Глава 14

Костя прокинувся сьогодні з гарним настроєм. Будній день, але на роботу не збирався. Він вирішив взяти відпустку під приводом того, що захворів, усвідомлюючи при цьому всі наслідки такого вчинку. Хоч у нього й був гарний настрій, але це світло якесь нетривке. Костянтин докладає багато зусиль, щоб вирвати його у темряви. Але щойно стрілка годинника перетне межу полудня, ця боротьба буде програна. Ця темрява, що огортає свідомість, як не дивно найчастіше приходить, щойно Костя починає згадувати про його минулі стосунки з Елізабет. Усе їхнє життя впродовж тих трьох років з позиції короткочасного світла виглядає беспросвітним мороком. Водночас він все одно сумує за цією темрявою, Костя не раз помічав, як рідні йому печаль і смуток.

Два дні він гостював у своїх родичів. Попри те, що він був не в іншому місті, а лише в іншому районі, він помітив деякі відмінності людських менталітетів. Винятком не є і його родичі, в яких він гостював ці дні. «У них все якось просто, ніхто не замислюється над вічними питаннями, ніхто не ставить зайвих запитань, вони просто живуть». Писав він у своєму щоденнику. «Я точно знаю, що так живе більшість людей на планеті земля. Такі люди не обтяжують себе питаннями, на які не можуть дати відповідей. Вони ніколи не питають себе, чому все так, як є? Чому я маю робити те, що роблю? Вони просто роблять це, просто відпочивають, просто зустрічаються, просто одружуються, народжують дітей і все це робиться без особливих палких почуттів, без особливих сильних думок».

Колись у дитинстві він часто навідував родичів, тоді йому подобалася така безтурботність, але тепер цей світ не для нього. Він не може жити, не запитуючи і не обтяжуючи себе питаннями. Для нього це життя звичайних людей дивне. Кілька разів він стримував себе від того, щоб почати розпитувати їх усіх, чому вони живуть саме так? Невже жодного разу не хотіли замислитися, що все може бути інакше? Невже жодного разу не засумнівалися, що живуть правильно? Чи щасливі вони, врешті-решт, навіщо живуть з тією чи тим, навіщо просто живуть? Але він знав, що це все безглуздо, ці питання викликали б лише негатив.

«Люди бояться ставити собі питання, бояться зробити собі боляче», думав Костянтин. «Але як на мене краще зробити собі боляче, ніж усе життя тікати від себе, від усвідомлення того, що все життя безглузде».

Коли він їхав додому, Місто здалося йому якимось сірим і темним порівняно зі світлим і безтурботним місцем, звідки він повертався. Адже саме таким світлим місцем воно й залишилося в його дитячих спогадах. Але дитинство минуло. І зараз це тьмяне Місто набагато ближче його душі. Усі ці спогади, що виходять з кожної цеглинки холодних будівель, огортають тугою і смутком свідомість Костянтина. Кожен поворот кожного провулка нагадує йому про його самотність. Щойно він дістався свого дому, у своєму щоденнику він записав такі слова: «Уся ця туга і смуток, уся ця самотність це моє власне і лише через цей смуток і страждання я можу бути собою».

Телефонний дзвінок:

— Привіт, ти вже на волі? — Підняв слухавку Костянтин.

— Так, з учорашнього дня на волі, — пролунав радісний голос Генрі.

— А чому не подзвонив мені вчора? — Костянтин згадав, що вчора він не дуже добре провів час.

— Хотів трохи відпочити вдома, — відповів Генрі.

— А там ти типу важко працював, — з легкою іронією зауважив Костя. — А ладно забий, коротше є одна справа. Треба щоб ти зі мною дещо-куди завтра з'їздив, ти не проти?

— Та в принципі не проти. Цей тиждень у мене ще вихідний. А куди саме? Це пов'язано з твоїм цим товариством? — запитав Генрі.

— Саме. Подробиці розкажу потім. Зустрічаємося завтра вранці, і чим раніше, тим краще, — серйозним тоном промовив Костя.

— Гаразд, тоді до завтра, — попрощався Генрі.

