. «Її страждання завдає мені більше болю, ніж моє власне», думав він. Передчуття чогось дуже поганого вбивало в ньому рештки доброго настрою. Він почув, як Елізабет увійшла до коридору. Недбало зняла верхній одяг і пройшла на кухню, де чекав на неї Костянтин.

— О…, — здивувалася Ліза, побачивши Костю біля вікна, — Що робиш, чому ще не спиш? — Трохи не своїм голосом протягнула Елізабет.

— Не можу заснути, — серйозно відповів Костя. — Ти випила?

— Трохи, — збрехала Ліза, — а що? Тобі можна, а мені ні?

— Я випив учора дві чарки з другом, якого ти знаєш. І взагалі, могла б з нами вчора піти, — незвично підвищуючи голос, говорив Костя.

— А ти не вказуй, що мені робити! — Переходила на крик Елізабет. — Чого ти хочеш, щоб я сиділа весь час удома як ув'язнена?

— Ти не ув'язнена, — тихіше став говорити Костя, — я просто хочу трохи поваги й тепла.

— Пфф…, чого захотів. Якої поваги? Ти подивись на себе, — почала глузливим тоном говорити Елізабет.

— Ти мене зовсім не любиш? — Спробував Костя пробудити трохи жалості до себе.

— Ти нікчема! — Образила Ліза Костянтина, — і взагалі, мені нудно з тобою.

— Чому тоді зі мною була стільки часу? — Запитав Костянтин, відчуваючи, як злість починає оволодівати ним.

— Шкода мені тебе було. Та й вибору особливого не було! — Дедалі більше підвищувала голос Ліза. — Не роби такого сумного обличчя! Ним мене не здивуєш, ти завжди такий, тобі нічого не в радість, ти ганчірка! Я більше не можу з тобою перебувати поруч. Чому ти мене не залишив у спокої ще багато років тому?! — Продовжувала болісно ранити словами Елізабет.

Костя не витримав, він підійшов до Лізи, різко взявши її за руки. Наступної миті він узяв над собою контроль і спробував обійняти її, але вона відштовхнула його.

— Не чіпай мене. Я йду! — Ліза попрямувала до дверей. Костя став перед дверима, не пропускаючи Елізабет.

— Я нікуди не відпущу тебе вночі, — вже зовсім спокійно говорив Костя, утримуючи Лізу.

— Пусти, відчепись від мене! — Крик Лізи переходив в істерику. Вона перестала чинити опір і почала плакати. — Ти зіпсував усе моє життя! — Кинула Елізабет крізь сльози.

Костянтин сам був на межі, він підійшов до Лізи. — Ні…, не чіпай…, не чіпай мене, — зупинила його Елізабет. Обернувшись, вона зайшла до кімнати й защепнула за собою двері.

***

«Чому все так обернулося?», ставив собі безглузде запитання Костя. Він сидів на вікні, спустивши ноги вниз, у руках він тримав пляшку вина. Костянтин більше не міг катувати себе, а тим паче її. «Вона мене не просто не любить, вона мене ненавидить» мучив себе Костя. «Невже мені ніколи не жити щасливо? Як усе це дурно, людина створює собі картинку під назвою «щасливе майбутнє», а коли її надії йдуть прахом, починає страждати. А страждає вона, по суті, лише через свою дурну фантазію». Костя дістав блокнот, у якому записував свої думки. «Справді смішно, колись ми з тобою разом посміємося», подумки до когось звернувся Костя й кинув блокнот униз із п'ятого поверху.

Не встиг блокнот у своєму вільному падінні досягти землі, як із-за спини почувся знайомий голос: — Отже, ми збираємося стрибати чи ні?

Костя не злякався, у нього не було й натяку на страх. Уже як два роки Костя відчував присутність когось третього. — А, це ти, задоволений, тріумфуєш, чи не так? — Зітхнув Костянтин.

— Ніяк не візьму в толк, що ж вам знову не до вподоби? — Глузливим тоном говорив демон. — Я дав тобі те, чого ти прагнув найбільше, те, що по праву вважав своїм. То йдіть, сер! Насолоджуйтеся — вона в кімнаті.

— Це не те, — втомлено промовив Костянтин.

— Ви, люди, ніколи не знаєте, чого хочете. Хочу ось цього. А ні, ось цього. Ні…, все-таки цього, — блазнював падший дух. — Як це не те? Помилки бути не може, іди до неї. Ну, погарячкувала трохи, з ким не буває?

— Вона мене не любить, — сумно повідомив Костя співрозмовнику й зробив ковток вина.

— Ну, вже вибачте. Це не в моїй компетенції. Я лише прибрав твого можливого конкурента. Хоча, зізнатися, у ті часи в тебе не було конкурентів, не те що зараз, кожна підворітня шавка тобі фору дасть, — продовжував у своїй манері Астарот.

— Не смій зі мною так розмовляти! — Костя схопився на ноги, обернувшись до демона.

— Ого…, як гавкає, — засміявся Астарот, — тихіше, дворняго! Судженую свою розбудиш!

— Досить! Поверни все…, поверни все, як було! — Не послухався поради Костя.

— Рука руку миє. Або як там у вас? — Спокійно промовив співрозмовник.

— Чого ти хочеш? — Запитав готовий на все Костянтин.

— Ну ось, це інша справа, — весело почав Астарот, — перед тим як я зроблю тобі ще одну послугу, ти маєш дати клятву. Ти готовий? — Після ствердного кивка Костянтина демон наказав повторити за ним слова латиною. Костянтин виконав його веління.

— Хай живе торжество розуму! — Почув Костя вигук демона, і реальність поринула в темряву.