Глава 5

Костя знову підходив до стоматології.

— Ще одного прислали, — почув Костя у відповідь на своє вітання, що супроводжувалося огидним виразом обличчя однієї з присутніх осіб у прибудові-бухгалтерії.

«Мерзота». Подумав Костя, виходячи з відмовою у прийнятті на роботу з прибудови-бухгалтерії. «Такими темпами я відчуватиму лише відразу до подібної роботи». Хоча він так казав, але ще зовсім недавно він працював бухгалтером на одній турецькій фірмі. Був поважаною людиною, як йому здавалося.

— Костянтине Августиновичу, чи можна мені оборотно-сальдову відомість по кредиторах за той місяць? — звертався до нього директор Хакан із сильним турецьким акцентом.

— Так, звісно, я вам занесу, — і за кілька хвилин Августинович заносив потрібний документ.

— Сьогодні гроші будуть, можеш взяти собі аванс, — промовив директор, підписуючи чергову відомість, яку Костя йому підносив.

— Так, а скільки можна взяти?

— Дві, три…, скільки хочеш. — Його директор був досить щедрий, але інші бухгалтери не могли терпіти конкуренції. Тут не було нічого особистого, просто життя, просто треба годувати дітей і все таке. Місць на всіх не вистачає, така сувора реальність. Власне кажучи, через це Костянтин і пішов з тієї фірми. Він занадто гордий, можна навіть сказати, терпіти приниження таких меркантильних людей було понад його сили.

«Туди я б точно не повернувся», подумав Костя і дістав із пачки цигарку. «Я ж, зрештою, єдиний незалежний філософ-нігіліст, що знає справжню цінність нашого часу. Презираю всіх і вся, в кому немає високих думок і бажань зробити воістину щось велике...». Ніяк не вгамовувався він. «Хоча трохи шкода, тоді гроші були, статус якийсь-ніякийсь. Я міг возити Елізабет на роботу, з роботи, і в ці хвилини бути поруч із нею».

Ліза останній рік теж працювала бухгалтером в одному університеті. Костя із радістю підвозив її час від часу. Оскільки його фірма знаходилася не близько від міста, пальне для машини списувалося за рахунок фірми. «Ясно чому вона вирішила мене покинути саме зараз. Я кинув роботу, возити її більше не зміг би. Грошей у мене немає, що з мене взяти?» Костя відчував, як злість починає огортати його свідомість. Але тут же згадав кілька приємних моментів у машині, він перенаправив злість на себе. «Ось скотина, свою провину на неї звалити хочу. Яке ж я справді нікчемство. Як би там не було, не тому вона так вчинила, це я в усьому винен, це я ставав, що далі, то гірше. На час, загордившись, я, мабуть, навіть розлюбив її. Вона й так довго мене терпіла такого егоїстичного, тоді як я продовжував перегинати палицю. Я не тільки занадто багато почав вимагати, але ще й обурювався, коли мені цього не давали».

Костянтин не одноразово спрямовував стріли злості на себе самого. Загалом він не дуже любив людей, заперечував їх як мізантроп, але ніколи не робив винятків для себе.

Костя з пригніченим настроєм прийшов додому. «Я особливо й не розраховував, що мене візьмуть на роботу, та й особливо цього не хотів. Але все одно якось паскудно на душі». Він випив кави, розповів своїм домашнім про свої результати пошуків роботи. І вийшов, як завжди, трохи прогулятися. Цього разу він навіть якось поквапився, його нова книга добігала кінця, і він хотів швидше дізнатися, чим же вона закінчиться.

Костя доходив до місця, після якого зазвичай повертав у зворотний бік. Книга В. Гюго «Людина, яка сміється» так само добігала своєї кульмінації. Два останні розділи. У передостанньому головний герой Гуїнплен повертається до свого друга і своєї єдиної любові. Вони не вірять своїм очам, бо вважали його померлим, радості їхній немає меж. На такій оптимістичній ноті закінчується передостанній розділ. «Хм…, як усе чудово обернулося. У житті так не буває. Головний герой відмовився від графства, повернувся до любові, здобув щастя». Костя не надто вражений таким результатом подій, подумав, що це кінець. Та й що такого може бути в останньому розділі? Але останній розділ перевернув усе з ніг на голову. Сліпа Дея — любов головного героя — не витримує таких випробувань долі. Попри молитви Гуїнплена, вмирає на його руках. Оскільки дія розгорталася на кораблі, головний герой зі словами «я йду до тебе, Дея!» стрибає за борт. Завіса.

«Чи трапиться мені хоч одна книга з хорошим кінцем?», подумки запитав себе Костянтин. «Шкода Гуїнплена, хоча все достатньо логічно і причинно-зумовлено, все ж таки знав свою справу Гюго». Щоб не дуже замислюватися над кінцівкою цієї книги, Костя увімкнув наступну — В. Набоков «Лоліта».

Костя прийшов додому, з незрозумілої причини тепер він відчував злість. Він перевдягнувся в домашній одяг. Йому потрібно було випустити цю злість, він узяв аркуш паперу і написав такі слова:

«Суспільне життя — це проституція, є ті, хто купує, і ті, хто продається, третіх не існує. Вміло орудуючи своїм тілом, виконуючи акт свого продажу, який ми часто називаємо словом "робота", хазяї часто винагороджують нас оплатою наших послуг. Але навіщо чіплятися за соціально-фінансово-рабовласницькі сторони нашого суспільства? Мабуть, нам мало просто звичайних взаємовигідних соціальних відносин. Тут торгують усім: присутністю, посмішкою, спілкуванням, гумором, мораллю, честю, розумом, надією, думками, дружбою, ніжністю, брехнею, правдою, розумінням, тілом! І все приховано, чистенько, моральненько, тоді як підходить будь-який спосіб оплати — готівковий, безготівковий, накладений, БАРТЕР!!! Повія — це єдиний у цьому світі символ чесності та щирості!»

Він відкинув аркуш паперу, на якому були написані ці слова. Ліг на ліжко і на диво швидко поринув у безодню сну…

***

Щось почало стискати груди, Костянтин повернувся на інший бік, відчув вологість на обличчі. Він плакав уві сні. Подивився на годинник. Була четверта година ночі. Груди стискало дедалі сильніше, він встав, пройшов на кухню, випив води. «Гуїнплен? Чому?... Навіщо потрібно було вбивати його в останньому розділі? Навіщо Гюго написав цей кляттий розділ? Навіщо він забрав у нього його любов, чому вчинив так жорстоко?». Якось у напівсонному несвідомому маренні лунали ці нелогічні запитання в голові Костянтина. «Дея, я йду до тебе!». Він досі чув передсмертні слова Гуїнплена. «Чому вона покинула його? Чому Дея пішла?» — ніяк не міг перестати ставити собі запитання Костя. «Чому пішла Елізабет? Чому мене покинула Ліза, навіщо це все?»