Глава 12

«Усе це не випадково», — думав Костя наступного дня, сидячи за своїм письмовим столом.

— Костю, снідати будеш? — почувся голос Костиної мами з кухні.

— Трохи пізніше, — відповів Костя, беручи до рук свій щоденник. «Треба щось написати», — подумав він, узяв ручку й написав перші слова: «Неділя — слово, яким позначають сьомий день тижня». Він хотів написати щось про свої почуття, переживання, пов'язані з Елізабет, але замість цього він не по суті продовжив: «Це не може бути випадковістю, якщо щось трапляється, значить так має бути». Потім ще одне речення: «Усе теперішнє правильне, якщо минуле набуває сенсу». Йому здавалося, що все логічно, він продовжував думати лише про ТППН. «Жахливі міркування про самогубство, філософські думки, книжки, окультні науки, потяг до надприродного, дисонанс між мною і зовнішнім світом, Елізабет, божевільня, і ось таємничий статут якогось товариства, як сніг на голову». Потім він залишив це заняття, зрозумівши, що нічого зв'язного він сьогодні не напише, занадто багато різних думок перебивали одна одну.

Він набрав номер, який уже давно не набирав, але все ще знав напам'ять:

— Чого хочеш? — різко пролунало в телефонній слухавці.

— І тобі привіт, Лізо, — привітав подругу Костя.

— Так, то що потрібно? — все так само різко продовжила Елізабет.

— Тут, коротше, таке, ну загалом Генрі закрили, думав, що тобі може бути не байдуже, — на подив і для самого себе Константин говорив спокійним тоном.

— Де закрили? — запитала Ліза.

— Ну…, коротко кажучи, у дурдомі, — відверто відповів Костя.

— Що, чесно? Він що, твоїми слідами вирішив піти? — уже м'якше продовжила Ліза.

— Та схоже трохи перестарався, загалом, минулого тижня казав, щоб ми приходили провідати його. Ти як, не хочеш провідати старого друга? — з прихованою надією запитав Костя.

— Можна в принципі, а коли саме? Я на роботі, можна наступної п'ятниці, у мене тоді скорочений день, — запропонувала Елізабет.

— Гаразд, ще зателефонуємо, там уже й домовимось, а ти сама як, усе добре? — Костя спробував перейти на колишній фамільярний тон.

— Так, усе чудово, — не дала продовжити задумане Ліза.

Друзі попрощалися. «Отже, в неї все чудово. Ну й чудово». Почав був злитися Константин. «Мене поруч немає, ну й чудово». Костя ліг на диван. «Не про це зараз…, то що там було ще?». Костя згадував статут. «Що таке популяризація наук?».

Цілий день і весь наступний тиждень він займався тим, що читав відомих популяризаторів науки, серед яких були такі вчені й письменники, як Михайло Ломоносов, Яків Перельман, Альфред Брем, Айзек Азімов, Стівен Гокінг та ще деякі.

Роботі Костя почав приділяти набагато менше уваги, ніж раніше. Увесь вільний час ішов на читання. Він ніколи не думав, що фізика, хімія, механіка може бути настільки цікавою. Костя й раніше був знайомий із науковими працями математиків, ядерних фізиків, але тепер він не просто читав наукові книжки — він їх, можна сказати, ковтав одну за одною. Костя навіть забув про цигарки. Коли ж на третій день він виявив їх у себе на робочому столі, твердо вирішив, що не буде продовжувати курити, сподіваючись, що це ще більше поліпшить його пізнавальні здібності.

***

Мала відбутися відома зустріч. До воріт входу на територію психіатричної лікарні під'їхало темно-синє БМВ. «Ну, звісно», — подумав Костя, що стояв неподалік від воріт. Дівчина на передньому сидінні поцілувала свого хлопця. Константин ніби випадково відвернувшись, відчув неприємну дрож від огиди.

— Привіт, — привітала дівчина Константина, виходячи з машини. Підійшла ближче до Кості й по-дружньому обійняла його.

«Цього можна було й не робити», — подумав Костя, вважаючи цей жест зайвим. — Привіт, Елізабет, — відповів він і, розряджаючи обстановку, продовжив: — Ну що, пройдемо до нашого божевільного?

— Давай. Ти знаєш, де він лежить? — запитала Ліза.

— Так, ходімо, — Костя подав жест слідувати за ним, вони зайшли на територію лікарні. — Вірніше, я знав, де він лежав, але він дзвонив мені, казав, що його перевели до шостого відділення на час. Я точно не знаю, де воно, але зараз пошукаємо.

— І як його загнало сюди потрапити, — поставила знайоме питання Ліза.