«Отже Генрі вийшов учора, це вже добре», подумав Костя. «А в мене вчора був поганий настрій, і чому він не порадував мене вчора, може, сьогодні ми вже були б на півдорозі до монастиря в селі Діброва. Доведеться витрачати даремно ще цілий день і переживати ще один вечір». Попри все, вечір залишається для Костянтина морально важкою порою дня.

Учора Елізабет подзвонила йому і попросила про одне прохання. Він знав, що знову побачений образ Лізи не подіє на нього сприятливо, і вийшов з дому в вкрай тривожному почутті. Побоювання Костянтина не були марними. Після недовгого спілкування з нею в коридорі, наче нічого й не було. Один за одним спливали безглузді питання, які починаються найчастіше зі слів навіщо і чому. Перелік цих питань, якими часом задаються всі страждаючі істоти, що називають себе людьми, можна продовжувати до безкінечності. Костянтин дорогою додому успішно відповідав на свої ж питання. Йому стало зрозуміло, що для Елізабет він завжди був просто другом і не більше. У якийсь період часу Костя забажав більшого, ревнував її не маючи на те права. Костянтин був зайвий зі своїми зайвими почуттями.

Все ще згадуючи її щойно побачений образ, хоча він уже відійшов від її квартири на пристойну відстань він міркував: «Якщо я поставив хрест на своє життя і молодість, це не означає, що й вона має наслідувати цей приклад. Вона проста людина, їй не навіщо жертвувати своїм життям. Це я не можу жити як усі. Я й не повинен, у мене інше призначення. Все, що було в минулому, все, що відбувається зараз, лише доводить це припущення».

У кожної людини є переломний момент у житті, межа, переступивши яку вічно спрямований уперед погляд одного разу бере протилежний курс. У молодості людина вічно дивиться і сподівається на майбутнє і насолоди, які воно може їй принести. Пізніше, в більш пізній час вона все частіше озирається назад, щоб знайти ті самі насолоди в минулому. До появи статуту ТЗПС Костя вважав, що час, коли він дивився вперед, закінчився. Зараз він упевнений, що знає що робити. Але хоч як там не було ніч залишається чомусь часом болісних спогадів. Що може бути гірше за бажання змінити, яке приходить саме тоді, коли на вулиці вже ніч. Час, коли навіть при всьому своєму бажанні змінити хоч щось крім пози, в якій лежиш — вельми проблематично.

Костя помітив, що думки про Елізабет насправді займали дуже багато часу, і лише зараз він зрозумів, наскільки багато знає, скільки книжок все ж прочитав. У вільних розмовах з рідними він просто не може зупинитися цитувати різних письменників одного за одним. Будь-яка представлена ним сцена якоїсь розмови, починаючись з чогось простого закінчувалася «синтетичними судженнями Канта», якоюсь цитатою Ніцше і парочкою маловідомих прикладів з життя великих філософів. Але коли його невидимий захист слабшає, а це буває, як правило, надвечір або вночі. Він починає згадувати…

Цей моральний біль часто переходить навіть у якусь подобу фізичного. Він знову мучив себе думками — «Цікаво як я себе почуватиму, коли Елізабет буде заміжня, з дітьми, і помірно щаслива? Чи зможу порадіти за неї чи це все вжене мене в безповоротну депресію? Мене ж тоді не полишать думки про те, що все могло бути інакше. Адже це були лише якісь абсолютно безглузді події, наслідки яких поставили хрест на наших стосунках». Він би не хотів дожити до тих часів. «Якщо нам судилося зустрітися, коли в неї вже буде чоловік і діти, то хай це буде в іншому житті, де вона не вона, а я не я».

Сьогодні він твердо вирішив кинутися в бій і змінити своє життя чого б це не коштувало. «Я маю стоїчно терпіти все до кінця», думав Костянтин, лежачи в ліжку. «А Елізабет я маю сказати дякую, вона по великому рахунку вказала мені шлях, яким я маю йти. Зробивши при цьому все, щоб я ні в якому разі не збився зі свого призначення». Справді, саме завдяки Елізабет Костянтин відчув на собі тягар позбавлення і болісну неможливість змінити реальність при всьому своєму нестерпному бажанні. У кожної людини бувають сторінки життя, враження від яких їм доведеться пронести через усе життя. Для Костянтина такою сторінкою була Елізабет.