Глава 10

«Відділення номер 1». Напис на будівлі, до якої підійшов Константин. У руках він тримав пакет, у якому був сік, кілька булочок і книга Вольтера «Філософські повісті». Він піднявся широкими сходами на два прольоти. Перед ним стояли двері зі скляним вирізом посередині. Він натиснув на дзвінок справа.

— Ви до кого? — почувся голос із-за прочинених дверей.

«Мабуть, тут усе серйозно», — подумав Костя. — Я до Генрі Фрома, мені сказали, що зможу знайти його тут.

— А ким ви йому доводитесь? — голос почав трохи дратувати Костю.

— Брат я його, можна пройти?

— Так, звісно, — двері відчинилися. Костя увійшов до коридору відділення. Коридор був невеликий. Головний коридор зміг умістити в себе лише старий стіл, три табуретки біля нього і диван біля стінки. Якщо пройти прямо від входу, коридор звужувався. Там по обидва боки розміщувалися двоє білих дверей. Праву стіну головного коридору прикрашали лише одні двері.

— Зачекайте тут, я його зараз покличу, — перервала жінка в білому вивчення приміщення і ввійшла в єдині праві двері. За кілька хвилин вона вийшла з Генрі. Генрі в одній сорочці та спортивних штанах, підходячи ближче, почав усміхатися. Жінка залишила їх, зайшовши назад у двері.

Чомусь саме зараз Константину згадалося його перше знайомство з Генрі. Їх познайомила Елізабет. Генрі був хлопцем її подруги Юлії. Якось Ліза покликала Костю на прогулянку. Сказати, що він чекав цієї прогулянки — не сказати нічого. Він так само чекав і кожної наступної. Можливо, навіть досі чекає. Під час цієї прогулянки вони зайшли до кав'ярні, там було кілька Лізиних друзів. Тоді Костя й познайомився з Генрі. Чому вона тоді познайомила його зі своїми друзями, він не знав. Костя був тоді вельми нетовариський, у принципі він залишився таким і досі.

— Ну й як ти тут опинився? — перервав мовчання Костя.

— Знаєш, я сам гаразд не зрозумів, я сказав, що почуваюся пригніченим, що кілька днів у мене депресивний стан, трохи нервую на роботі. Мене вислухав один лікар. Потім інший, а після третього підійшли два чуваки, які сказали «пройдімо з нами». Ось і вся історія, — закінчив Генрі.

— Вигляд у тебе, скажімо чесно, кепський. Довго вони збираються тебе тримати? Ти ж, я сподіваюся, не говорив про мізантропію чи філософію Ніцше? — запитав Константин.

— Може, й говорив…, та хто його зна, все так швидко сталося, я нічого гаразд і не зрозумів. Сказали, що тижнів два полежу, а далі видно буде, — Генрі пересів за стіл. — Щось на дивані незручно.

— Ось, до речі, я тобі дещо приніс, — Костя простягнув пакет Генрі й сів за інший кінець столу, обличчям до дивана, на якому щойно сидів. — Ти коротше тепер не дуже тут філософствуй, не треба говорити з ними ні про Ніцше, ні про арійську расу, не треба згадувати мізантропію, депресію, — настановляв Костя Генрі.

— Та я вже зрозумів, що тут нема з ким говорити. Психіатрія — фікція, вона ніколи не допомагає, — зробив висновок Генрі.

— А чому тут лише одна медсестра, і де всі божевільні? — запитав Костя, щоб хоч якось розбавити не дуже приємну ситуацію.

— Вони всі там, там велике приміщення, попри цей маленький коридор, а всі лікарі вдома, сьогодні вихідний. Вони зазвичай там сидять, — Генрі вказав на вузьке продовження цього коридору. Костя обернувся. Тепер він бачив на дверях напис «Приймальня». Генрі говорив ще щось про мешканців цих місць. Костя особливо не вникав у суть його слів. Його погляд прикував два чи три аркуші під невисоким диваном, на якому вони сиділи. «Що за сміття? Його наче там не було. Чи я не помітив спочатку? Вони списані? Хм…, і що можуть писати божевільні?».

— Костю, ти коли наступного разу зайдеш? — запитав Генрі.

Не відриваючи очей від аркушів, Костя відповів: — Не знаю, може, наступного тижня, після роботи. Думаю, може Лізі зателефонувати? Не може ж їй бути настільки байдуже, ти все-таки в такому становищі. Може, навіть разом прийдемо.

— А гаразд, — щось ще хотів сказати Генрі, але зупинився. — Я покличу чергову, щоб вона відчинила тобі двері, — Генрі зник за дверима, з яких нещодавно з'явився.

Костя встав. Він стояв один у коридорі. Тридцять секунд нічого не відбувалося. Він різко нахилився, дістав побачені ним аркуші, зім'яв і засунув до кишені своєї куртки. Не встиг він усе це зробити, як у дверях з'явилася медсестра. Швидким кроком вона дійшла до вхідних дверей, відчинила їх і попрощалася.

Костя переступив поріг дому, не знімаючи куртки, він пройшов на кухню. Заварив собі кави. «Цікаво, чи погодиться Елізабет наступного разу провідати Генрі разом зі мною? Хоча навіщо їй це потрібно? Часи нашої дружби обмежилися тими трьома роками». Він сунув руку в кишеню куртки, одразу ж усвідомивши, що так її й не зняв. Дістав нещодавно знайдені аркуші з божевільні. «Це ж треба, до чого дійшов, усяке сміття по кишенях пхаю». Він розправив аркуші, тепер у його руках лежало чотири аркуші, списані з обох боків. «І чому я їх підняв? Знайшов, що читати. Так би мовити, чтиво прямісінько з дурдому, ох Костю, Костю. Хоча зізнатися, наче тримаєш у руках якийсь скарб. Правда, скарбів я в руках ніколи не тримав, не рахуючи своїх книжок, звісно», — продовжував подумки блазнювати Константин. Він і не уявляє, наскільки був близький до істини. Уся його іронія, увесь його сарказм зникли, щойно погляд його торкнувся перших слів пергаменту.