— Хто ж його знає? Запитаєш його сама, — відповів Костя. Вони трохи походили територією лікарні, поки не запитали перехожого в білому халаті, де ж вхід до шостого відділення. Кілька разів Константин хотів завести просту, ні до чого не зобов'язуючу розмову, але всі відповіді Лізи щодо її теперішнього життя обмежувалися «нормально» і «добре». «Ну, раз вона не хоче ділитися зі мною нічим, то гаразд, не буду наполягати», — нарешті припинив марні спроби Костя щось дізнатися. «Та й навіщо, справді, мені це знати, не зробить це мене ні щасливим, ні ще більш нещасним». Подумки зробив висновок Костя.

Зі зворотного боку старої будівлі Костя й Ліза піднялися невисокими сходинками. Перед дверима представилися чоловікові в синьому халаті як відвідувачі Генрі Фрома і зайшли всередину. Вони стояли в довгому коридорі майже через усю будівлю. По обидва боки коридору були важкі сталеві двері. Усі двері були однакові, крім звичайних дверей кабінету лікаря неподалік від входу після столу з двома стільцями. Коридором можна було побачити деяких мешканців тих місць, більше схожих на привидів.

З третьої палати, яка більше нагадує камеру, вийшов Генрі в непоганому настрої. «Ну хоч не втрачає присутності духу в такій обстановці», — подумав Костя.

— Які люди! — привітав Генрі друзів.

— Ще б сказав у Голлівуді, — намагаючись підтримувати веселий тон друга, промовив Костя.

— Повір мені, тут можна побачити дещо крутіше, ніж у Голлівуді, — серйозно відповів Генрі.

— І як ти тут опинився? — запитала Елізабет, коли друзі присіли біля столу.

— Я Кості вже розповідав. Я просто прийшов із деякими скаргами, а потім схоже щось не те наговорив, прийшли двоє хлопців і забрали мене, — говорив Генрі, повторюючи свою історію вже вкотре.

— Генрі, ти знаєш, якби кожен із нас добровільно прийшов до психіатрії й почав розповідати, що в нього на умі, то всіх би тут закрили, — не без частки істини повчала Ліза.

— Що вже зробиш? Зате відпочину трохи від роботи, — втішав себе Генрі.

Друзі ще деякий час говорили. Потім пацієнтка, що проходила повз, звернулася до Генрі зі словами: — Васю, ти тут, ти мене впізнаєш? — На що Генрі відповів, ніби щодня говорить із божевільними: — Бабусю, я не Вася, ідіть туди, ось він Вася, — Генрі вказав на ще одного пацієнта. На час літня жінка, не зовсім при своєму розумі, залишила друзів.

Костя хотів розповісти про статут, який знайшов минулого разу, розповісти, що останнім часом багато читав, багато дізнався. Хотів поведати еволюцію людських поглядів від геоцентричної до геліоцентричної сонячної системи. Розповісти про те, що відбувається під час ядерного синтезу. Скільки насправді існує елементарних частинок, про математичну теорему Ферма, гіпотезу Пуанкаре, принцип невизначеності Гейзенберга, і навіть про біохімічні процеси на макро- й мікрорівнях нашого всесвіту.

Але вирішив, що це все зайве в даний момент, адже минуло стільки часу, а вони знову разом. Хоч правда обстановка була й не дуже приємна, але це не могло вплинути на загальне враження від зустрічі.

Костя простягнув Генрі ще дві нові книжки:

— Ось тримай. Ти просив вірші, ось тобі Лермонтов. А ще короткий курс логіки, це корисна книжка, — для Кості логіка була за важливістю нарівні з філософією, а короткий курс логіки він знав мало не напам'ять.

Потім знову з'явилася знайома літня жінка. Цього разу вона помітила Лізу й почала називати її Оленою. Елізабет намагалася не звертати на неї уваги, але помітно почала ховатися за спиною в Константина. Костю веселила ця ситуація, тепер він зрозумів, чому Генрі не сумує в такій обстановці, крім того, вони завжди шукали пригод. Константину згадалася та історія, як вони шукали ворожку, яка могла б здивувати їх своєю здібністю. Одну жінку вони все ж знайшли, але думки про її надобдарованість у друзів розійшлися. Навіть цю ситуацію Костя назвав би лише черговою пригодою.

— Давай, Генрі, швидше виходь звідси, — попрощалася Елізабет із Генрі.

— Коли до тебе зайти наступного разу? — запитав Костя.

— Давай мене переведуть назад, а потім я тобі зателефоную. Там мій лікуючий лікар хотіла з тобою поговорити, — повідомив Генрі.

— Дивно…, і про що вона хоче говорити? — поставив риторичне запитання Константин, подумавши при цьому: «Ну, в принципі я не проти, я теж дещо хочу поговорити».

Елізабет і Константин залишили Генрі, і після того як вийшли за межі території лікарні, попрощалися одне з одним. «Ну, ось і все, вона знову пішла», — сумно подумав самотній Константин.